Свій 70-річний ювілей Михайло Дмитрович Гріневський «відсвяткував» на виборчій дільниці. Виконував обов’язки члена комісії.

Ті, хто причетний до виборчого процесу, знають, яка то напружена ніч. Наступного дня голова комісії Олена Доценко похвалилася: «Дякувати Богові, що в моїй команді є справжні чоловіки, мої помічники і наша  дільниця впоралася зі своїми обов’язками вчасно». 

ЗНАЙОМСТВО

Ви, можливо, зустрічали жвавого, енергійного, сивого  і завжди усміхненого чоловіка,  який завжди кудись поспішає. В руках у нього може бути портфель, папка, а може торбина з інструментом, або квіти. Він може бути одягнений у вишиванку, спецівку або футболку з написом «Охтирка». Завжди акуратний і підтягнутий.

Це - Михайло Гріневський знову вирішує якісь громадські питання. «Мені до всього є діло», - таке у нього життєве кредо.

Звідки ж такі беруться? Давайте познайомимось поближче із недавнім ювіляром. Михайло Гріневський народився в селі Шевченкове, Барського району, що на Вінниччині в сім’ї селян-кріпаків. Так він сам визначив статус своїх батьків. Бо саме так воно й було тоді. Після школи Михайлові хотілося бути незалежним, поїхати подалі від батьків та  побачити світ. І подався він аж у Попасну, Луганської області. Вивчився на залізничника, отримав спеціальність з поточного ремонту залізничних колій. Потім служба в армії, з 1969 по 1992 рік з перервою. Доля визначила Михайлу Дмитровичу мати справу з ракетами. Спочатку навчання в Гайсині, потім Скала Подільська Тернопільської області і нарешті – Охтирка. Як не дивно, Михайлові подобалося служити. Він обслуговував ракети СС-20 і під землею, в шахті, і на землі. Окрім безпосередньої відповідальності за ракети, радянські військовослужбовці допомагали країні збирати врожай. І після строкової служби продовжував службу аж до пенсії. За весь час мав лише одну догану, і багато подяк і грамот. Тож був Михайло Гріневський звичайною радянською людиною. Був комсомольцем і навіть комуністом. Та прийшов час і виявилося, що він ще той бандерівець. І цим пишається. Бо це звання  означає справжній українець.

ПОРЯДОК У ВСЬОМУ

Разом з дружиною Людмилою Михайлівною виховали двох дітей. Донька  також Людмила Михайлівна, син Ігор,  військовослужбовець. І онуки вже дорослі. Все, як у людей. Вийшов на пенсію, живи собі потихеньку. Та ні,  Михайлу Дмитровичу до всього є діло, як ви пам’ятаєте.  Не може наш герой дивитися на бур’яни біля під’їзду, пам’ятників, на цвинтарі. І не чекаючи чиїхось вказівок, виполює міські бур’яни. 

Він з дитинства такий небайдужий. В училищі був профоргом, в армії комсоргом. На пенсії став волонтером, активно допомагав збирати все необхідне для наших військових з 2015 року.  Бандерівець Гріневський – учасник кожної патріотичної події в Охтирці. 

У своєму будинку організував ОСББ. Ми колись писали про будинок на вулиці Ракетників. І сусіди кажуть, якби Михайло Дмитрович став керівником, їхній  будинок був би найкращим. Але є і лихі люди…

Михайло Дмитрович не потребує відзнак і нагород, він просто любить порядок у всьому. І наводить  його довкола.  Разом із АТОвцями «Непереможними» чистив річку, а з молоддю фарбував дерев’яні скульптури. Квіти любить. І саджає й сіє,  де тільки може. Слідкує за охайністю біля пам’ятних знаків жертвам Голодомору  та Стіною Пам’яті на Успенській площі. Якось побачив занедбаний хрест на Миколаївському цвинтарі. Виявилося, що там поховані невинні жертви Голодомору в Охтирці. Всю осінь займався облаштуванням цього місця. І навів там належний порядок. І квіти поставив. І вже приготував плакати і написав сценарій до дня вшанування пам’яті жертв Голодомору. 

Перейнявся турботою про збереження пам’яті після того, як побачив у бібліотеці товстелезну книгу – мартиролог жертв Голодомору. Там прочитав, що на Сумщині померло від голоду 32 000 дітей!

ВПОДОБАННЯ

А коли ж відпочиває наш пан Михайло. Виявляється, риболовлю він не любить, вважає це заняття марнотою часу. Любить готувати (повезло дружині!). «Різниці немає що, - признається Михайло Дмитрович. Можу й голубці приготувати і холодець зварити. Можу й торт і пиріжки спекти. Це в мене від матусі. В дитинстві завжди допомагав їй по господарству, так і навчився. Моя матуся всім вишивала сорочки й рушники і своїй родині, і сусідам. Найбільше свято в нашій родині – Великдень. Вся рідня наша збиралася у бабусі Соломії (мамина мама), четверо сімей по четверо дітей. Жінки старалися,  щоб усе було на столі. Мала батьківщина завжди притягує. Де б не був, хочеться навідатися  додому. Там, на Вінниччині,  живе сестра у маминій хаті, а брат живе у сусідньому селі.

Зараз в Україні відбувається переосмислення історії. Треба знати і шанувати свою історію, пам’ять. В Україні все повинно бути українське. Багато чого дізнався із творів нашого земляка Івана Багряного. Перечитав усі його романи. У поемі «Антон Біда – герой труда» - віршована історія радянського українця минулої епохи. Люблю читати все патріотичне про Україну. 

Життя прожив, опам’ятався, що ніколи по Єгиптам-Парижам було їздити. А тепер зрозумів, що й України толком не бачив. Надолужив цього літа. Трохи помандрував з «Українським клубом Охтирки» по рідному краю: Гетьманський парк, Куземин, Скелька, Лебедин, Михайлівка.  Під час таких подорожей і відбувається переосмислення. У нас велична історія, чудова природа і попереду ще багато відкриттів, не треба і по Єгиптах їздити. Олешківську пустелю можна побачити на Херсонщині, величні замки є по всій Україні, є і море, і гейзери, і каньйони… І в нашому місті ще не все знаємо. Минулого року відкриттям став літературний музей Бориса Антоненка-Давидовича, що на території гімназії.

В Охтирці моє улюблене місце – сквер біля Шевченка і парк Юрського періоду. Там приємно посидіти, перепочити».

ПЛАНИ ТА МРІЇ

«Планів багато, та сили вже не ті. Та все ж думаю обов’язково з’їздити на свою малу батьківщину, на Вінниччину, у своє село. Мені болить, що там теж пам’ятний знак жертвам Голодомору у занедбаному стані. Треба, щоб і там був порядок.

А ще мрію, щоб у Охтирці були тенісні корти на спортмайданчиках. Щоб не тільки хлопці займалися спортом, а й дівчатка могли пограти в теніс».

 Якби таких, як  Михайло Гріневський, небайдужих та заповзятих, було значно більше в Охтирці, та й загалом по Україні, було б у нас давно все в порядку. 

Валерія Бакуліна