МАЙСТЕР ФОТОПЕЙЗАЖУ

Не на той шлях, яким з дитинства мріяв іти,закинула доля нашого земляка З.З.Виноградова. У 1903 році його було виключено з інституту за участь в революційному русі. З мрією про вищу освіту довелося розпрощатися. Тоді юнак і вирішив стати мандрівним фотографом.

За 50 років Захар Захарович пройшов і проїхав десятки тисяч кілометрів. Він побував зі своїм фотоапаратом на Новій Землі, Поволжі, в Середній Азії, Криму, на Кавказі. Але найбільше полюбляв Сибір, сувору красу тайги.

Захар Захарович мав рідкісний талант бачити очима художника. Під час своїх мандрівок пильно придивлявся до життя народів, їх праці, побуту і все це майстерно відображав у фотографіях. На одному знімку, зробленому 1912 року на Волзі, показано знедолених бурлачок. Доля їх така ж як у зображеній І.Рєпіним картині. 

Після революційного перевороту в Московщині Захар Захарович працював у комісії по охороні пам’ятників мистецтва. В кінці 1950-х років він працює вже в Інституті географії Академії наук СРСР. Немало його фотографій в академічних виданнях, різних журналах. Кілька тематичних альбомів зберігаються в Московському літературному музеї.

Понад 60 фотознімків Захар Захарович у свій час надіслав нашому краєзнавчому музею. В кінці своєї трудової діяльності мав я намір виставити їх на загальний огляд. Не дозволила хвороба. Гадаю, що сучасні науковці з творчим директором музею, Людмилою Міщенко, здійснять мою мрію: нададуть фотороботам нашого земляка – законного права – нести людям естетичну і пізнавальну насолоду.

СКУЛЬПТОР З ОХТИРКИ       

Серед уславлених імен, що дала Україні й світові наша рідна Охтирка, чільне місце займає ім’я талановитого скульптора Юрія Кириловича Линника. Перші навички малювання отримав він у гуртку образотворчого мистецтва нашого міського Будинку піонерів. Після закінчення школи, з 1936 року Юрій Линник сам уже тут керував ізостудією. Підтримуючи тісний зв’язок з краєзнавчим музеєм, виконав він чимало його замовлень. Муляж селянина з сохою, наприклад, довго зберігався, чекаючи черги на реставрацію. Але тодішня місцева влада так і не віднайшла коштів на цю добру справу…

З дитячих років Юрій Линник цікавився скульптурою. Пізніше, вже спілкуючись з майстрами цього виду мистецтва, назавжди закохався нього.

… Йшов 1943 рік. В Ташкенті була організована художня виставка. Серед виставлених  робіт знаходилася скульптурна група, перед якою довго затримувались відвідувачі. Вона була названа «До останнього патрона». В ній відбивався подвиг, радянських тоді, солдатів, вірних військовому обов’язку. Художник зумів передати велич ратної слави солдата – стояти на смерть. Так зробити міг тільки той, хто сам був солдатом.

Ю.К.Линник дійсно був солдатом. Скромний, ніким не помічений, стояв він тут же, спираючись  на милиці. Прізвище автора, котрий вперше виставив свою роботу, нікому не було відоме. Його успіхові щиро раділи товариші по госпіталю.

Тоді ж, у 1943 році, ще не повністю одужавши, Ю.Линник вступає до Інституту ім. Рєпіна при Академії художеств СРСР. Важкими були роки навчання: часто відкривалась рана.

Але було бажання, була наполегливість, були товариші. В 1951 році Линник успішно закінчує Інститут. Його дипломну роботу «Пушкін в Михайлівському» виставили в Музеї Академії художеств і в Музеї Пушкіна (повторний екземпляр).

З величезним натхненням почав свій творчий шлях Юрій Линник. В своїй роботі він  відчував допомогу не лише товаришів по мистецтву, але і влади. У Ленінграді (тоді) Ю.К.Линнику простора майстерня на вулиці Герцена, створені всі умови для творчої праці. Відповідь на таке піклування могла бути одна – невтомно трудитись!

І Юрій Кирилович Линник трудився не покладаючи рук. Його роботи представлялися на 9-ти виставках ленінградських митців. Він брав участь у Всесоюзній художній виставці 1952 року. На виставці, присвяченій 200-річчю Академії художеств, був виставлений, виконаний Линником скульптурний портрет Т.Г.Шевченка. Іншу його роботу – скульптурний портрет – Д.Менделєєва, взяла собі Державна публічна бібліотека ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді. В нашому музеї було погруддя з гіпсу поета-земляка Якова Щогалева. Потім рішенням музейної ради його було передано Охтирській гімназії, де, свого часу, навчався поет.

Олександр ГАЛКІН,

історик, краєзнавець, член Національної спілки журналістів України