Реклама

влажн.:

давл.:


Главная arrow Наш город arrow Земляки arrow Охтирський етап життя та літературної творчості Івана Багряного періоду другої світової війни
Охтирський етап життя та літературної творчості Івана Багряного періоду другої світової війни Печать
Автор Газета "Лидер"   
21.04.2009 г.

Щойно звільнившись із в'язниці за постановою від 1 квітня 1940 року (архів УСБУ по Сумській області, №8520, справа 68211, Л-8381) через відсутність складу злочину, І.Багряний мусив перебувати у Харкові безвиїзно. Але це його не втримувало. Невдовзі його можна було побачити у рідному місті.

Іван Павлович Багряний (Лозов'ягін, Лозов'яга) (1906-1936) - один з найвидатніших українських письменників XX століття зі світовим ім'ям, блискучий публіцист і журналіст, редактор, художник і громадсько-політичний діяч - уродженець міста Охтирка Сумської області. Але й досі масштабність і художня вартість його літературної спадщини лишаються неосмисленими.

Творча діяльність письменника охоплює два літературні періоди - «Розстріляне Відродження» 20-х рр. XX ст. та бурхливий сплеск української еміграційної літератури 1940-х рр., так званий період МУРу (Мистецького українського руху), засновником і активним учасником якого був Іван Багряний. В еміграції письменником були створені романи, які увійшли до «золотого фонду» української літератури XX ст, однак протягом тривалого часу не були відомі читачеві в Україні («Тиіролови», «Сад Гетсиманський», «Маруся Богуславка», «Людина біжить над прірвою»).

Григорій Костюк поділяє творчу біографію І. Багряного «на чотири, хоч і нерівномірних, періоди».

Перший - від 1926 до 1932 року, тобто початку його літературної праці до дня першого арешту. Хоч Багряний відомий досі більше як прозаїк, починав він як поет. Уже в другій збірці «До меж заказаних» (1929) представлені різні стилі творчості майстра слова: ліричний («Люблю» - 1926), поетичні й громадські маніфести («Канів» - 1927, «Газават» - 1929), майстерність езопової мови, натяку («Монголія» - 1926, «Туман» - 1927).

Другий період - від 1932 до 1940 року - доба сталінських в'язниць і концтаборів. Тут можна помітити два напрямки: активно-наступальний «Мечоносці» (1932) і «З камери смертників» (1939), у яких автор кидає виклик усім формам пригноблення й насильства, та ліричний - «Золотий бумеранг» (1932), «Матері» (1933).

Третій період триває від 1941 до 1945 року. Це - доба Другої світової війни й окупації України німецькими фашистами. Багато творів із цього періоду втрачено, з'являються «Тигролови» (1944) - найпопулярніший твір (історія арештанта, котрий утік з етапу на Далекому Сході), та «Гуляйполе» (1944) - «виключний поетичній документ доби», величний заклик до боротьби за українську державу. Саме в цьому часі і маємо дослідити творчі здобутки охтирського періоду з життя Івана Багряного.

Четвертий період охоплює час із 1944 по 1963 рік - повоєнну добу та еміграцію. Письменник створює такі різнорівневі речі, як прохідні п'єси «Генерал» (1943), «Морі турі» та «Розгром» (1948), ряд романів: «Людина біжить над прірвою» (1949), своє вершинне досягнення «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1956).

Але повернемось до третього періоду, визначеного Григорієм Костюком, - періоду Другої світової війни, зокрема - його охтирської частини.

Охтирський творчий період, що припадає на час Другої світової війни, був у Івана Багряного нетривалим і неспокійним.

Щойно звільнившись із в'язниці за постановою від 1 квітня 1940 року (архів УСБУ по Сумській області, №8520, справа 68211, Л-8381) через відсутність складу злочину, І.Багряний мусив перебувати у Харкові безвиїзно. Але це його не втримувало. Невдовзі його можна було побачити у рідному місті. Хоч час з 2 квітня 1940 року і до липня 1943 року досліджений мало, все ж таки деякі колізії його життя і творчої літературно-мистецької діяльності відомі.

І. Багряний як художник спочатку заробляв собі на хліб насущний малюванням портретів на замовлення друзів та знайомих, а в час окупації - малював навіть портрет німецького генерала. Малював пейзажі та натюрморти на продаж. А невдовзі обійняв аж дві оплачувані посади: художника-декоратора в Харківському другому робітничо-селянському театрі в Охтирці та керівником образотворчої студії, в якій навчав дітей малюванню.

14 жовтня 1941 року, на Покрову, в Охтирку ввійшли німці. Вони встановили свою владу: міський голова - А.Максименко, бургомістром, або головою районної управи, - І.Зубрицький, гестапо, польова жандармерія, комендатура, біржа праці тощо. «Війна і прихід німців, - писав Багряний у «Біографічних даних», - застали мене хворим у місцевій лікарні.» І далі: «При німцям на жодній посаді не служив. Працював як художник, виконуючи приватні замовлення. Вузька моя спеціальність у цій галузі - портретист і декоратор. Політично не активізувався. Одначе і як художник потрапляв під репресію...». Ось як те було. Якось викликали Івана Багряного до гестапо.

- Так то ви намалювали завісу в театрі?.. Оте сонце, що сходить, то СРСР, а та чорна хмара, що насувається на нього, - фашизм?!

Багряний зметикував, що гестапо за таку роботу може розстріляти, і він сміливо сказав:

- Та що ви! Сонце - то Україна, а хмари, то з півночі, з Москви - більшовизм!

Тут ще на захист став генерал, портрет котрого намалював Іван Багряний. Гестапо, знаючи погляди Багряного, відпустило його.

Коли Іван Павлович довідався, що в Харькові 10 грудня 1941 року вийшов перший номер (число) газети «Нова Україна», редактор якої став професор Юрій Бойко, а напутнє слово до неї написав Аркадій Любченко, Багряний неймовірно зрадів і невдовзі повіз та передав редакторові свої дописи, які, в основному, підписував псевдом Сорок Сорок та кількома іншими. Хоча «Багряний» - це теж псевдонім (у паспорті - Лозов'ягін, а справжнє, родинне - Лозов'яга). До речі, свою першу книжечку «Чорні силуети»: П'ять новел. - Охтирка, 1925.-22 с. Іван Багряний видав під прибраним іменем І.Полярний.

Судячи по охтирському творчому періоду, що охоплює перші роки війни, у Івана Багряного було їх, псевдонімів, більше десяти. Це: І.Багряний, М.Багряний, М.Василенко, М.В., С.Дорошенко, Дорошенко, В.Залуцький, Дон Кочерга, С.Кучер, І.Полярний, І.Рябовол, П.Січинський, С.К., Сорок Сорок, С.С., О.Турчин тощо. Міняючи ці псевдоніми, Іван Павлович добре ними маніпулював, особливо під час виходу окупаційної українськомовної газети «Голос Охтирщини» у рідному йому місті Охтирка, до якої він відразу й прилучився як позаштатний художник, а потім і автор. Редактором «Голосу Охтирщини» був Іван Костянтинович Яценко (колишній радянський політв'язень, котрий свого часу відбув строк на Воркуті), відповідальним секретарем - колишній учитель російської мови та літератури Охтирської школи № 4 Б.К.Губарев, літпрацівником з промисловості - Б.І.Зінков, літпрацівником сільгоспвідділу - Олександр Васильович Діденко. І.Багряний оформляв часопис, тричі змінюючи кліше його назви.

Але Багряний не лише дбав про оформлення газети, а й уміщував свої малюнки, заставки до релігійних свят. До Великодня, приміром, крашанки. А ще - інтенсивно публікувався. Звичайно ж, під псевдонімами.

Так, наприклад, у числі 22 «Голосу Охтирщини» за 03.05.1942 р. опубліковано фейлетон про Й.Сталіна «Перспектива» за підписом Сорок Сорок.

А в номері за 02.08.1942 р. вміщено вірш «Україна» за підписом Дорошенко. Вірш простий, але в ньому вчувається багрянівський натиск.

У числі 70 (14.101942 р.) зроблений ескіз картини, під якою напис «Грав на лінолеумі худ. І.Багряний».

4 грудня 1942 р. в «Голосі Охтирщини» під рубрикою «Театр» вміщено статтю - відгук «Поза іспитом часу) про оперу «Запорожець за Дунаєм».

У двох числах (94 і 95) відповідно за 09.12.1942 року і 11.12.1942 року подибуємо статті «У світі занепаду і руїни» та «Гігантоманія» побратима по перу Івана Багряного Уласа Самчука. А статтю «Ювілей М.Грунського» в№ 5 (107) за 13.01.1943 року підписано Микола Багряний.

Цікавий матеріал «Йосип Сталін продовжує свою пекельну роботу» видрукуваний у 55 (157) числі «Голосу Охтирщини» за 07.07.1943 року. Це - чисто багрянівський стиль, хоч і без підпису. До речі, пізніше І.Багряний напише «Оду Сталіну».

У наступному номері 56 (158) від 09.07. 1943 року на другій сторінці газети бачимо статтю «СС Стрілецька Галицька Дивізія» без підпису. Та з манери викладу, лексики, експресії можемо зробити висновок, що вона належить перу Івана Багряного.

Колишній літпрацівник сільгоспвідділу «Голосу Охтирщини» Олександр Васильович Діденко, який працював у газеті з серпня 1942 року по лютий 1943 року, у відвертих розмовах з автором цього матеріалу згадував, що Багряний більше спілкувався з редактором І.К.Яценком. Інколи заходив і до літпрацівіників. У бесідах він розкривався як прихильник ідеї самостійності і незалежності України. Жалкував, що німці не дали розгорнутися руху.

За словами О.В.Діденка, Іван Багряний мав гострий розум, «ядовитым», коли треба було передавати явище образно. О.В.Діденку запам'ятались епіграми І.Багряного на відомих митців літератури. Приміром, на Павла Тичину:

Стоїть, як скеля, непорушний,
І я силкуюсь розгадать:
Чи непохитний бард новітній,
Чи непохитний ренегат?

Позаштатний Іван Багряний і ще дехто зі штатних працівників редакції «Голосу Охтирщини» разом з працівниками біржі праці Шурою Семенченко, Борисом Зайцевим, Горбушкою, Лоскутьком (на жаль, імена поки що не встановлені) підробляли бланки в картотеці для відправки хлопців та дівчат на каторжні примусові роботи до фатерлянду.

Картки були різного кольору і позначені літерами латинського алфавіту: А, В, С, D, Е, F. Перші три свідчили що остарбайтери здорові і підлягають вивезенню. А, наприклад, літера Е (вона жовтого кольору) - що та чи інша людина дуже хвора, а отже, не здатна працювати. Тож Багряному доводилося більше виготовляти кліше карток з літерами Е та F, таємно друкувати їх, а вже біржовики вписували в них імена здорових підлітків, вилучивши перед тим картки з літерами А, В, С. Таким чином було врятовано сотні охтирчан і сільчан.

Судячи по вживанню псевдонімів, Іван Багряний був і активним художником - ілюстратором, і дописувачем «Голосу Охтирщини».

Коли у Львові почалися арешти українських патріотів, що на початку окупації вільно висловлювали свої думки щодо України, хтось із занадто національним пафосом закликав будувати по війні Україну для українців, і ті арешти поакгивнішали, Іван Багряний зробив для «Голосу Охтирщини» нове кліше, на якому уже не було тризуба, а назва друкувалася двома мовами - українською, «Stimme vor Akhtyrka» - німецькою. Тоді ж Багряний заявив редакторові І.К.Яценку, що припиняє з газетою всілякі стосунки і повертається знову в Охтирський театр при Народному домі. Тут він із завзяттям пожвавив навчання дітей малюванню.

Що ж до написання Багряним об'ємггих творів (поем, повістей, романів) під час окупації німецькими фашистами Охтирки 1941-1943 рр., то й донині це ще точно не досліджено. Є, щоправда, скупі відомості його друзів Д.Нитченка, Г.Костюка, В.Гришка тощо та деяких дослідників творчості, за якими можна стверджувати, що Іван Багряний у цей період написав трагедію «Генерал» і хотів навіть, аби її поставили в Охтирському театрі. Але його директор Ревуцький, боячись скандалу з німецькою владою, у постанові відмовив.

Є й інші відомості: в Охтирці І. Багряний розпочав роботу над поемою «Гуляйполе». Названі твори були видані після того, як Іван Багряний у серпні 1943 року полишив Охтирку, і третій творчий період (за Г.Костюком) продовжувався у Львові, Моршині, де написав і видав роман про сталінські ГУЛАГи «Тигролови», у волинських лісах і далі вже за кордоном...

На могилі письменника - політика у баварському містечку Новий Ульм (ФРН) згідно з його заповітом на надмогильній плиті викарбувані слова з книги «Золотий бумеранг»:

Ми є. Були. І будем ми!
И Вітчизна наша з нами.

■ М.Попільнюх, учитель української мови та літератури, член НСЖУ, краєзнавець

 
onclinik_010719.gif

bezp.gif

doma.jpg

Реклама

express.gif

Реклама

tada2.png

Загрузка...
https://anqz.ru/s-dnem-pozhdeniya/12-pozdravlenija-drugu-na-den-rozhdenija-v-stihah.html

Реклама