Мы были настолько поражены, что праздничный выпуск Прапора Перемоги был посвящен неприкрытому ПиаРу Ирины Демченко, что решили привести ее интервью полностью.
Словно в Ахтырке нет других женщин! Из интервью следует несколько интересных выводов. Оказывается, деятельностью Ирины Ивановны, а, следовательно, и жизнью Ахтырки, руководят какие-то "оптинские старцы". С чем нас всех и поздравляем, хорошо хоть не инопланетяне...

Традиційно напередодні свята 8 Березня ми зустрічаємося з міським головою І.І. Демченко. Як правило, враховуючи її посаду, частіше у цих інтерв’ю говорили про її жіноче бачення проблем взагалі і в місті в цілому. Але цього разу вирішили відійти від стандарту і поговорити з Іриною Іванівною про особисте, про те, що залишається «за кадром», коли йдеться про людей, які обіймають ту чи іншу посаду. А також про те, наскільки затишно чи не затишно почуваються у нашому суспільстві жінки.

- Ірино Іванівно, українська народна мудрість має дуже багато висловів на позначення стосунків чоловіка і жінки. Кажуть, що вона хоч не перша, але й не друга у родині, що чоловік - то голова, а жінка - шия. І, звісно, куди шия поверне, туди й голова дивиться. Як у Вашій родині? Адже там вас оточують лише представники сильної статі -чоловік, два сини. Як міський голова справляється вдома зі своїми чоловіками?

- Сказала б, що на сьогодні особливої потреби з кимсь якось справлятися немає. Діти виросли. Навіть менший. Здобуває освіту в одному з київських вузів, живе у гуртожитку. Навчився сам собі раду давати.

Життя складається так, що з чоловіком бачимося взагалі мало. У кожного своя ообста. До того ж. обоє, як кажуть, «трудоголики». Часто у вихідні пропадаємо на роботі. Бачите, навіть для цього інтерв'ю час знайшов­ся тільки у вихідний день. Працювати - для нас це нормальний ритм життя. Чоловік свого часу закінчив Сумський державний університет. Ще до того як я стала міським головою. Зараз закінчує один з харківсь­ких інститутів. Немає часу для якихось конфліктів чи з'ясування стосунків. Та й раніше не було.

Коли чоловік ще служив у армії, теж рідко бачили­ся. Як і в сім'ї будь-кого з офіцерів. Тоді ще й діти були малі. Звикла брати на себе тягар побутових проблем.

Ніхто з нас ніколи не ділив сімейні обов'язки. За­раз ситуація інша. Іду на роботу раніше за чоловіка, приходжу пізніше. Тож більше якихось турбот на себе бере він та діти, коли бувають вдома. На жаль, вся родина вже не так часто збирається разом. Але коли всі вдома, кожен знає, що робити. Є якісь постійні обов'язки. На старшому синові Дмитрові - прибирання. Менший - Мишко, любить робити різноманітні салати. Особливо перед святом.

- Врешті, свято не за горами. Як Ваша родина зустрічає такі дні, те ж 8 Березня, скажімо?

- Не пригадую, але комусь з журналістів в одному з інтерв'ю вже говорила про це. Стараємося вийти на природу. У місті мені не вистачає повітря. Не люблю просто сидіти за столом, їсти, пити і нічого не робити. Взагалі, люблю рухатися, кудись вийти. Якщо дозво­лить погода, 8 Березня постараємося провести саме так.

- Ірино Іванівно, і все ж, мабуть, як кожній жінці іноді Вам хочеться порадувати родину чимось смачненьким. Чи є якийсь фірмовий рецепт «від Демченко»?

- Є такий рецепт. Дуже люблю готувати рибу, запе­чену у духовці, на овочах, під майонезом і тертим сиром. Тільки, на жаль, у родині віддають перевагу звичайній смаженій рибі.

- Свята у нашому житті все-таки не часті. Більше буднів. Є жінки, які керуються порадами астро­логічних прогнозів, хтось віддає перевагу релігії. По чому Ви звіряєте свій життєвий шлях? Чи сприймаєте все за принципом: що Бог дасть?

- Астрологічних прогнозів навіть не читаю. Ніколи. Але на столі вдома лежить невеличка книжечка з молитвою оптинських старців. Є вона в мене і в блокнотику, який ношу при собі. Вона вчить з терпінням зустрічати все, що відбувається, все, що Бог нам посилає. Вважаю, це найкраще, з чого потрібно почина­ти день - з молитви. Так завжди робили і наші предки.

Буду відвертою - мені це потрібно ще й через власний імпульсивний емоційний характер. Не стіль­ки для того, щоб власні нерви зберегти, скільки інших людей. Адже ситуації бувають різними. Краще, коли можеш сам себе стримати.

- Українська і світова історії мають багато жінок, які можуть служити ідеалом. Чи є такий ідеал у Вашому житті?

- У кожної людини - своя дорога. Кожен з нас неповторний. Наслідувати ідеал, значить, втратити щось своє, особисте. Але дуже подобаються жінки, які талановиті у своїй роботі. З задоволенням дивлю­ся телепередачі Оксани Пушкіної, різні жіночі історії. Вважаю, що бути жінкою - вже героїзм. Неважливо робітниця вона, вчений, танцівниця. Жінка - найперше мати. На її долю обов'язково випадають випробування.

Але більше, ніж ми можемо витерпіти, Бог нам не дає. І цим треба керуватися у житті.

Завжди викликали повагу жінки, які з гідністю і честю несуть свій хрест і проходять через випробування.

- Ірино Іванівно, Ви заговорили про випро­бування... Під час однієї з зустрічей за «круглим столом» у редакції «Прапора перемоги» йшлося про те, що деякі жінки потерпають від насилля усім ї, а вирішувати цю проблему дуже не просто. Чи доводилося Вам як міському голові допомагати жінкам у таких ситуаціях?

- Найперше, сказала б, що насилля у родин; дуже багатолике. Від нього не обов'язково потерпає жінка. Знаєте, в фольклорі невипадково зустрічаються речі на кшталт: «Била жінка чоловіка, за чуприну взявши...» Іноді потерпає жінка, іноді чоловік, іноді старі батьки. Вважаю, що люди, які вдаються до насилля, не поважа­ють самі себе, в першу чергу.

Були випадки у моїй практиці, коли зверталися ті, хто піддавався насиллю. Пам'ятаю, ще тільки починала працювати міським головою, як на прийом прийшла молода жінка з немовлям. Вона втратила чоловіка. Його мати створила їй нестерпні умови для проживання: вселила у квартиру родичів з величезним собакою. Молода мати не мала змоги навіть приготувати їжу собі чи дитині. У іншому випадку достатньо забезпече­на дочка не хотіла потурбуватися про власну матір. Зустрічалися випадки, коли дорослі діти продавали різними способами житло, і престарілі батьки зали­шалися практично на вулиці. У тих випадках, де можемо, допомагаємо таким людям. Одну таку пару, яка пост­раждала від власних дітей, влаштовували до будинку престарілих.

На Заході є спеціальні притулки, куди може зверну­тися жінка, якщо потерпає від чоловіка. Але не вва­жаю, що це найкращий вихід. Не можна залишатися у домі, де хоча б один раз на тебе підняли руку. Потрібно рвати стосунки відразу. Адже нормального життя вже не буде. До того ж, культ насилля має властивість передаватися від покоління до покоління. Допускати цього просто не можна.

- А якщо говорити про щасливе сімейне жит­тя, чи маєте якийсь символ, уособлення такої собі тихої сімейної ідилії?

- Взагалі, важко сказати. Іноді бачиш дуже гарний, доглянутий дім, навкруги квіти. Здається, і життя тут повинне бути щасливим. Але то не завжди так, не завжди є в цьому домі душевне тепло.

Трапляється, люди без великих матеріальних стат­ків створюють ідеальну родину, знаходять у собі впевненість підняти дітей. Гарний будинок - тільки свідчення того, що тут живе міцний господар. Але з іншого боку, одна з неодмінних умов нормального сімейного життя - дах над головою.

- Але ж кажуть, що з милим рай і в курені...

- Це залежить від багатьох умов. Нашій молодій родині свого часу теж довелося пожити без власного даху над головою, на приватних квартирах. Але тоді це було нормою. Більшість сімей починали саме так. Про те, щоб батьки купили квартиру чи будинок, і не мріяли. Це були щасливі винятки.

Сьогодні, коли згадую той час, навіть дивуюся, як те все витримала. Вдома, у батьків, жила у досить комфортних умовах. А тут доводилося і в пічці палити, що було спочатку справжнім шоком, і вагітній за півкілометра до колонки по воду ходити...

- Давайте повернемося до приємних момен­тів нашого життя. Сьогодні вся Україна знає, у кого з модельєрів одягається перша леді країни, у кого прем’єр-міністр. А кому з охтирських майст­рів віддає перевагу міський голова? І взагалі, які уподобання щодо моди маєте?

- Все своє життя залишаюсь прибічником класич­ного стилю. Ніяких бантиків, рюшів. Підбирати на себе готовий одяг мені досить важко, тому, дійсно, доводиться шити. Свого майстра знайшла вже давно, років шість тому. Це Галина Григорівна Кравченко, котра працює у ательє на вулиці Київській. Саме вона й втілює мої фантазії, а вони доволі невибагливі з огляду на стиль.

Але, з іншого боку, дуже люблю дивитися різні дефіле. Все, що демонструється, подобається стра­шенно. Однак знаю, що такого ніколи на себе не одягну, бо буду дуже погано, незахищено почуватися..

А взагалі о, моя воля, все життя проходила б у звичайних джинсах та картатій сорочці чоловічого крою.

- У житті кожної людини, а у жінок особливо, трапляються моменти, коли, як кажуть, «все валиться з рук», немає настрою. Як виходите з таких ситуа­цій?

- Працюю. Щоб відійти від проблеми, яка мучить, шукаю собі роботу. Але не на кухні чи городі. Бо однаково голова тоді не завантажена і думає про те, що мучить. Найкраще - інтелектуальна праця. Мозок переключається. Головне, не лягти на диван і не поча­ти оплакувати власну долю.

. - Жінка і чоловік, їх стосунки у родині й суспільстві - тема вічна. Дехто каже, що жіночі проблеми - це, насамперед, чоловічі проблеми. Як думаєте, це й справді так?

- Розкажу такий випадок. У рамках проведення єдиного інформаційного дня зустрічалася з одним з міських колективів. У залі була практично чоловіча аудиторія. Відразу ж відчула, що ставляться тут до мене не дуже прихильно. Такий собі відголосок про­стонародного: «Баба при владі, чого там від неї чека­ти». Мені хотілося цей лід зламати. Тому й почала говорити про те, що місто за той час, відколи стала міським головою, не стало жити гірше. Є тепло, є вода, є хліб, вистачає і видовищ... А крім того, вважаю, що мій приклад доводить, що і їх матері, дружини, донь­ки теж можуть керувати і на високому рівні. Це допо­могло. Бо, дійсно, якщо може хтось, то чому не може моя донька?

Атмосфера змінилася і зустріч пройшла загалом у нормальній, дружній обстановці.

Сьогодні дуже часто можна почути, як люди кажуть: «Не треба нам допомагати. Краще не заважайте». Те ж стосується і жінок у суспільстві. Не треба до них ставитися з пересторогою, але й не треба їх надто опікати. Не треба заважати жінці жити так, як вона сама того хоче. Якщо хоче бути вдома і ростити своїх дітей, нехай реалізує себе через материнство. Хоче щось інше спробувати, нехай спробує. Не вийде, знайдеться інша справа. У кожній людині закладено великий потенціал. Відчула це на собі. До 35 років була дружиною і матір'ю і зовсім не думала про якусь іншу перспективу. Все, що потім відбулося, що привело до посади міського голови, наче само мене знайшло.

Віддаю собі звіт у тому, що це велика відповідаль­ність, але працюю з задоволенням. Звичайно, трапля­ються якісь негативні моменти, хоча б і теж ставлення суспільства до інституту влади взагалі. Та у будь-якій роботі вони є. Скажімо, ми насолоджуємося балетом.

Це краса, квіти, оплески. Але для них людині все життя треба від­мовлятися від того, аби що-небудь недозволене з'їсти, перед кож­ною виставою - взагалі голодний день, який доводиться проводити лежачи, бо потрібна ж і сила для танцю. Хіба кожен зміг би це витримати?

Краще там, де нас немає. Не­рідко повторюю цю істину жінкам, з якими зустрічаюся і які бідкаю­ться своєю роботою, готові поки­нути її, бо мало платять чи ще щось. У кожній професії, поки не

спробували п, ми бачимо тільки зовнішню привабли­вість. А почнеш працювати - море проблем.

У цьому плані мені чомусь найяскравіше згадуєть­ся час, коли працювала у газеті «Новини тижня». З першого погляду, то легко і цікаво працювати у газеті. Але коли почнеш писати, відчуваєш відповідальність за кожне слово... Все це1 викликає зовсім інші відчут­тя. Сам собі своїм словом створюєш середовище, у якому живеш, рівень моралі. І такі моменти є у кожній професії.

- Знаєте, колись довелося прочитати цікаві слова: «Головна професія жінки - родина». З цим можна погоджуватися, можна ні. Але жінка завжди залишається жінкою. І саме наше свято приходить з початком весни. Які б слова хотіли сказати охтирчанкам з нагоди 8 Березня?

- Нічого нового придумувати не буду, краще повторюся: щоб поряд з ними завжди була кохана людина, щоб вони не знали самотності.

Аби було зрозуміліше, що маю на увазі, розкажу історію з життя. У знайомої чоловік служив у Афганіс­тані. Якось зустріла її випадково, і не відразу впізна­ла. У жінки аж обличчя світилося. Виявилося, чоловік повернувся додому. Ось, щоб такі просвітлілі від щастя обличчя були у наших жінок частіше.

Щоб не залишалися вони одинокими у старості. Коли йдуть вулицею двоє стареньких, вони вигляда­ють зовсім по-іншому, ніж ті, що самотні. Нехай і в них немає вже великого здоров'я, за плечима вантаж років і спогадів, але в них теплиться радість від життя. Немає нічого гіршого від самотності.

Ще хотіла б, аби охтирчанки відчували теплоту душевну, доброту від оточуючих, щоб не забували діти, щоб у домі було, як у вулику, затишно, гамірно від голосів. Ось тоді, справді, все добре.,

- Спасибі, Ірино Іванівно, за інтерв’ю. Ми та­кож приєднуємося до побажань нашим жінкам. А ще, на прохання міського голови І.І. Демченко, вміщуємо слова тієї молитви, яка допомагає їй у житті. Нехай допомагає й іншим жінкам.

Молитва оптинских старцев.
Господи, дай мне з душевним спокойствием встретить все, что принесет мне наступающий день. Дай мне всецело предаться воле Твоеи святой. На всякий час сего дня во всем наставь и поддержи меня. Какие бы я не получил известия в течение дня, научи меня принять их со спокойной душой и твердым убеждением, что на все святая воля Твоя. Во всех словах и делах моих руководи моими мыслями и чувствами. Во всех непредвиденных случаях не дай мне забыть, что все ниспослано Тобой. Научи меня прямо и разумно действовать с каждым членом семьи моей, никого не смущая и не огорчая. Господи, дай мне силу перенести утомление наступающего дня и все события в течение дня. Руководи моєю волею и научи меня каяться, молиться, верить, надеяться, терпеть, прощать, благодарить и любить всех. Аминь.

Інтерв'ю-взяла Наталка КОВАЛЬЧУК.