«Заздрість - бажання мати щось із того, що є в іншого», - одне із тлумачень цього простого слова. В чому охтирчани можуть позаздрити лебединцям? Найбільше в тому, що в наших сусідів є  художній музей. Такої думки і Олександр Шевченко, охтирський художник: «В цьому музеї «шикарнейший»виставковий зал, налагоджена система роботи наукових працівників і співпраця з громадськістю, відділами культури й освіти та зв'язок із музеями, художниками, істориками з інших регіонів і країн. Вони - молодці».

Про виставку Олександра Шевченка в Лебедині я почула несподівано, спілкуючись зі своєю знайомою. Зателефонувавши до художника, дізнаюсь такі подробиці, на виставці нашого митця було представлено 20 робіт, тематика - природа рідного краю, в основному зимові пейзажі. На згадку Олександр Миколайович залишив музею свою роботу - портрет Василя Кричевського, найстарішого художника із роду Кричевських,вихідців з Лебедина, після жовтневої революції розпорошених по світу.

А ось як про виставку Шевченка відізвалась Алла Подвезько, директор художнього музею: «Нам дуже цікаво знайомитись з новими художниками. Так знайшли і Шевченка, по рекомендації Сергія Степанова, який виставлявся раніше. У нас виставки вже розписані на весь рік, шукаємо самі, чи по рекомендаціям. В роботі музейного працівника -головне любити мистецтво й бути справжнім ентузіастом своєї справи. На картинах Олександра Шевченка - природа Охтирщини, яка хоч і подібна до нашої, та все ж є свої особливості. І це цікаво як нашим школярам, так і дорослим із Харкова і студентам із Сум, які приїздили на екскурсію до нашого музею. Музей - це культурний осередок, який підживлює нашу духовність та інтелектуальний розвиток».

В Лебедині музей був заснований завдяки ентузіастам своєї справи, які зуміли зібрати й зберегти свою художню спадщину, наразі мають що показати заїжджим туристам, це притому,що насьогодні художників в Лебедині мало. А в нашій Охтирці дуже багато художників - а художнього музею не маємо. Ми втрачаємо свою творчу спадщину бездумно й нерозумно, ми її просто втрачаємо, і це неприпустимо.

У свій час, наприкінці 80-х минулого сторіччя легко позбулися зібрання картин нашого земляка Костянтина Власовського: «Ці картини не мають ніякої цінності... Художника ніхто не знає. І в нас немає ніякої площі, щоб їх взяти!» - так відповіли музейні працівники Охтирського музею донькам Власовського, коли ті вирішили передати спадок свого батька місту. Про цей факт розповідає у своїй книзі  Олександра Стрєльникова.

Сьогодні у нас є Іван Шаповал, Григорій Протасов, Сергій Степанов, Олександр Снігуров, Тетяна Матвійчук. Скільки робіт пилиться у їхніх особистих фондах, чи висять у приватних колекціях і музеях Сум, Харкова, Полтави, Києва, Мінська, та й, взагалі, за кордоном. В нашому місті є найкраща в області художня школа, тож є майбутнє.

«Треба виставляться, хай дивляться люди, бо для чого ж я пишу?» - говорить Олександр Шевченко. У краєзнавчому музеї є виставкова зала,але для нашого міста з його мистецьким арсеналом - це замало. Колись планувалось відкрити художній музей, колись була шикарна виставкова зала,колись був повноцінний краєзнавчий музей... Колись. А треба сьогодні. Сьогодні у нашому місті стоять без діла «Оскари», гинуть історичні будівлі в середмісті - це просто жахливо й неприпустимо. І треба щось робити, бо діти нас не зрозуміють.

Зранку зателефонувала директор Лебединського художнього музею Алла Подвезько. "Зараз у нас проходить фотовиставка подружжя Науменків з Охтирщини, пгт. Чупахівка. А співпраця з художниками Охтирщини почалася з подачі наукового співробітника Охтиоського краєзнавчого музею Людмили Міщенко"