Яка вона сьогодні, сільська школа? - питаюся у начальника відділу освіти Охтирської державної районної адміністрації Алли Юріївни МІРОШНИЧЕНКО. - Чи здатна скласти конкуренцію міським закладам освіти?

- Щоб підтвердити те, що я зараз скажу, треба школу побачити. Я працювала у школах міста, і, коли ближче познайомилася з районними закладами освіти, була приємно вражена. Вони не кращі міських, але й не поступаються за рівнем матеріального забезпечення та якістю викладання.

Алла Юріївна привітно посміхається і запрошує, принагідно, відвідати освітянські заклади району. А я мимоволі згадую своє шкільне дитинство. Моє село оголосили неперспективним, школу закрили. Пам'ятаю кілометри шляху повз річку - до іншої школи, що у сусідньому селі. Дощ, сніг, багно по вуха... У щасливі радянські семиде-сяті в українському селі ніхто і гадки не мав, що автобус може зватися „шкільним".

- То ви кажете, дітей із віддалених сіл до шкіл підвозять?

- 90 відсотків. Чотири транспортні одиниці має відділ освіти. Є керівники господарств, які не стоять осторонь. Опікуються дітьми Сугак Віктор Васильович, Зубко Володимир Іванович. Беруть на себе цей клопіт і сільські ради, зокрема Бугруватська та Лутищанська. Приватні перевізники здійснюють підвіз. Чупахівська школа у серпні місяці 2009 року отримала шкільного автобуса. Є шкільний автобус у Сонячному.

- Ви сказали, що сільські школи не поступаються міським матеріальним забезпечення.

- Так. Школи району І-ІІІ ступенів стовідсотково забезпечені комп'ютерними класами. Комп'ютери нові. У школах І-ІІ ступенів щодо комп'ютеризації дещо складніше, але умови для навчання створено.

- А кадри?

- Школи фахівцями забезпечені. Єдине, що турбує - це старіння кадрів. Це дійсно проблема.

Якщо говорити про якість знань, то нам є чим пишатися. Оскільки у минулому році претенденти на відзначення золотими і срібними медалями в ході зовнішнього незалежного оцінювання підтвердили свої знання, крім двох дітей. Одна учениця претендувала на срібну медаль і не одержала її, інша претендувала на золоту, а отримала срібну. Решта підтвердили свої знання і отримали ті бали, на які розраховували.

За результатами незалежного оцінювання Охтирській район посідає 10-12 місце в області - золота серединка. Маємо випускників, що набрали 190 і вище балів. Але треба бути об'єктивними до самих себе. Факт полягає у тому, що результати першого тестування (2008 року) були кращі, ніж результати 2009 року.

Маю свою, можливо, суб'єктивну точку зору щодо зовнішнього незалежного оцінювання. Його запровадили неопробованим, без належної законодавчої і нормативної бази. Мені це нагадує експеримент над дітьми, батьками і школою. Розвійте мою негативну думку.

- Я за зовнішнє незалежне оцінювання. Бо воно дає шанс здібним дітям, батьки яких не мають коштів платити за навчання. Ми в цьому переконалися після першого незалежного оцінювання 2008 року. Діти отримали шанс, і вони ним скористалися. А от у 2009 році втрутилися пільги. Я згодна, що є певна категорія дітей, яким держава мусить допомагати, але ж не за рахунок дітей, які дійсно мають знання. Коли йдеться про навчання, то має бути один пріоритет - рівень знань. А мала місце ситуація, коли дитина, набравши 190 і 199 балів (здається, куди вже краще), не могла вступити до обраного вузу, бо там вже було набрано пільговиків з результатами на 40 балів нижчими.

З цих позицій є над чим працювати. Але сама ідея прекрасна. Бо всі діти України перебувають у рівних умовах. Звісно, якщо на всіх пунктах тестування створені відповідно рівні умови.

- Але ж вдосконалювати механізм потрібно? Під час проведення тестування створюється надмірно стресова ситуація. Особливо для сільських дітей, адже вони мусять їхати до пунктів тестування за межі свого села.

- Будь-які іспити - це стрес. Так було завжди. У даному разі, обов'язково треба думати про створення комфортних умов для дитини і в школі, і вдома. Батьки, психологи і вчителі повинні готувати дітей до тестування, правильно розставляти акценти, уникати надмірного навантаження. Та й саму процедуру проходження зовнішнього незалежного оцінювання не зайвим було би спростити, пом'якшити, зробити більш лояльною до його учасників.

- Перемін у школі не бракує. От зараз усі говорять, що з 1 січня 2010 року українські школи стануть більш фінансово незалежними - зможуть мати свої госпрозрахункові рахунки і бухгалтера. Кажуть, що це дозволить законно приймати благодійні внески і допомогу...

- Це, до речі, справа добровільна. Можливо й знайдуться такі школи у місті, які скористаються можливістю відкрити рахунки, але для району це не прийнятно. У разі запровадження такої схеми, директорові доведеться приписуватися у місті.

- Зима у розпалі. У школах тепло?

- Так. Температурний режим наразі найнижчий у Староіванівському навчально-виховному комплексі. У решті шкіл - 20 градусів.

- Соломою топите?

- Ні... Газ і тверде паливо-вугілля, дрова. У школах, які опалюються газом навантаження на директорів менше, а там де тверде паливо... схиляю голову перед цими директорами, вони і влітку думають про те, як узимку буде опалюватися їхній заклад.

- А скільки діток навчається у школах району?

- 2614 дітей навчалося у школах Охтирського району минулого року. Зараз на 200 дітей менше. Кількість учнів зменшується кожного року. Але в цьому році ми набрали більше первачків, ніж торік. Вперше за останні роки. Проте, динаміка невтішна - випускаємо дітей значно більше, ніж приймаємо. Але в деяких школах 'ще збереглися класи-паралелі: в Хухрянській, Чупахівській...

- Питання про закриття шкіл не стоїть?

- Проблема звісно є. У районі діють початкові школи, де у класах від одного до чотирьох учнів: Ми-хайленкове, Бакирівка, Сосонка, Качанівка. Слід зважати на те, що йдеться про малечу. Це початкова ланка. У Михайленковому школа добре забезпечена. І в Сосонці, завдяки батькам, за останні рік - півтора проведена величезна робота.

Що стосується якості навчання, то діти у більшості випадків при переході в середню школу підтверджують результати у навчанні, які мали у школі початковій.

Отака вона сьогодні, сільська школа. Учнів меншає, вчителі досягають пенсійного віку, матеріальна база - не краща, але й не гірша, ніж у райцентрі. Це складова держави і суспільства (не острівна автономія), отже там присутні і плюси, і мінуси сучасного буття. Маючи за плечима саме сільську школу, часто згадую її ще земством збудовані стіни. Вони, з червоної цегли, виявилися такими міцними, що жоден охочій не зміг подолати той моноліт. Вікна витягай, двері витягай, дах упав, а стіни - стоять. Тепер у моєму селі школи немає, немає власне й села. Бо село живе до тих пір, доки в ньому є школа.

■ Анна ПРОТАСОВА