Від Зеленого озера до будинку з колонами у пошуках легенд і місцевого дива - від минувшини до сьогодення журналісти шукали загублені охтирські фішки

Своє професійне свято журналіс­ти Охтирки відзначили велоакцією «Журналісти з громадою».

Ідея акції виникла ще минулого року, коли місцевий осередок Наці­ональної спілки журналістів Укра­їни планував свою роботу на рік прийдешній. Девіз «Охтирці 370» виник по ходу, бо як стверджують дослідники, саме стільки років ви­повнюється Охтирці цьогоріч.

Склавши маршрут руху, а він проходив пам'ятними місцями ра­йонного центру, журналісти місцевих друкованих та електронних ЗМІ прагнули привернути увагу громади до історичної і культурної спадщини міста. Справа в тім, що Охтирка, яка має досить насичену за фактажем історію, протягом ро­ків багато в чому розгубила її мате­ріальну складову. Простими слова­ми, помацати руцями у нас нічого.

У пошуках охтирських сакур (серйозно)

Працівниками Охтирського кра­єзнавчого музею розроблено три основних туристичних маршрути за тематичним спрямуванням:

1 .«Охтирка літературно-мистецька»: Меморіальна дошка П. А. Грабовському - будинок І. П.Багряного - краєзнавчий музей - дитяча музична школа - районний Будинок культури - гімназія ім. Антоненка-Давидовича - дитяча художня школа - с. Чернеччина - с. Грунь - с.Скелька.

2. «Велика Вітчизняна війна - ге­роїчна сторінка історії міста»: Лісо­ве урочище «Ківшар» - пам'ятник воїнам, загиблим в період Великої Вітчизняної війни - пам'ятник Ге­рою України О. П. Бересту - краєз­навчий музей - алея Героїв Радянського Союзу та кавалерів орденів Слави, пам'ятник охтирчанам за­гиблим в період Великої Вітчиз­няної війни - Монумент Безсмертя - Курган Бойової слави.

3. «Охтирка - духовна колиска Слобожанщини»: Зелене озеро -Свято-Покровський кафедральний собор - Спасо-Преображенська церква - Миколаївська церква - краєзнавчий музей - районний Будинок культури - земська упра­ва (районна державна адміністра­ція) - повітове училище (гімназія, будинок з колонами) - Архангело-Михайлівська церква - Георгіїв­ська церква - Свято-Троїцький монастир.

Кожен з цих маршрутів цікавий за теоретичним змістом. Але разом з тим, кожному з цих маршрутів бракує візуального ряду. Наразі ту­ристична привабливість Охтирки залишається сумнівною.

Звісно, на людях ми можемо бити себе кулаком у груди і заяв­ляти про любов і патріотичні по­чуття до міста, в якому живемо. Тільки чесність наша при цьому є хисткою. Адже, коли трапляється до нас приїздять гості, максимум, що ми можемо їм запропонувати - пройтися вулицею Жовтневою (колишньою Романівською), а далі - в ліс або на річку. Парк навіть профукали! А парк, між іншим, є річчю статусною. Місто, що не має упорядкованого парку, має ві­рні перспективи перетворитися на село.

В одній з приватних розмов щодо нікчемності Охтирки ту­ристичної, мої співрозмовники оперували такими категоріями, як «Охтирці не повезло». Не повезло з місцем, не повезло з часом, обставинами, хазяїном іще з чимось. До певної міри так. Але ж це вже сталося, і з цим треба щось робити.

Адже відомо, якщо ти маєш про­блему, а причини її виникнення і шляхи вирішення шукаєш виключ­но в зовнішніх чинниках, проблема лишиться з тобою доти, доки ти не почнеш з самого себе.

Отож, сівши на велосипеди і проїхавшись містом від пам'ятки до пам'ятки, журналісти мали на меті спонукати громаду до проактивного ставлення до міста, в яко­му живемо, сподіваючись спіль­ними зусиллями віднайти якісь забуті фішки або ж створити нові іміджеві міфи, як це зробили, на­приклад, в Ужгороді, придумавши свою алею сакур.

Терміново потрібен винахідник велосипеда (з гумором)

Чому вибрали велосипед як за­сіб проведення акції? Бо донедавна велосипед був найпопулярнішим видом транспорту в Охтирці. Ось тобі й перша фішка. Потенційний міф для розкрутки цікавинки, що може бути привабливою не тіль­ки для охтирчан, але й для приїж­джих.

Акція пройшла в Охтирці в су­боту 4 червня. На той час у моїй пам'яті були ще свіжими спогади про недавню поїздку західними областями країни. Ми їздили ві­домими туристичними маршру­тами, послуговуючись відгуками подорожніх, знайденими в мережі Інтернет та презентаціями турис­тичних фірм. І не завжди враження від побаченого співпадали з прочи­таним в Інтернеті.

Згаданий вище Ужгород з його сакурами я віднесла до штучно міфологізованих образів, радо сприй­нятих і поширених подорожувальниками. Сюди їдуть тисячі людей, аби подивитися на те, чого власне повно по всьому Закарпаттю і не тільки. Насправді ж, алеї сакур як такої в Ужгороді немає. Є окремі дерева, що ростуть на двох приле­глих вулицях. Між тим, запущений винахідливим іміджмейкером міф, справно працює як,і легенда про чу­довисько Нессі, яке нібито мешкає на дні шотландського озера Лох-Несс. Чудовиська ніхто не бачив, людина, що одного разу зробила фотомонтаж зізналася в підробці, але численні маршрути по озеру для туристів працюють як часи. Так само купи туристів приїздять навесні до Ужгорода, аби побачити рожеве цвітіння японської вишні, якої не бракує і в решті навколиш­ніх міст і сіл.

Доки ми шукали ті сакури по Ужгороду, ноги збили, а знайшов­ши і зрозумівши, що, м'яко кажу­чи, нас ошукали не надто й образи­лися. Зрештою, в Ужгороді є алея лип, що тягнеться набережною річ­ки Уж аж на два кілометри.

Прямуючи повз пишні липи, ми, вже озброєні знанням всієї правди про сакури, з почуттям власної переваги розказували стурбованим зустрічними турис­там, де шукати те закарпатсько-японське диво...

Інший міф, що справно діє - долина нарцисів, що неподалік Хуста.

Сюди теж валять натовпи лю­дей, аби побачити цвітіння на­рцисів у природі. Купилися й ми. Довго їхали сільськими дорогами, повз хати і городи. Доки вже під вечір взріли перед собою шлагба­ум і дядька біля нього. За спиною у дядька зеленіла левада.

Чоловік нас уважно вислухав і сказав: «Рано приїхали». А було це напередодні 1 травня.

- А де ж вони, де цвістимуть? -питаємося.

- Отут і цвістимуть. - Дядько мляво кивнув рукою у бік левади і пішов запрягати коня.

Доки ми усвідомлювали почу­те і побачене, під'їхали ще кілька мандрівників, спраглих нарцисового чуда. Почали озиратися навкруги і питатися у нас, як у аборигенів, про омріяні білі квіти нарцису вузьколистого. Популя­ція якого в цьому рівнинному локалітеті збереглася з післяльодо­викового періоду і має реліктовий характер.

У Вікіпедії про ці реліктові нарсици можна прочитати таке: "За часів Австро-Угорщини урочище Кіреші належало до лісництва і пильно охоронялося. Було тут багато лікарських рослин, якими місцеві медики лікували хворих. Коли територія відійшла до Чехословаччини, частину цих земель продали жителям Хусту. Але то­дішні місцеві мешканці ставилися до природи з великим розумінням. Випасати худобу на заповідних землях їм дозволялося до Юрія, а господарювати знову можна було тільки з 14 жовтня.

За радянських часів долину хотіли переорати, щоб вирощувати сільськогосподарські культури. У1980-х рр. на території заповід­ника здійснювалися осушувальні роботи, внаслідок яких суттєво змінився рослинний покрив. Після того, як було знищено 50 га на­рцисів, оранку припинили і пере­дали територію з нарцисами за­повідному масиву Карпатського біосферного заповідника. Значний особистий внесок у справу збере­ження та відтворення «Долини нарцисів» зробив професор В.І. Комендор (який, власне, і дав цю назву долині)".

...Отже цвітіння ми не поба­чили. Зате зрозуміли, що жодна левада, поросла по периметру кущами верболозу, не здатна пе­ретворитися на долину, що би на ній не зацвіло. Але вдала реклам­на фішка працює і туристи їдуть справно, везучі із собою чималі гроші аби залишити їх місцевим мешканцям.

Охтирка себе досі не популя­ризувала. Мабуть, не знала чим.

Як справедливо зазначив учас­ник велоакції, редактор газети «Ахтырка» Ігор Кирієнко, Охтир­ка свідомо дозволяє туристичним маршрутам проходити повз себе. На в'їзді в місто ви не побачите жодної презентації, яка би за­кликала подорожнього не минати славне місто козаків, гусарів, видобувачів нафти і велосипедис­тів.

Ми такі скромні! А скромність, як відомо, прямий шлях до забут­тя.

Хтось має втрутитися у цей процес занепаду: стати піонером, локомотивом руху, спонукати себе і громаду до створення по­зитивного іміджу міста, що стоїть при дорозі і завжди вміло органі­зувати торгівлю і ярмаркування (ось вам ще одна фішка!).

Хто візьме на себе роль дви­гуна? Влада, депутати, громад­ськість, представники бізнесу? Тільки ж майте на увазі, навіть якщо і віднайдеться енергійний паровозик, для повної ефектив­ності йому неодмінно знадо­бляться надійні вагончики.

Анна ПРОТАСОВА