Двысты дев'яносто років (за свідченням харківського архімандрита Філарета, згадка ї є ще в актах 1685 та 1696 рр.) після першого поновлення у 1712 році стоїть у с.Бакирівці церква Св. Параскеви, яка вірою і правдою служила Богові і людям. І не лише служила, а й радувала око й серце віруючих своєю витонченою архітектурною формою і красою своїх легких конструкційних ліній. Збудована з добре висушеного дерева, вона міцно вкарбувала в собі розум і вміння невідомих зодчих, ставши справжнім архітектурно-мистецьким витвором майстровитих їхніх рук.

Вже ніхто тепер зі старожилів Бакирівки та її округи не пам'ятає, коли зник з неї Божий дух і її власна життєдайна аура, що колись перед ликом Св. Параскеви вселяли мирянам віру і надію, очищали души й помисли від гріхів і скверни. А було ж...

І досі вона, невідомо як, ледве ще тримаючись, врісши в святу землю, пам'ятає: заутрені й вечірні молитви, всеношні «бденія» й святкові літургії, служіння з нагоди перемог над лихоліттями й «отпєваніє» небіжчиків, вінчання козацького, а згодом просто селянського, поспільства й хрещення їхніх дітей, віншування Різдва Христового і самого Ісуса Христа, великодніх і пасхальних свят тощо. Обминали її бурі і грози, обходили нещастя й негаразди.

Та не обійшло найстрашніше - байдужість. І посіяна вона безбожниками з більшовицької когорти атеїстів. З того, пожовтневого, часу, коли рушилось все святе, до церкви Св. Параскеви не було ніякого діла ні з боку місцевої влади, ні з боку заляканих мирян: стоїть вона чи рушиться, служиться в ній чи мовчиться. Маленька, дерев'яна, вона не «мозолила» очі борцям з «опіумом народу», а миряни безсилі були щось вдіяти. Тож і була вона приречена на запустіння і самозагибель.

Але вона вистояла! І ще й досі стоїть як докір долі і нам за забуття і запустіння, давлячи чорним тавром-гріхом на нашу пам'ять і душі наші.

І хто оцінить чи те запустіння в храмі, чи в наших душах? Певно, нехай кожен визначиться сам. Я ж гадаю, що в душах людей той храм жив болем і надією, що ось-ось настане час і до нього повернуться небайдужі і, як Сфінкс, «оживе він з попелу».

І ось, слава Богові, настав той довгожданий час, час незалежної України, коли суспільство повертається до відродження своєї духовності, створюючи відповідні фонди й залучаючи спонсорів, будує нові й відроджує старі храми.

Але чи не запізно братися за відродження церкви Св. Параскеви? Адже майже три роки стоїть вона без капітального поновлення. Певно ще не запізно, бо мабуть же свого часу хтось переймався її долею, роблячи хоч, як тепер модно говорити, «косметичний» ремонт. Може ж були небайдужі люди, як от в кінці 1980-х років. Пам'ятаю: незабаром після призначення мене керівником краєзнавчого музею, отримав я від одного нашого земляка з Ленінграда листа і пакунок з фотографіями Бакирівської церкви, на яких закарбовано її жахливий і жалюгідний стан. Автор листа переконливо просив мене звернутися до районної та сільської рад з пропозицією рятувати перлину дерев'яного зодчества, що я неодноразово й робив. Але тоді були ще радянсько-атеїстичні часи і з тої пропозиції лише посміялися, ще й докоряючи мені за те, що, мовляв, «історик, матеріаліст», а збочився до «якихось ідеалістів». Тож церква Св. Параскеви продовжувала виглядати рятівника.

А на початку років незалежності на мою пропозицію відбудувати її, тільки руками розвели - не до церкви поки що.

Долучилися до цієї справи (спасибі їм) й наші краєзнавці - Г.і. Свердлов та О.Р. Сергієнко. Останній приніс мені якось кольорове фото храму Св. Параскеви та коротеньку історичну довідку і ми порозумілися з Олексієм Романовичем: необхідно готувати статтю. З'їздив я, подивився на церковне запустіння і, на диво, побачив на склепінні притвору ще «живий» лик Св. Параскеви. «Хоч би лик святий врятували», - подумалося і я кинувся до художників, які відроджували лики святих в Покровському соборі: так, мовляв, і так, треба скопіювати лик Св. Параскеви в Бакирівській церкві, аби зберегти. Але чи-то в художників бракувало часу, чи за зняття копії грошів ніхто не давав, лик Св. Параскеви так і не був скопійований. Потім я звертався з такою пропозицією до своїх знайомих художників, але в кожного свої проблеми: А це нещодавно довідався, що нещодавно, начебто, той лик святий сфотографувала на кольорову плівку редактор колишньої районної газети «Вишневий цвіт» Алла Дзюба. Слава Богу, може хоч у такий спосіб збережемо скарб трьохсотлітньої давності.

А як, якщо можна ще, врятувати саму церкву? Над цим питанням ми з Олексієм Романовичем бідкалися нещодавно і твердо вирішили написати статтю і внести пропозиції. Оскільки це питання хвилювало мене давно, я й взяв на себе клопіт написання.

А тепер щодо пропозицій. По-перше, необхідно створити спеціальний Фонд по врятуванню перлини дерев'яного зодчества, відкривши, по-друге, в одному з банків міста розрахунковий рахунок, на який жертовні миряни (а може, Бог дасть, і спонсори!) могли б вносити посильні свої кошти, які б згодом можна було використати на будматеріали та оплату за працю майстрів-реставраторів. Іншого шляху поки що немає. А час не жде. Тож за справу, дорогі краяни!

Сподіваємось, що не зовсім запустіли наші душі. Бог нам на поміч!

■ Олександр ГАЛКІН, член Національної Спілки журналістів України