Главная arrow Разделы arrow Жизнь и люди arrow 1 сотня. Час збирати каміння
1 сотня. Час збирати каміння Печать
Автор Админ   
06.09.2021 г.



«Всьому свій час, і година своя кожній справі під небом… час розкидати каміння, і час збирати…». (Біблія. Розділ 3 Книги Екклезіяста).

«Український клуб Охтирки» обійшов усі 10 сотень міста Нашого.  У попередніх публікаціях ми вже розповіли вам, шановні читачі, про мандри на 10, 9, 8, 7, 6, 5, 4 та 3 сотнях. На День міста «УКО» презентував усі 10 сотень міста Нашого. Залишилося поділитися враженнями та особливостями 1 та 2 сотень. Сьогодні разом з вами будемо подорожувати 1 сотнею.

ГОРОБІЇВКА

1 сотня невелика, обмежена двома вулицями: Першотравневою і Заводською, та провулками між ними. Вулиця Першотравнева тягнеться до Ярмаркового провулку, а Заводська, колишня Комінтерна, тягнеться аж до піщаного кар’єру. Ця місцевість 1 сотні називалась Горобіївкою. Милозвучно.

Ми починаємо нашу мандрівку від каплички на честь Охтирської ікони Божої Матері. Капличка завжди відкрита, довкола чисто, заквітчано. Можна зайти, поставити свічку, помолитись, подумати… І згадати добрих людей, завдяки яким встановлена. Це охтирські добродії Михайло Вінніченко та Михайло Новосєльський. Капличка встановлена у 2004 році на місці знаходження Охтирської чудотворної ікони Божої Матері. 

Появі каплички передувала історія із життя приватного підприємця Вінніченка. Михайло Григорович дуже заслаб, майже передінсультний стан. Лікарі сказали, що треба почекати до ранку. Всю ніч хворий молився, нарешті заснув і йому приснилося, що Божа Матір доторкнулася до нього з ікони. На ранок його стан поліпшився. Михайло Вінніченко вирішив встановити каплицю. Звернувся до головного архітектора Охтирки Новосєльського. Разом узгоджували питання будівництва із вищим духовним керівництвом у Сумах. Можна і більше розповісти всіляких цікавих подробиць, та попереду ще ціла сотня… І ми йдемо далі по вулиці Першотравневій. 

КОСТЯНТИН ВЛАСОВСЬКИЙ. ВТРАЧЕНІ МИСТЕЦЬКІ СКАРБИ

На вулиці Першотравневій, 22 привертає увагу старовинний будинок. В ньому збереглися великі вікна із мереживними дерев’яними віконницями. Будинок стоїть на кам’яній призьбі. На жаль, побілка на стінах будинку облупилася аж до глиняного шару. Двір у тіні дерев, на подвір’ї видно багато квітів. Кажуть, що тут мешкає квітникарка. 

А раніше тут доживали віку доньки охтирського художника Костянтина Власовського, Марія та Єлизавета. Про це розповідає у своєму документальному романі охтирська журналістка Олександра Стрєльнікова. Втрачені охтирчанами мистецькі скарби Власовського тепер зберігаються у фондах Сумського художнього музею імені Никанора Онацького. Їх нараховується аж до 100 одиниць – картини, етюди, начерки, альбоми. «Костянтин Власовський. Художник із провінції» - альбом-каталог розповідає про долю художника, його родини, знайомить із сімейними світлинами та його картинами. На полотнах Власовського постає провінційне життя, сімейне повсякдення, місцеві краєвиди. І можна уявити як воно було раніше на Охтирщині.

Костянтин Власовський (1863-1922) народився в Сумах, помер в Охтирці. Був військовим, закінчив вільні курси Петербурзької академії мистецтв. У чині поручика вийшов у відставку, повернувся на батьківщину. Служив у Охтирському земстві. У 1898 одружився на охтирській міщанці Вірі Гільченко. Створили власний дім на Бульварній вулиці. Потім будинок перетворився на кондитерську. Тепер на цьому місці – величаються дві дев’ятиповерхівки.

Останню картину «Зимова казка» Власовський написав у 1919 році. Після смерті батьків доньок переселили до родичів на Першотравневу. І вони до останнього зберігали батькові роботи. В Охтирці ними знехтували. За період 1981-1988 роки картини переселились у Суми. Наразі картини Власовського вважаються мистецькими документами Сумщини, що увійшли до скарбниці образотворчого мистецтва України. Як то кажуть, що маємо не зберігаємо, а втративши – плачемо.

ЖАХІТТЯ НА ВУЛИЦІ КОЖЕДУБА

Біля магазину для мисливців та рибалок нас зустрічає Анна Кіцак. Вона мешкає на вулиці Івана Кожедуба, і сьогодні – наш екскурсовод по своєму району. Пані Анна родом з Івано-Франківщини, чоловік із Тернопільщини. В 1977 році вони приїхали на роботу в управління НГВУ. Невдовзі, в 1980-ому їм дали житло, квартиру у двоповерхівці. Так працювали, жили і живуть подружжя Кіцаків у Охтирці, як і багато інших нафтовиків Охтирщини. Тут на вулиці Кожедуба до десятка двоповерхівок. «Ми живемо в Охтирці вже 44 роки. Уже звикли. Нам дали житло, була робота. Раніше часто, щороку їздили в гості до рідні, а тепер здоров’я вже не те, і коронавірусний карантин на заваді став. У мене вже болить душа за Охтирку. Наші будинки колись обслуговувала теплом своя котельня. Потім закрили і приєднали до ТЕЦ. Розкриті труби теплотраси хіба нагріють? Я колись нарахувала до 20 втрачених охтирських підприємств. НГВУ, УБР, заводів скільки! А їх же можна було врятувати, не закривати, а перепрофілюватися… Охтирка ж не село. Було місто, яке будується. Військові, нафтовики багато будували… А зараз наче немає в нас архітектора. А в нашому районі тепер жахіття – смітники в чагарниках. «Благоустрій» - поряд, тут на 1 сотні. Та як глянеш, в якому стані подвір’я управління, яке відповідає за благоустрій, стає зрозуміло, що порядку хтозна коли діждемось».

Вулиці Котовського, Воровського перейменовані в Івана Кожедуба та Дениса Давидова. Тільки й того, що перейменовані. Як ви пам’ятаєте, на Воровського колись була шкірвенполіклініка. Будинок колись був добротний і міцний. Та ще й зараз відчувається, що колись був чийсь маєток. Наразі пустка, руйнується потихеньку, вікна вибиті, і дикий виноград плететься всередину і з вулиці спокійно колосяться бур’яни. Тут хоч загороджено. А неподалік був тубдиспансер. Тепер там сміттєзвалище серед руїни. Покинуто-зруйновано. Стій і плач. Скоро вовки завиють. Агов, «Благоустрій»! Ото тільки споруді шкірдиспансера пощастило – важлива установа там облаштувалася.

Надивившись довколишніх жахів, зупинилися на розвилці доріг на Піщану, Дениса Давидова, Івана Кожедуба. Горобіївка - відчувається, що це старий район Охтирки - багряні кам’яниці, покинутий маєток, широкі піщані дороги, старі яблуні. Вище – будинки нафтовиків у сонячних променях. Назбирали трохи яблук, пішли далі… Звернули на вулицю «9 січня». Що за день такий, що було 9 січня?..

«БУДЬТЕ ЗОРЧЕ ВТРОЕ…»

І виходимо на широкий шлях, обабіч якого,.. вгадали! Бур’яни! Це ми з тилу зайшли на колишню територію заводу всесоюзного значення «Промзв’язок», потім «Нафтопроммаш», потім… завод-привид… Попереду видніється водонапірна вежа, справа – старий млин. Це вони видніються, а довкола розкидане каміння… Це останки ливарного цеху в чагарниках… Чесно кажучи, тут страшно якось іти… Дякувати Богу, чути людські голоси, видно вантажівки, автівки. Це у вцілілих цехах приватні підприємці створили нові робочі місця.

«Ми наш, ми новий мир построим!», «Для счастья нужен мир!», «Мир, труд, свобода!» - це, як ви зрозуміли монументальний живопис радянського періоду. І Ленін там, звісно є, і всевидяче око теж. І десь там уже видно блискучі хрести Покровського собору. Деякі цехи пусті, а зовні – прекрасні. Передивляючись світлини, тільки скрушно зітхаємо. 

І тільки медичний центр – красунчик, наче рожевий зефір (іще одній споруді пощастило), насміхається над сусідами-чудовиськами… Так дійшли вже й до новітніх символів. На жовтих облуплених стовпах – герб України. А напроти, в колишній прохідній заводу – кав’ярня «Шоколад». 

Перед виходом на Армійську згадуємо про капсулу, зариту на цьому місці до 100-річного ювілею... А вище на споруді фрагменти монументальної графіки. Читаємо «Люди мира будьте зорче втрое Берегите (далі немає літер, відпали)»… Поряд автівка. Виглядає чоловічок із песиком і заявляє: «Ото все через те, що ви поїхали на Майдан!..». Отак от.

ДЕНДРОПАРК І МІНІ-МУЗЕЙ

1 сотню «врятував» Іван Якович Мандрика. Ми до нього потрапили наступного дня. Переходимо через місток, який з’єднує 1 і 2 сотні. Вдивляємося у зелені води річки Охтирки. Далі контрасти – маєтки з башточками, вежами, туями, ліхтарями. А за декілька метрів обшарпана хатинка й криниця посеред шляху. Двері в хату відкриті, заходь хто хочеш. Заглянули. А там - бомжатник. Нормально… Далі різнокаліберні будинки. 

Іван Якович зустрічає нас біля свого зеленого закапелка на вулиці Заводській. Тут також мешкають колишні нафтовики. І гарна дорога – завдяки нафтовикам.  Напроти двору хвірточка. А там справжній дендропарк! Це вже завдяки Івану Мандриці: «… Поселився на 1 сотні, а тут піски, пил у вікна. Давай засаджувати». 

У дендропарку тихо, затишно, співають пташки, шелестять дерева, виблискує барвінок і плетуться гарбузи. Можна присісти на лавочки, або на колоди і милуватися природою. Тут каміння зібране і служить мистецтву. На деревах шпаківні й дуплянки для білок. Вони навідуються з лісу. Стежки ведуть до колишнього озера. Видно малесеньке джерельце. «Пташки шукають води. То я углибив рівчак. Коли підуть дощі, води збільшиться. А колись тут було озеро, - говорить Іван Якович. –  Ми навіть на байдарках плавали. Потім піщаний кар’єр. Потім хотіли вирубати всі дерева і наставить гаражів. Я «підняв» сусідів і ще довго воював за збереження довкілля із тодішньою очільницею Охтирки. Вдалося відстояти».

Іван Якович художник. Працював оформлювачем в НГВУ. Тепер на пенсії, і створює красу вдома. Йому допомагає дружина Зінаїда Василівна. Вона  працювала інженером-нормувальником на заводі «Промзв’язок». Тепер господиня свого райського куточку на вулиці Заводській. 

Ми продовжуємо оглядини дворового міні парку. Троянди і виноград, кизил, китайська вишня, самшит, туя. І гойдалка! І міні-музей. Іван Якович все життя чимось захоплюється. Він родом із Гусинки, тобто 4 сотні. І ми слухаємо історії двох сотень. Про його дідів-прадідів, що будували млини на Ворсклі, Про батька, який був моряком і брав участь в обороні Севастополя, про полон і подальшу службу… Роздивляємося родинні раритети, світлини. Ридикюль мами-остарбайтерки. Горщик із діркою від снаряда, прядку… Іще багато чого. Іван Якович все розповідає і розповідає… Тут можна проводити уроки історії та краєзнавства.

Колись треба ще прийти. Там цікаво. До того ж і картини художника Мандрики ще не подивилися за балачками.

Всьому свій час, і година своя…

До зустрічі на останній, 2 сотні!

Валерія Бакуліна

ImageImageImageImage 


 
on_110221.gif

bezp_181120.gif

Реклама
Реклама

express.gif

Реклама
Реклама
pam_100221_02.jpg