«Весь мир -театр,

            В нем женщины, мужчины - все актеры.

            У них свои есть выходы, уходы,

            И каждый не одну играет роль».

Цей вислів Шекспіра давно став своєрідним афоризмом,порівнянням людських відносин в нашому непростому світі.

День театру - 27 березня, відзначає  вся світова театральна спільнота. Театр завжди був душею нашого міста. Імена акторів,режисерів, причетних до сцени, до її буднів та свят  - це частина історії Охтирки. Одна із таких постатей - ТЕТЯНА АКІМЕНКО, режисер театру при РБК (1983-86 р.р.). Напередодні Дня театру ми зустрілись з Тетяною Іванівною, щоби знову поговорити про світ, в якому живемо:

- Тетяно Іванівно, коли театр поселився у Вашій душі?

- Пам'ятаю, що була школяркою, навчалася десь у 6 чи 7 класі,і перший раз, це приблизно 1957-й рік, разом з дідусем і бабусею я пішла в театр, на виставу. Саме тоді я дізналась, що в нашому місті є драматичний театр. З того моменту ,першого знайомства з театром, мені завжди хотілося бути причетного до цього мистецтва.

Я була активним учасником художньої самодіяльності,займалася в гуртку художнього слова і акторського мистецтва в Палаці Культури«Промзв'язок», керівником якого була Поліна Федорівна Дандова, вона так читала,так уміла користуватись поетичним словом, що слухати її - було для мене маленьким щастям, хотілось навчатись користуватись силою слова, як вона, моя перша вчителька. Так поступово я почала виходити на сцену, читати, проводити дитячі заходи.

- Ваша перша роль в театрі?

- Як зараз пам'ятаю,  я грала вдову у виставі «Солдатська вдова». І мені тоді було 18 років. Ну ви розумієте, що це страшенне хвилювання і багато гриму. Та все ж вистава мала успіх.

- Як Ви стали режисером театру?

- Після свого першого знайомства з театром мріяла бути на сцені, після першого публічного виступу зрозуміла, що акторське мистецтво треба опанувати на професійному рівні. В ті роки у ВУЗах були великі конкурси, я здала документи у Харківський інститут культури, та з першого разу мені не поталанило стати його студенткою. Вирішила навчатись у Сумському училищі культури. І ніколи про це не пожалкувала, бо зустріла там своїх справжніх наставників, один із них - Леонід Якович Кацюк, він дав мені знання з режисури та акторського мистецтва, там в училищі було зіграно багато ролей, і закінчила училище з відзнакою. Пізніше заочно закінчила і Харківський інститут культури.

- Розкажіть про наш охтирський театр.

- В дитинстві театр для мене був чимось неперевершеним,захоплюючим і недосяжним. Я з обожнюванням спостерігала за грою Зіни Гільової, Валі Пономаренко і Валі Хрущової. В юності, коли почала там грати,  режисером охтирського театру був Яків Майтюренко. Він неперевершений, справжній корифей та майстер акторського мистецтва.

Я була режисером театру з 1983 по 86-й роки. Тоді був сильний склад акторів: подружжя Шандиби, Олександр Галкін. Пам'ятаю, як ставили п'єсу «Пічка на колесі».

- Зараз Ви - пенсіонер. Чи може людина творчої професії всидіти вдома, замкнутись на кухні, у побуті?

- Для творчої людини - це неможливо, це просто - творче самогубство. Короткий час я перебувала саме в такому стані. Зараз працюю з дітьми, веду гурток акторського мистецтва, шкільний театр у сільській школі, в Комишах.

- Чи цікаво сільським дітям грати в театрі?

- Вони не менш талановиті, ніж міські. В нашому шкільному театрі займається 30 дітей різного віку, молодший і старший гурток. За один рік існування ми поставили декілька вистав, зокрема новорічна «Снігова королева».Приймали участь у «Веселому ярмарку» на сцені Охтирського РБК, Малопавлівського СБК. Зараз готуємо міні-виставу до Дня Перемоги.

Сільські діти - дуже талановиті, розумні, яскраві й мудрі.Можливо, мудріші, ніж ми - дорослі, бо виросли вже в іншому світі, незалежному та вільному. Та все ж, щоб досягти майстерності, треба багато працювати.

- Підведемо підсумки. Що таке театр, взагалі?

- Театр - це дзеркало людської душі. Завдання актора - донести до свого глядача своє бачення світу, показати, як зробити цей світ кращим, добрішим,спонукати людей задуматись, як це можна зробити, задуматись над своєю життєвою позицією. А взагалі, найголовніше в нашому житті - це любов, до себе, до ближнього, до навколишнього світу. І завдання театру - щоб навчити людей відкликатись на Любов.

- Тетяно Іванівно, ви ж іще пишете вірші?

- Є така слабкість.Давно цим займаюсь. Моя душа відкликається таким чином на різноманітні події в природі, в особистому житті, в світі. Так з'являються мої поезії. Під впливом останніх подій в країні  не сила мовчати:

«Не сила мовчати - брат йде на брата
Не сила мовчати, кричати, кричати
Кричати, спинити, зламати, зламати...
По вулицям танки ідуть і гармати
На вулиці танки, яке божевілля...
Чиєсь недолуге свавілля.
Чиясь коронована дурість пихата,
Чиясь психіатрична «шоста» палата,
Живе Бонапарт в коротенькому тілі
І вчинки злодія й думки невмілі
І очі маленькі і злі й завидючі
Руки не довгі, але загребущі.
Спинити, кричати, зламати, зламати,
Не треба брату іти проти брата...»

- Тетяна Іванівна дякую Вам за театр, за Любов і Вашу життєву позицію - зробити наш світ кращим.