Наприкінці січня 2003 року до Охтирщини долетіла приголомшлива звістка: в Шевченковому краї, у селі Бучак Канівського району на Черкащині, закінчив свій земний шлях на 59 році життя відомий і неординарний український поет та перекладач, лауреат літературних премій імені Павла Усенка та Павла Тичини - Володимир Іванович Затуливітер.

Ми, охтиряни і охтирщинці, по праву вважали його своїм земляком, адже народився він високосного 1944 року, 29 лютого /отож справжній день народження святкував раз на чотири роки/, у селі Яблучне за тодішнім адміністративно-територіальним поділом Охтирського, а нині Великописарівського району. Він часто бував в Охтирці і районі, мав тут багато друзів і шанувальників його творчості. До речі, перші публікації В.Затуливітра з'явились в охтирській пресі. Погортаймо його об'ємні голографічно-метафоричні книги "Теорія крила", "Теперішній час", "Тектонічна зона", "Пам'ять глини", "Зоряна речовина", "Полотно". У них знайдемо багато згадок про охтирський край.

Володимир дуже пишався своїм селом, любив Суми, де вчився на філологічному факультеті Сумського педагогічного інституту імені А.С. Макаренка. Служив у Радянській Армії, і то - на острові Даманському, про який тоді знав весь світ, - у час радянсько-китайського прикордонного конфлікту.
Після інституту та армії тривалий період працював журналістом у сумській обласній газеті "Ленінська правда" /нині – "Сумщина"/.

В українську літературу Володимир Затуливітер увійшов рвійно і примітно своєю першою поетичною збіркою "Теорія крила", передмову до якої написав метр української літературної критики Леонід Новиченко. З приходом у красне письменство Затуливітра утвердилась нова хвиля української поезії, представників якої згодом нарекли вісімдесятниками.

На початку вісімдесятих років минулого століття Володимир Іванович Затуливітер переїздить до Києва, де працював заступником головного редактора видавництва ЦК ЛКСМУ "Молодь". Це був найплідніший період у його житті і творчості.

Уже в незалежній Україні в часи, коли через всеохопну обвальну соціально-економічну кризу одне за одним почали "падати" підприємства, видавництва, журнали, газети і т.д., - високоосвічений, знаючий, уміючий редактор В.І.Затуливітер став, як і мільйони громадян України, безробітним. Як він жив і за що - знає лише сам Бог. Володимир Іванович нікому не скаржився, допомоги не просив. У його київській квартирі № 93 по вулиці Ризькій, 18 було відрізане світло, і електрична плита, на якій він готував собі їжу, стояла холодною багато років...
Допоміг Володимирові вирватися з лещат голоду і холоду понад рік з чимось тому вірний товариш, художник і архітектор Вадим Бородін: поет переїхав жити у звичайну сільську хату з пічним опаленням у селі Бучак на Канівщині. Місцевість була чудова. З вікна виднівся Дніпро-Славута, до якого було щось зо триста кроків, поруч ліс та поле - віковічні друзі тих, хто вміє думати й страждати. Володимир Іванович багато писав - це була проза. Восени з-під пера майстра випливли сонети.

Надходили новорічно-різдвяні свята. Володимир поприбирав у хаті, на покуті поставив ялинку. А 26 грудня 2002 року поїхав на базар у Канів, де купив трішки продуктів, бо сподівався, що хтось все-таки завітає на гостину, два загальних зошити і чотири кулькові ручки. На жаль, на свята у Володимира Затуливітра не було нікого - гостювали лише вірші.

Приїхавши з Києва аж 17 січня відвідати товариша, Вадим Бородін знайшов його мертвим. Як згодом засвідчили судмедексперти, смерть настала від отруєння чадним газом. У тій же кімнаті біля Володимира помер і вчаділий песик Бін - улюбленець поета. На руці у Володимира Івановича був годинник із календариком, який зупинився 9 січня 2003 року об 11 /а може, і о 23/ годині 20 хвилин. На столі лежала Біблія, відкрита на сторінці Євангелія від Матфея. Володимир читав про Різдво, про зорю, що вела мудреців зі сходу. Ще знайшли два зошити з обгорілими краями повністю списані віршами під назвою “Ненаписані пейзажі”.

Віднині на сільському цвинтарі Бучака з'явилась могила Поета, якого знали і любили не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу як прекрасного поета і перекладача. Старий парубок, він не залишив дружини та дітей, які б оплакували його.

Я добре знав Володимира Івановича і пам'ятаю, якось він говорив, що навчився читати за “Кобзарем”, коли йому минуло ледь-ледь чотири роки. Тарасова батьківщина - Канівщина - назавжди дала останній прихисток літературному майстрові.

Охтирські літератори і журналісти, просвітяни, вчителі, бібліотечні працівники в глибокому смутку. Земля тобі пухом і Царство Небесне твоїй душі, незабутній Володимире!

МИХАЙЛО  ПОПІЛЬНЮХ,
член Національної Спілки
журналістів України