Майже всі ми,охтирчани, любимо сценічне мистецтво і з задоволенням відвідуємо, наприклад,прем'єри народно-драматичного театру при районно­му будинку культури. Остання з них, вистава "Аромати Сходу", стала, на мій погляд, справжнім святом міського масштабу.

Але у проміжках часу між такими свята­ми театралам доводиться зіштовхува­тися з великими буденними трудноща­ми. З якими саме? Про це та інше нам роз­повіла режисер народно-драматичного театру Тетяна Станіславівна Лисенко.

- Отже, Ви режисер за фахом чи лише за по­кликанням?

- Безперечно, за фахом. Я закінчила Сумське училище культури саме за цією спеціальністю.

- В місті Ви відомі, насамперед, як незмінний керівник і натхненник славнозвісного мо­лодіжного театру "Чудаки". Він був справжньою гордістю Охтирки, але, на жаль,припинив свою діяльність. Чому?

- Наведу вам лише один приклад. "Чудаки", на той момент колектив уже визнаний по всій Ук­раїні, переможці кількох престижних театраль­них конкурсів, мали їхати в Болгарію для участі вже у міжнародному фестивалі. Для цього акто­ри терміново зробили собі закордонні паспор­ти, витративши на це чималі гроші. І що ж?!

Ніхто так і не допоміг нам з коштами на поїздку! Саме це стало, як кажуть, останньою краплею,бо ентузіазм людський не безмеж­ний.

- А як з матеріальним забезпеченням нині діючого театру?

- Чесно кажучи,гірше нікуди. Причому це сто­сується не тільки театру, а й нашої культури в цілому. Прикро, але за часів незалежності (особливо в останні ро­ки три)ставлення влади до культури стає все більш зверхнім та зне­важливим. У порівнянні з цим радянські поряд­ки з їх парткомами та профкомами здаються благословенними!

- У чому конкретно полягають труднощі?

- В тому, що від нас вимагають чим далі, тим більше, а грошей на розвиток колективу просто немає.З усієї необхідної звукової та світлової апаратури в нас залишилися тільки 2 софіти, 2 колонки та один-єдиний підсилювач. А не так давно апаратура взагалі вийшла з ладу через... холод у приміщенні! Та про що казати, якщо у морози температура в нашому кабінеті нагорі складала 10 градусів! При всьому цьому театр - мистецтво специфічне, і це ще більше ускладнює справу.

- Яку саме специфіку маєте на увазі?

- Наприклад, з дитячим колективом працюва­ти дещо легше, бо там витрати нерідко беруть на себе батьки. А дорослі актори іноді вимушені відривати копійку (а також дорогоцінний час!) від власних дітей! Крім того, театр не хор, тож для кожної нової вистави нам потрібні нові кос­тюми, а це теж, повірте, задоволення не з де­шевих.Нерідко необхідні кошти доводиться виймати з власної кишені і це при зарплаті в1000 гривень нарахованими! Я вже не кажу про таку "делікатну" деталь,як добровільно-примусові відпустки за власний рахунок... Доб­ре хоч, що в Охтирці ще не перевелися культпрацівники-ентузіасти.

- Наприклад?

- Наприклад, Зоя Степанівна Наклицька, Ла­риса Анатоліївна Крошка. Але ж ентузіазм, по­вторюся,не безмежний! Скажу відверто: мене вистачить ще на рік, від сили два роботи у таких умовах.

- І що далі? Чи є в Охтирці здібні молоді режи­сери?

- Режисери є, але йти працювати до бюджет­ної сфери вони не хочуть. Значно вигідніше, приміром,бути тамадами на весіллях!

- У наших самодіяльних театрах явно переважає комедійний репертуар. Це справа особис­того смаку?

- Ні. Просто, аби грати серйозні ролі, потрібно набагато більше досвіду та майстерності, їх молодим акторам ще набиратися й набиратися. А от чи буде в них для цього можливість?!

- Все це звучить якось апокаліптично. Невже немає виходу?

- Вихід знайдеться тільки тоді, коли держава зрозуміє: вона стоїть на двох ногах -освіті та культурі. І "ноги" ці мають бути міцними!

З Тетяною Станіславівною, очевидно, варто погодитися. Адже без надійної гуманітарної основи будь-яка держа­ва ризикує, вибачте, гепнутися на м'яке місце!

Михайло Трофименко