А ще коники-вершники, півники чи олені... Це все пряники.
Різдвяні пряники. Це все наші українські традиції. А нагадали нам про них
куземинці, вихідці із Куземина. Пані Наталя похвалилась, що на вечерю принесли
їй куземинські пряники. «І наче йокнуло щось всередині».
Що ж особливого в тих пряниках? Чому вершники й панянки, а
пізніше їх називали коники й барині. Назви з часом змінюються, а справжні
традиції все ж залишаються.
Що вдалося дізнатись від самих куземинців? Вони пам'ятають,
як ці пряники пекли під святий Вечір їхні матері чи бабусі. «Моя бабуся 1918
року народження, а вона пам'ятає як пряники пекла ще її бабуся, - говорить
Наталка. Рецепт дуже простий: молоко, борошно, цукор і амоній. Саме амоній
давав пишність. Я також вирішила спекти і шукала на базарі амоній».
Людмила Кудленок згадує: «Зранку затівали те печиво. На
столі замішували тісто, потім розкочували його, і спеціальними жерстяними
формами вирізали фігурки панянок, коників, а ще й оленів чи півників різної
величини викладали у великі жаровні і в піч. Випікались швиденько, то треба
було пильнувати, щоб не підгоріли. Лазарівка вже готова, це те що зараз
називають глазурь. Для пряничної глазурі чи то пак лазуровки брали крохмаль,
муку й додавали води, щоб була консистенція крему. Потім треба розділити на три
частини. Залишали одну частину білою, а в дві інші додавали фарбу рожеву,
червону чи блакитну. А раніше замість фарби використовували моркв'яний чи
буряковий сік. Чому такі кольори? Червоний то символ крові, тобто любові,
народження, енергії. Коники - блакитні. А чому вже в Куземині обрали рожевий?
Таким мабуть було їхнє уявлення, чи вподобання. Треба ще розпитати старих
людей».
Далі, ще по гарячому наносили колір, а на нього візерунок.
Лазуровку наносили ріжком із картонки, можливо зараз використовують
кондитерський мішечок, але хочеться по-старому, традиційному. Потім вже
випечені й розмальовані пряники викладали на дерев'яні лави, щоб вистигали.
Що ще цікаво? Що пряники ці готувались для хрещеників.
Хрещені батьки дарували своїм хрещеникам хлопчикам - коника, дівчаткам -
панянок, а всім іншим діткам оленів чи півників.
Такі пряники були святкові, їх не їли відразу. І взагалі
вони довго зберігались, і будь-коли смакували з молоком, узваром чи гарячим
чаєм, вони просто танули в роті, ніби солодка вата.
Куземин колись належав до Полтавської губернії. Тож і
збереглись у селі давні традиції Полтавщини, які перейшли до нашого краю. Тепер
уже дорослі охтирчани, сумчани, харків'яни, а може десь і в Європі чи в Америці
пам'ятають, як бігали Куземином щедрувати. Куземин - село велике й багате,
поділене аж на 12 районів: Негодівка, Куток, Лійківка, Заяр, Ярок, Поділ,
Поляна, Зайці, Духівка, Суківка, Середнє, Прогоня. І в різних кутках були свої
особливості.
От Валентина Яковенко згадує, як ватагою ходили вони по
своїх хрещених, і обов'язково заходили до баби Домахи, бо в неї ще були
смачнючі цукерки, які тоді називались канхвети. У багатьох були довгі канхвети
в гофрованому папері з китицями по краях, а в баби Домахи були ще й хрусткі
кульки і лебедята. «То ми раз зайшовши до баби, поїдали канхвети, а тоді ще раз
навідувались. Та ви ж уже були, діти, - казала баба Домаха, але давала ще
канхветів чи пряників, якщо в неї лишалось».
Деякі куземинці кажуть, що цукерки - то з Котельви, на
їхньому кутку були тільки пряники. Але то вже особливості місцевого характеру.
Різдвяний кошик наповнювався так: спочатку батьки давали дітям два пирога,
треба щоб парне число було. І діти йшли до хрещених, давали їм пиріжок і
співали щедрівок. Хрещені частували їх кониками чи панянками, горіхами,
цукерками чи якоюсь копійчиною.
Ми чули про тульський пряник. Імбирні пряники. Є ще й
фінські, чи ще якісь заморські. А виявляється, що куземинський пряник відомий з
давніх давен. І пекли його куземинські господині саме на Щедрий вечір, щоб
пригостити своїх хрещеників.
Марина Мороз
|