Село Качанівка неве­личке, кожен знає один одного, а головне,що тут майже всі родини -родичі. Усі вони дружні, завжди прийдуть на до­помогу у лиху годину, підтримають. Однією з таких родин є сім'я Полоусів, Анатолія Андрійовича та Галини Федотівни.

Галини Федотівна Полоус завжди усміхнена, як би не було важко на душі, ця жінка ніколи не покаже свій внутрішній стан, чи то біль, чи то смуток. Де б вона не з'явилась у колі односельців, там завжди жар­ти та сміх, а коли треба, дасть по­раду, у чомусь розрадить. Така вже у неї вдача. її поважають і старші і молодь, мабуть, тому, що вона з усіма знаходить спільну мову. Тож я звернулась до Галини Федотівни з проханням розповісти про своє життя, про свою родину.

- Галина Федотівно, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство, адже ви народилися по закінченні війни?

- Я народилася у селі Новопостроєному Охтирського району,була однією дитиною у мами. Роз­повідаю з трикутних листів, котрі відкрила після смерті мами. У 1932 році її чоловіка репресували і посадили у в'язницю на10 років, мама залишилась сама з трьома дітьми. Коли настав 1933 рік, під час голодомору дітки померли. За­лишившись зовсім одна, вона пе­рейшла до іншої оселі. Отримува­ла листи від свого чоловіка. У 1937 році його перевели на посе­лення,він просив, щоб вона пе­реїхала до нього у Мурманськ, але згодом надійшов інший лист. їхати нікуди не потрібно, бо скоро роз­почнеться війна...

Мама залишилася чекати, аж до 1941 року. У 1941 був останній лист, в якому чоловік писав, що він ні в чому не винен ні перед людь­ми, ні перед Батьківщиною, але за те, що потрапив до в'язниці, со­ром цей піде змивати кров'ю. Цей лист був датований серпнем 1941 року, більше листів не було...

У 1945 році мама народила мене. Жили ми з мамою удвох. Було усяко, "часом з квасом, порою з водою". Було важко, але у сім"ї бу­ла корова-годувальниця. Щонеділі з Новопостроєного до Охтирки, десь 20 км лісами йшли пішки на базар, щоб тільки отримати якусь копійку на життя. Перші гроші я по­бачила у мами десь у 1957 році, коли вона працювала ланковою - це було 14 гривень.

- Як вам давалось навчання у школі?

- Я навчалась добре, Бог дав мені хорошу пам'ять, і до того ж я дуже любила математику, гео­метрію, фізику. Вчилась на відмінно. І вже коли були свої діти, я допомагала їм, потім онукам, а вже пройшло майже 50 років.

- Яка у вас освіта, ви десь на­вчались?

- Я закінчила 7 класів, працюва­ла сезонно у лісництві,працювала дояркою на фермі. Потім вийшла заміж. 2 роки навчалась у Сумській школі бухгалтерів (філіал був в Охтирці), а взагалі у мене се­редня спеціальна освіта.

- Галина Федотівно, як ви потра­пили у Качанівку?

- Моя мама родом з с.Ка­чанівка, тож тут була мамина рідня.Я приходила у гості до ро­дичів і зовсім випадково зустріла­ся зі своїм майбутнім чоловіком. Це був Толя (Анатолій Андрійович Полоус), ми одружилися,він стар­ший за мене на 9 років. Жили у с Качанівка. Я пішла працювати до будівельників завскладом. Закінчувалось будівництво заводу у 1958 році. У 1959році у лютому місяці добули Першу тону нафти. Мені було цікаво, як її будуть об­робляти,тому поступила до Дрого­бицького нафтового технікуму на спеціальність технік-технолог, ек­сплуатація нафтових і газових свердловин. Так я прийшла до нафтовиків у 1970 році у травні місяці, проробила оператором до 1975 року.Закінчивши технікум і отримавши диплом, у 1975 році мене взяли виконуючим обов'яз­ки змінного інженера-технолога, потім призначили інженером-технологом,наданій посаді я пропра­цювала ЗО років. Звідки і пішла на пенсію.

- Я знаю, що ви були двічі обрані депутатом районної ради,багато хороших справ зробили для лю­дей, користувались повагою?

- Усе, що було в моїх силах, як могла, допомагала людям.

- Розкажіть про свою родину?

- Коли ми побрались, через два роки народився перший син Віктор, ще через п'ять років наро­дився менший синок Саша. Стар­ший Віктор військовий, все життя присвятив армії, більшу частину прослужив при генштабі армії, звідти пішов на пенсію. Молодшо­го сина ми взяли до себе на завод,спочатку працював слюсарем, потім машиністом, згодом стар­шим машиністом.Закінчив заочно Харківську хіміко-технічну педа­гогічну академію. Через два роки вступив до Дніпропетровського хіміко-технологічного університе­ту,закінчив, отримав диплом і за­раз працює на тому ж місці, де й колись працювала я. Так що мій молодший син пішов маминим шляхом, обрав професію нафтови­ка.Його дружина Таня працює оператором на УПК. Мій чоловік Анатолій Андрійович теж нафто­вик, з 1959 року працював на бу­рильних установах, а з 1969 року старшим машиністом, звідки пішов на пенсію.

- Галино Федотівно, як складеться доля ваших онуків, який шлях вони оберуть?

- Онуків у мене четверо. Старша онучка Оля закінчила авіаційний інститут і юридичний, зараз вона навчається в аспірантурі. Старший онук Богдан вчиться на менедже­ра, онук Андрій навчається в Харківській юридичній академії. Маленька Аліночка не дуже ще по­любляє вчитись, мабуть,тому, що ще не дуже розуміється, але вона мріє спочатку бути поваром, потім вчителькою.

- Ви задоволені своєю долею? Незабаром же у вас буде золоте весілля.

- Моє життя вдалося, як важко не було. Я дуже вдячна своєму чо­ловікові. Були нестатки, будува­лись, але ми ніколи не сварилися, підтримували одне одного. Ніколи не гризлись за гроші. Я дякую долі, що мені послала такого чоловіка, жодного разу не сказав дурного слова, не скривдив. Оглядаючись на свої літа, часто замислюєшся: пройшло життя, і думаєш - а чи бу­ло воно коли-небудь, чи не було?

Валентина Рівненська