Коли після здобуття Україною незалежності почав я писати про славу Охтирського гусарського полку, істинні патріоти нашого (як і гусарського) рідного краю ста­ли дорікати мені: навіщо, мовляв, пишеш про славу чужинницького полку, бойо­ву одиницю російської регулярної армії, на рахунку якої розгром повстання Болотникова, Костюшки та знищення Запорізької Січі. Я відповідав майже віршовано: "Якому б Богу не молились, якій би владі не корились, бо були такі часи, а славу охтирських гусарів не відня­ти...". І справді, вона й по нині ще щиве. і, вважаю, не згине ніколи, бо хіба можна відняти у героїчної людини мужність і хоробрість, кмітливість і розум, коли вона виконує свій свя­щенний обов'язок, скріплений присягою і наказом? Звичайно ж, ні! Вона виконує ще й по­клик своєї душі: множити славу свою і зброї...

Нещодавно (тижневик "Город А", №12 за 24 березня 2011 року) член ради організації ветеранів "Маю честь" Валентин Солошенко розповів у своїй статті "Справа честі" про створення в Охтирці героїко-патріотичного клубу на зразок Щолковського клубу військово-історичної реконструкції «Охтирські гусари», якому в цьому році виповнюється 22 роки і з яким зв'язки розпочалися ще в далекі 1989-1991 роки, коли охтирське поспільство готувалося відзначити 350-роковини заснування рідного міста. Відтоді тривають зв'язки "Ох­тирських гусарів" з Охтирським міським краєзнавчим музеєм, очолювати який свого часу доводилося й мені.

А все почалося з 1988 року, коли мо­лоді авіатори-офіцери, що дислокува­лися в містечках Раменське та Щолково (Московська область), прочитали в "Комсомолці" про те, що готується похід Бородіно-Березіна. Той похід організо­вував військово-історичний клуб "Сла­ва Отечества", яким керував Анатолій Новіков. Військовослужбовці згадано­го Підмосков'я відгукнулися на той похід з цікавістю, створивши у своїй військовій частині клуб того ж спряму­вання. За традицією він мав вибрати для себе один з полків російської армії з метою реставрації його історії і узако­нення назви клубу. Молоді офіцери схи­лялися перед славою Охтирського гу­сарського полку, бо й себе бачили, як і гусарів, нестримними в атаках, якщо доведеться. Тож відразу вхопилися за нього. Самі, вважай, пошили собі гу­сарські строї, іншу амуніцію, і зброю та нагороди виготовили тих часів. І вже через рік взяли участь у святі "Бороди-но-89". Командиром (штаборотмістром) "Охтирського гусарського полку" став капітан радянської тоді армії Олександр Михален­ко.

Відразу ж, як стало мені відомо про цей клуб, нала­годив я як листовне, так, дещо згодом, і очне спілку­вання з керівництвом героїко-історичного форму­вання "Охтирські гусари" Михаленком, Шатьорних та іншими, котрих повідомив про відзна­чення у вересні 1991 року 350-річчя заснування Охтирки і ми, з моєї ініціативи, почали обговорення можли­вої участі його у святкуванні цієї знаменної дати. Штаборотмістр О. Миха­ленко відповів: "Я рад, что о нашем клу­бе теперь знают ни где-нибудь в Бель­гии, а в Ахтырке... Мои гусары просто рвутся "в бой", когда я передал им при­вет от завотделом культуры Екатерины Макаренко и особенно от девушки с прекрасным именем Снежана..." (справді, працювала тоді в культурі дівчина зтаким іменем).

Отак, навіть жартуючи, ми обговорю­вали все: офіційне запрошення "Ох­тирських гусарів", їх приїзд до Охтирки, харчування та місцепроживання, а ще "кінну проблему" - віднайдення їздових коней, аби "Охтирські гусари" проїхали на них охтирськими вулицями. Словом, все було обумовлено. Про це я доповів командиру О. Михаленку під час зустрічі з ним, коли я був у Москві в гостях у свого сина, котрий там служив. А вже у другій половині серпня був я у Раменському, в штабі льотної частини, що місти­лася в Щолково. Тоді я привіз офіційне запрошення клубу "Охтирські гусари" прибути на святкування народження міста днів з|а 2-3 до 14 вересня, коли мало відбутися саме свято. Але тільки-но я виїхав (це було в ніч на 19 серпня) з Москви, тої ж ночі в Російській Федерації стався урядовий переворот (ГКЧП). І, Зрозуміло, "Охтирських гу­сарів" нікуди не відпустили: свято в Ох­тирці відбулося без них.

Подальші зв'язки з героїко-патріотичним клубом "Охтирські гуса­ри" з Щолково хоч і були не інтенсивни­ми, але й не припинялися. І знову ак­тивізувалася майже через 10 років...

Настав; 2001 рік. Був він повний святкових і пам'ятних днів. Тут і 360-річчя козацького (гусарського) полку, і, вважайте, 260 років явлення Охтирської чудотворної ікони Божої Матері, і 60 років розстріляного миру. Все це по-своєму було відзначено в Охтирці і Щолково.

Але викладемо все по-порядку. Коли, як уже згадувалося, клубу "Охтирські гу­сари" прибути в 1991 році у Охтирку не поталанило, він брав участь у святі "Бородіно:91", а також у святах де-інде в Європі (Париж, Брюсель, Бельгія тощо), де під грім гармат та барабанів ходив у "атаки" у формі колишніх охтирських гу­сарів.

І ось зовсім несподівано (хоча й не­безпідставно) на ім'я міського голови Ю. Дзюбіна надійшло запрошення, да­товане 15 травня 2001 року. Ось його зміст (подаємо мовою оригіналу):

"Уважаемый Юрий Леонидович!

Приход храма Тихфинской иконы Бо жьей Матери в лице настоятеля отца Апексия и клуб военно-исторической реконструкции "Ахтырские гусары" имеют честь пригласить Вас и Ваших сотрудников на торжества по случаю празднования 350-летия образования 12-го Ахтырского гусарского генерала Дениса Давыдова, Ея Императорского Высочества Великой княгини Опьги Александровны полка, которые состо­ятся 2-3 июня в селе Душеново Щолкинского района Московской области.

С уважением..."

Олександр Галкін, краєзнавець