Охтирська районна централь­на бібліотека працює за проек­том «І осінь життя буває золо­тою», фінансованим Німецьким фондом "Пам'ять. Відповідальність. Майбутнє". Реалізація проекту сприяє по­доланню соціальної ізоляції та допомагає суспільній інтеграції постраждалих від нацистської окупації. Одним із напрямків роботи є збереження пам'яті та передача життєвого досвіду лю­дей, які пережили всі незгоди, молодому поколінню. Чимало розповідей про тих, хто насиль­но був вивезений в Німеччину, записано з вуст живих свідків і зберігається в бібліотеці. З однією такою розповіддю про долю незвичної жінки хотілося б розповісти читачам.

Євдокія Максимівна Гопка народилася 8 березня 1926 року. її батьки були родом з с. Чернеччина.В сім'ї було 4 дітей: Антон, Ганна, Яків та Євдокія. Батько працював в с.Лутище мірош­ником. Там Євдокія і народилася. Після революції млин був проданий, батьки повернулися до Чернеччини, побудували новий будинок (старий внаслідок пожежі згорів).

У 1935 році пішла в перший клас. Закінчила семирічну школу в селі. Навчалася на"відмінно", за що її не­одноразово в школі преміювали. А мама за гарні успіхи у навчанні по шила доньці піджак зі своєї спідниці.

Брат Яків в 1933 році під час голо­ду помер. Євдокії тоді було лише 6 років, але вона дуже добре пам'ятає ті страшні роки. Під час грози загину­ла її мама, Євдокії тоді було 14років. Батько одружився на іншій жінці.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, брата Антона прямо з військо­вої служби забрали на фронт, а Євдокію з сестрою Галею та її донь­кою під час окупації села у 1943 році забрали на підневільні роботи до Німеччини. На станції в Охтирці поса­дили в товарні вагони по 40 чоловік і наглухо закрили двері. Везли, не відкриваючи, до Гомеля. Там випустили і повели в холодну баню купа­тися: роздягнених із шланга поли­вали холодною водою. Потім зно­ву закрили у вагони і 10 днів вез­ли до самої Німеччини, їсти не да­вали. Попала Євдокія Максимівна в табори за колючим дротом, а згодом на військовий завод в м. Фолкменкен. Були там, як піддослідні тварини, годували бруквою і видавали по 300 г хліба з тирсою. Видали на ноги де­рев'яні черевики - шуги, і клаптик синьої тканини з написом "OST", щоб пришили на одяг і це означа­ло, що вони з Росії. Табір, де жили, був за колючим дротом. Вставали в 5 годин ранку.

Коли перевели Євдокію працю­вати на кухню, носила своїм дівча­там із барака хліб. Багато по­невірянь випало на долю дівчини. Про все пережите Євдокія Мак­симівна описала у своєму щоден­нику, який вела в той час. В 1945 році їх визволили аме­риканські війська і переправили на нашу територію. Євдокія попала у військову частину (разом із 19дівча­тами з Сумської області). Дали їм 1000 голів великої рогатої худоби, яку німці вивезли з України, їх потрібно було перегнати в м. Мінськ і там здати.Дорога зайняла 4 місяці. Після здачі корів дівчатам видали до­кументи і відправили по домівках на дахах товарних вагонів.

А за те, що була не по своїй волі, а насильно вивезена до Німеччини, у 1946 році відправили на 6місяців на Донбас: працювали на шахтах, відбу­довували будинки, які були зруйно­вані в роки війни. Повернулася додому в 1947 році. Під час голодомору ледве не померла. Працювала в кол­госпному медпункті техпрацівницею і санітаркою.

У 1950 році поїхала до м. Суми працювати хатньою робітницею, до­глядала 2-х дітей. Після повернення у 1951 році додому працювала на це­гельному заводі у колгоспі, а взимку - на фермі дояркою. І так 20 років. У 1960 році своїми руками побудувала будинок, де проживає і до нині. В той час захопилась вишиванням.

У 1973 році вийшла заміж за вете­рана війни Івана Васильовича Суш­ка.

У 1981 році пішла на заслужений відпочинок. І весь час займалася в'язанням та вишивкою.

Зайшовши до будинку Євдокії Мак­симівни, ніби потрапляєш в музей. Не будинок, а ціла галерея. Стіни завішані картинами. Тільки не фар­бою мальовані вони, а вишиті хрес­тиком різнокольоровими нитками. Про кожну із своїх робіт Євдокія Мак­симівна дуже цікаво розповідає.

Роботи Є.М.Гопки знають по всій Україні. Є вони і у Франції, прикраша­ють будинок її подруги Марії, з якою вони перебували на роботах в Німеч­чині. Родом Марія із с.Риботень, вийшла заміж за француза Марселя Анрі і залишилася на батьківщині чо­ловіка.

Вишивки Євдокії Максимівни не­одноразово демонструвалися на ви­ставках декоративно-прикладного мистецтва не лише в рідному селі, а і в Охтирці, Тростянці, Сумах, Великій Писарівці, Києві.

Наталія Лахман, с.Чернеччина