Цього року Охтирському міському краєзнавчому музею виповнюється 100 років і тому протягом усього ювілейного року його наукові співробітники із радістю поділяться цікавими матеріалами  та оповідками з історії Охтирського краю.

У 1917 – 1921 роках, перш ніж опинитися на цілих 70 років в руках більшовиків, у нашому сотенному містечку багато разів змінювалася влада. І кожного разу, після його звільнення, до Охтирки поверталася власна українська адміністрація. Фактів та архівних доказів її діяльності на теренах нашого міста не багато, але достатньо історій, досить трагічних, про його мешканців, яких доля закинула поневірятися майже по всьому світу.

Ми згадаємо сьогодні про двох бравих вояків та козацьких полковників – охтирчан Олексу Вороніва та Михайла Селегія. До речі, одному із них нещодавно виповнилося 130 років від дня народження. Їх долі об’єднала не тільки рідна охтирська земля й участь у Перших визвольних змаганнях, але і віра в українське відродження та невгамовна туга за Батьківщиною, яка найбільше краяла серця наших вояків у польських таборах.

Селегій Михайло Максимович – полковник армії УНР, учасник Української революції 1917 — 1921 рр., поет, прозаїк, публіцист, військовий та громадський діяч. 

Народився наш земляк 27 лютого 1897 року у місті Охтирка. Навчався у чоловічій гімназії. Відомо, що був кадровим військовим та приймав участь у Першій світовій війні у званні поручика. Під час Української революції проявив себе як талановитий командир. В армії УНР з 1919 року, а у період 1920 – 1922 рр. його призначено старшиною 20-го куреню 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Брав  участь у звільненні Києва 30-31 серпня 1919 року  від російських більшовиків та міста Тульчин, восени цього ж року, від білогвардійців. За виняткові заслуги йому було присвоєно у 1922 році військовий ранг підполковника, а згодом і полковника Армії УНР.

В роки  перебування у польських таборах для інтернованих Михайло Селегій читав лекції по військовій справі та долучився до громадського і культурного життя полонених українців, входив у склад редколегії табірного  журналу «Веселка». А його редактор, пізніше репресований більшовицькою владою Іван Зубенко відзначив сотника Селегія, як одного із найактивніших співробітників часопису «Залізний стрілець». У червні 1923 року у Каліші, разом із Євгенієм Маланюком та Михайлом Осикою, він видав альманах «Озимина», куди також увійшла його поетична спадщина. Маючи хронічну невиліковну легеневу хворобу (туберкульоз), наш земляк повернувся у 1923 році до Києва, а вже 1924-го його серце зупинилося навіки.       

Інший наш герой, який покрив себе звитяжною славою ще за часів Першої світової, хоч і був дещо старшим, але прожив на кілька років довше в еміграції, далеко від рідної домівки. Й ім’я йому – полковник Олекса Воронів.

Воронів Олександр Миколайович – полковник армії УНР, учасник Української революції 1917 — 1921 рр.,командир Охтирського Слобідського полку Українського козацтва. 

Олекса (Олексій) Воронів народився 04.02. 1891 р. у місті Охтирка та закінчив Охтирську чоловічу гімназію.  За  відмінну службу під  час Першої світової війни був нагороджений повним Георгіївським бантом, зброєю та орденами за проявлений героїзм. З 10 березня 1918 року О. Вороніва призначено командиром IV куреня  V-го Українського полку II Синьожупанної дивізії. Під час Української революції наш земляк проявив себе як талановитий військовий командир, який із честю пройшов буремними шляхами боротьби за незалежність України. Із листопада 1918 року він прийняв участь у формуванні Харківського Слобідського Коша у якості заступника командира (отаман І. І. Кобза) та як командир Охтирського Слобідського полку Українського козацтва.

З квітня 1919 року  стає  командиром Харківського Слобідського полку Дієвої армії УНР, а вже у  серпні 1919 року полковника О. Вороніва було призначено командиром 24-го Запорізького ім. Гетьмана Сагайдачного полку Дієвої армії УНР. Не зважаючи на те, що у  грудні 1919 року був інтернований польською владою, охтирчанин знову повернувся до лав української армії. І з 31 березня 1920  очолив 17-ту бригаду 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Брав участь у легендарному Другому зимовому поході. Під час військової служби в українській армії Олекса Воронів був неодноразово поранений. На жаль, з приходом у наш край більшовицької влади йому не судилося повернутися на рідну землю. З 1923 року він жив  в еміграції у Польщі та помер у 30-х роках ХХ століття у Каліші.  

    Ці двоє земляків могли знати один одного, наприклад по Охтирській гімназії, де навчалися. Також хлопці могли мати спільних знайомих, адже різниця у віці сягала всього шість  років і на початку революції вони вже перебували на військовій службі, не маючи за плечими прожитих і чверті століття. Але, скоріше за все, їх знайомство могло відбутися там, за краєм Вітчизни, дуже далеко від рідного краю: у таборі для інтернованих біля польського містечка Каліш.

Насправді, в силу зрозумілих причин, архівних даних чи інших джерел, які б допомогли ґрунтовно дослідити історію життя наших сьогоднішніх героїв не багато. Величезну пошукову роботу по віднайденню забутих імен українських вояків провів свого часу військовий історик та журналіст Ярослав Тинченко. Він, у свою чергу, опирався на архіви ЦДАВОУ*, статті з українського науково-історичного журналу «Вісті комбатанта» та «Бюлетень Союз Бувших Українських Вояків», що друкувалися за кордоном на кошти діаспори.

Про Михайла Селегія знаходимо більше відомостей: це його лекції та вірші, спогади товаришів по службі та редакційній діяльності, і, певно, найбільш змістовне дослідження його біографії та творчості було надруковане у літературному часописі «Слово і Час» у 2008 році у нарисі «Калійський Парнас»: Михайло Селегій – воїн та письменник», за авторством кандидата філологічних наук Миколи Крупача.

Нещодавно в архівах віднайшли ще один важливий документ – Список старшин, зарахованих на дійсну українську військову службу та підвищених до наступних рангів протягом липня 1920 – липня 1923 рр., де зустрічаються прізвища Вороніва та Селегія.

Обидва наші герої – учасники Української революції, бойові старшини Українського вільного козацтва та учасники Перших українських визвольних змагань являють собою яскравий приклад тих свідомих патріотів, які не зважаючи ні на що пройшли через усі негаразди та поневіряння, намагаючись завоювати молодій українській державі чільне місце серед тогочасних європейських країн. На жаль, своєї мети вони не досягли. Але ми, нащадки того буремного покоління, маємо сьогодні всі можливості, щоб зберегти нашу Україну та виплекати їй кращу долю. 

Юрій Берест 

науковий співробітник Охтирського міського краєзнавчого музею 

* ЦДАВО України ( Центральний державний архів вищих органів влади та управління України) – архівна установа у м. Києв, що забезпечує зберігання архівних документів органів державної влади, які діяли у ХХ ст.