Ви вже здогадалися, що сьогодні ми подорожуватимемо по Гусинці та 4 сотні.  

«… Ось вони їдуть Гусинкою… Ось переїзд через залізницю. Тут перехрещуються  три шляхи: залізниця з півночі на південь, шосе зі сходу на захід і ось іще ця Гусинка навскоси…» («Людина біжить над прірвою». Іван Багряний).

Ви вже здогадалися, що сьогодні ми подорожуватимемо по Гусинці та 4 сотні.  Найдовша вулиця Охтирки – вулиця Сумська розділена на 3 і 4 сотні. Здавна вважалося, що 4 сотня починається за переїздом залізничним. Михайлівська церква позначена на 5 сотні. Та все ж межі охтирських сотень – це не державний кордон, а умовний. 

ПАЛАЦ ІЗ ПРИВИДАМИ

Як уявними стали межі, таким став і палац радянського періоду, колишній  палац культури колгоспу імені Петровського. Велична будівля ще проглядає за буйним живоплотом. Але кущі вже перестали бути огорожею, вони перетворилися на справжні джунглі. І на парадному вході вкоріняється і розростається бересток, ніби промовляє: «Нащо нам культура?». Декілька років тому можна було обійти довкола крізь чагарники, нині просто страшно туди поткнутись….

На фронтоні палацу - «1970», шпиль із зіркою, орнаменти. А всередині, мабуть, Федір Муратов ходить привидом та скрушно зітхає «такий палац втратили…». А колись було все культурно: і збори, і концерти, і кіно, і танці, і гуртки… А потім не стало Радянського Союзу, не стало Муратова, не стало колгоспу, і клуб продали якомусь «новому українцю», подейкують, що без данєцкіх не обійшлося. Поряд відкрився магазин «Геліос», радянський клуб став крутим розважальним центром, і сюди з’їжджалася молодь на дискотеку. Наостанок навіть кав’ярню «СССР» відкрили.   

Федір Спиридонович Муратов (1921-1992 рр.) народився в Краснодарському краї, закінчив вищу партійну школу і керував колгоспом ім. Петровського майже 40 років, став Героєм Соціалістичної праці, заслужив 7 орденів, безліч медалей і державних нагород. Невеличкий провулок на 6 сотні носить  прізвище Муратова. 

МИХАЙЛІВСЬКА ЦЕРКВА

Туристичним магнітом Гусинки ми обрали Михайлівську церкву. Екскурсію проводив о.Георгій, її настоятель з 2012 року. Це була не просто екскурсія, а справжня подорож в минуле, і не тільки самої церкви, а в історію Охтирки та й, взагалі, України. О.Георгій захоплений краєзнавець, має багато історичного матеріалу, який знаходив в архівах, інтернеті, книгах, з розповідей прихожан. 

Перший спогад про Архангело-Михайлівський храм датується 1675 роком. Першим священником якого був Лев Перехрест… 

«Місце, де стоїть храм Архангела Михаїла, нині народ називає Гусинкою, а храм його церквою, що на Гусинці… В старину тут була особлива слобода Гусинець, нині поселення зливається з містом і називається частиною його…» («Історикостатистичний опис Харківської єпархії». Філарет Гумілевський).

Церковний двір відразу захоплює квітами – на парадному вході і довкола храму, і звичайно всередині. Друге враження – килим з дитячими іграшками під вікном, настінні зображення всіх святих, старі та нові ікони, Євангеліє… Височенні білосніжні стелі з яких звисають панікадила. Світло, яке ллється з високих вікон і старі дубові двері із металевими затворами… 

Слухаємо розповідь о.Георгія про перших поселенців Гусинки, перших будівничих храму, про всіх його настоятелів та деяких служителів - пономарів, півчих, дяків, піддячих… Про їхні долі, досягнення, про злодіяння більшовиків в Охтирському повіті, вбивства священників, складний радянський період і сучасну церкву. О.Георгій підкріплював свою розповідь копіями архівних матеріалів, світлинами священників та церковного життя. На одній із світлин – церковний хор Михайлівської церкви, серед яких Білинники, батько й син. Сергій Кузьмич був бондарем, а Петро Сергійович став оперним співаком. Проживали неподалік, на Солодівниковій (вулиці Разіна, 1).

У 1931 році комуністи закрили церкву. В 1941 році – німці відкрили.

Ми обійшли довкола церкви, побачили сліди Другої Світової війни від снарядів на стінах і могилу Якова Коросташова періоду Першої світової війни. «Поки не буде відомий кожен солдат, війна не закінчилась». О. Георгій дізнається і допомагає в перепохованні солдатських останків. Архангел Михаїл – покровитель воїнів…   

Настоятель Михайлівської церкви зібрав довкола себе сильну громаду, організував недільну школу для дітей, планує створити музей у церкві. 

Діти по вихідних займаються створенням своїх рукотворних «шедеврів», малюють, слухають історію рідного краю. З ними займається Ольга Топчій.

«Наша мета не просто навчити дітей молитись, ми хочемо навчити їх бути разом, знати про свій край, любити його і своїх ближніх. А дорослим треба навчитись бачити одне одного», - говорить о. Георгій.

ЗОШ №11

Це одна зі шкіл на околиці Охтирки. Одна із найстаріших. Історія ЗОШ №11 починається із 1895 року, як церковно-приходської трирічної школи для хлопчиків. Вивчали Закон Божий, Старий Завіт, російську і слов’янські мови, арифметику і чистописання. У 1903 – вже приймали й дівчаток. У 1930 – школа носить ім’я Сталіна. В ній навчаються не тільки діти охтирчан, а й діти «ворогів народу», які живуть у притулку по вулиці Нєкрасова.  Яких саме «ворогів народу» ми ще не дізнались. Люди казали, що якісь «приїжджі» діти жили в будинку, що на розі з нинішнім провулком Василя Стуса (?).

У 1939  школа вже восьмирічка. В 1958 – школа стала загальною політехнічною. А в 1960 році почалося будівництво нової двоповерхової школи через дорогу.

Найбільша знаменитість ЗОШ №11 – оперний співак Петро Білинник. Все починалося із церковного і шкільного хору… Петро Білинник – це окрема історія. І таких життєвих історій про інших знаменитих учнів, вчителів, директорів чимало. Майже 120 років минуло…  Останні директори – Микола Васильович Стороженко, Тетяна Михайлівна Ситнік. Декілька років поспіль директоркою школи є Олена Миколаївна Сергієнко.

Як і в інших охтирських ЗОШ, в 11-й теж триває ремонт.

СПОГАДИ СТАРОЖИЛІВ

Народна пам’ять зберегла не тільки поділ на сотні, а ще й старі назви певної місцевості. Біля Михайлівської церкви – Церківка, за нею Ковалівка, напроти – Тертична, Солодівникова…

У своїх мандрах сотнями ми спілкувалися із місцевими старожилами. Одна жіночка повідала, що після 1933-го Церківка вимерла, стояли пусті хати, заходь в любу й живи… 

Іван Якович Мандрика зараз мешкає на 1 сотні, але дитинство і юність пройшли на Гусинці, на вулиці Нєкрасова. «В давнину ця вулиця іменувалась Тертичною. На ній жили мої діди-прадіди. Вони будували млини по всій Ворсклі. Працювали в монастирі столярами, мірошниками і бджолярами. Та належали до «підгірнівців», це така релігійна громада. За що й постраждали. Дід побудував здорову рублену хату під залізом, була корова, господарство… Почалася Друга світова, зайшли німці. І по всій вулиці Нєкрасова отаборилася танкова дивізія, в кожному дворі стояв танк…  І ось 1943 рік, визволення Охтирки. Радянські війська наступають… Наступ зі сторони Сосонки й Поліг. Луплять «Катюші» і артилерія по церкві і по вулицях, палають хати, сараї, ревуть корови і собаки… Матері похватали дітей і біжать через дорогу в церкву, поранені теж повзуть до церкви, стікаючи кров’ю…  Німці відступили раніше. Наш дім згорів дотла.

Прийшла радянська влада. Дід пішов просити допомоги, та додому не повернувся, арештували за віру. Дідові Івану Степановичу приписали антирадянську діяльність і, як «ворога народу» вислали в Казахстан, в радянський концтабір. Повернувся через 10 років. Реабілітували».

Василь Васильович Мандрика, (1935 р.н.) «… Недалеко від нас подвір’я, в яке зганяли декілька днів євреїв. Серед них був і відомий стоматолог Халфін. Одного дня, зранку їх погнали колоною під конвоєм в сторону лісу. Дехто намагався втекти в двори по дорозі, повертали… Десь недалеко від Залужанів вже була викопана яма. Людей заставили роздягнутись догола і розстріляли всіх. Впала грудна дитина, і її на штик і в яму. Хтось із залужанців ішов лісом з базару додому, бачили як вели євреїв, і чули автоматні черги…»

Олександр Миколайович Катрич: «Німці, ті що в нас у дворі жили, людей не обіжали. Прості солдати ділилися з нами своїми харчами, брали нас на руки, в них такі самі діти залишилися вдома. Казали матері: «Матка, война нехорошо»… Трудно вспоминать це діло, війну… І 1947 год трудний був».

Це уривки спогадів про окупацію.  

ОКОЛИЦІ 4 СОТНІ

По околицях ми проїхались велосипедами. На полігоні автошколи - практичні заняття. Тихо шурхотять шинами автівки, видніється сосновий бір, над Сосновим озером кружляють лелеки, над сторожкою розвівається жовто-блакитний прапор, хлопчаки рибалять, шумить очерет, колосяться трави і пахнуть польові квіти… Здається, що ми потрапили в край, що називається рай. Але ж там, у лісі, охтирський Бабин яр, і стає моторошно.

Їдемо далі по об’їзній дорозі. І тут тихо. Охтирський сиркомбінат-«Добряна»-«Мілкіленд» мовчить. Стіни обнесені дротом, старі вивіски, садок, декілька автівок. Охоронець у адмінкорпусі сказав, що сиркомбінат не працює, все під арештом.

Від маслозаводу вже й сліду не залишилось. Гуркотить тільки кран на складі металобрухту. Тут працюють. Довкола залишки колишньої господарської діяльності – «УАЗик», молочні цистерни, частини від комбайнів та інше залізяччя… 

На межі 4 і 3 сотень, по провулку Північний, навічно зупинилися 2 вагони: дерев’яний товарний і металевий пасажирський з позначкою «жесткий».

ПРАПОРОНОСЦІ

Повертаємося на Сумську, під’їжджаємо до річки Гусинки. О, Боже ж мій! Які чагарники перед новим мостом. Річечки майже не видно, так заросла. Та все ж як у пісні «…сонце пече, річка тече, влітку на вулиці так гаряче…» і згадується наше дитинство 1970-х, коли тут був білий пісок, чиста вода, відлуння під мостом, купання і катання на човні… Річка тече…

За Гусинкою ще був хутір Дикий, який перетворився на Гай Шевченка. Символ цієї околиці -  зупинка «Ракушка», стоїть нещасна, облуплена. Там завершується вулиця Сумська, і продовжується траса Харків-Суми.

Наша мандрівка закінчилася на провулку Тракторному. Тут гарна асфальтована дорога, квітники попіддвір’ю, затишок. Тут ми перепочили, послухали ще родинні історії, згадали про тих, хто не з нами і провели фотосесію із прапорами, які мають свої історії.

До зустрічі на наступній сотні!

Валерія Бакуліна