Близько півстоліття в Охтирці працював вчителем жіночої гімназії український краєзнавець О.Д.Твердохлібов (1840-1918). Він опублікував багато праць, створених на місцевому матеріалі. Це, зокрема, "Охтирсь-кий повіт напередодні 19 ст.", "Охтирка", "Охтирське мале народне училище" та інші, записав кілька народних дум та пісень.

Похований на центральному кладовищі.

Першого жовтня 1914 року в місті було відкрито Народний дім на честь 50-ти річчя відміни кріпосного права, який з 1932 року називається районним Будинком культури. Заклад носив культурно-просвітницьку ідею. Тепер це архітектурна пам'ятка місцевого значення.

Звістка про повалення самодержавства активізувала суспільно-політичне життя Охтирки. Поряд з органами Тимчасового уряду, 9 квітня 1917 року була створена Рада робітничих і солдатських депутатів. Наприкінці травня в Охтирці було сформовано більшовицьку групу в складі 10 чоловік. Керівником її став робітник І.Ф.Гончаренко. Рада запровадила 8-годинний робочий день. Наприкінці вересня більшовики організували загін Червоної гвардії.

З 1917 року виходить міськрайонна газета "Прапор перемоги".

Дізнавшись про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді, охтирські більшовики провели надзвичайні збори охтирської організації РСДРП(б), які обрали повітовий революційний комітет на чолі з І.Ф.Гончаренком. Почалася напружена боротьба за встановлення Радянської влади в місті і повіті.

Однак здійснення цих заходів перервав наступ австро-німецьких військ. 2 квітня німецькі війська захопили Охтирку. Для боротьби з окупантами був створений підпільний ревком, а також партизанські загони. У 1918 році 9 борців за радянську владу на Охтир-щині загинули від рук австро-німецьких окупантів. Поховані вони в братській могилі парку ВАТ "Нафтопроммаш".

Після краху австро-німецької окупації влада в Охтирці перейшла до Директорії. Але 22 січня 1919 року в місті знову встановлено Радянську владу. Відновилася діяльність ревкому. 26 січня обрано повітовий виконком. Проте мирний період тривав недовго. В червні наблизилися денікінські війська і в Охтирці оголосили воєнний стан. На початку серпня радянські частини відступили. Денікінці жорстоко розправилися з активістами. Схопили і закатували 19 полонених червоно-армійців 65-го полку 41-ї стрілецької дивізії. Всі вони поховані в братській могилі на центральному кладовищі.

У зв'язку з адміністративно-територіальною реформою 1923 року Охтирка стала центром округу. У1925 році він був розформований, і місто відійшло до Харківського округу, як центр Охтирського району. З 1932 року - районний центр Харківської області, а з 1939 року - Сумської.

З початку відбудовного періоду партійні та радянські органи-влади міста головну увагу зосередили на раціональному використанні наявних підприємств. Утворився державний сектор промисловості міста, який у 1921 році складався з двох цегельних заводів, млина, бойні, крупорушки, овочесушарні та міської електростанції. У період НЕПу в Охтирці діяли дрібні кустарні підприємства, що виробляли чавунне литво, цеглу, гончарний та жерстяний посуд, канати, сідла, діжки, свічки, шкіри та ювелірні прикраси. У цей період відбулися значні зрушення в галузі охорони Здоров'я. До 1917 року в місті існувала лише одна лікарня на 60 ліжок, а в 1925 році - 3 лікарні. Збільшилася і кількість медичного персоналу.

У 1920 році в Охтирці відкрито педтехнікум і народну музичну школу. Наприкінці відбудовного періоду в місті діяло 12 шкіл. Для ліквідації неписьменності серед дорослих відкривали школи і пункти лікнепу. В колишньому Свято-Троїцькому монастирі 1923 року створили дитячу колонію, в якій виховувалося понад 900 дітей, серед них - майбутній український поет П.М.Воронько.

Поступово складалася мережа культосвітніх закладів. У лютому 1920 року відкрився краєзнавчий музей, навесні -молодіжний клуб "Юний пролетар" та "Пролетарська драматична студія", на основі якої був створений пересувний театр. Популярні були також хорова капела і духовий оркестр.

Будувалися сучасні промислові підприємства. На базі невеличкої ливарної майстерні створено чавунно-ливарний завод (пізніше - ливарно-механічний). У січні 1932 року розпочалося будівництво труболиварного заводу, який ЗО листопада вже дав першу продукцію. Паралельно відбувалося кооперування дрібних приватний підприємств. Протягом 1926-1930 років виникли промислові артілі: взуттєва "XIII років Жовтня", швейна "8 Березня", деревообробна ім. С.М.Кірова.

Розвивалася харчова й легка промисловість. На базі броварні створено пивоварний завод, наприкінці 30-х років стала до ладу взуттєва, в 1940 році - швейна фабрики.

У 1931 році створено Ох-тирську МТС, яка надавала значну допомогу колгоспам. По вулиці Леніна біля колиш-нього підприємства "Сільгосптехніка" у 1965 році було встановлено перший трактор "Універсал", на якому працювала перша жінка-трак-тористка Охтирки Є.Бичкова.

Сталися значні зрушення в розвитку освіти і культури. У 1932 році одна із семирічок була перетворена на середню школу, а напередодні війни в Охтирці працювали 4 середні, З семирічні та дві початкових школи. Зросла мережа і середніх спеціальних навчальних закладів. Крім педагогічного технікуму діяли медичний та індустріальний (пізніше - технікум механізації та електрифікації сільського господарства). Районний Бу-динок культури став справжнім центром культосвітньої роботи в місті. Важливу роль у розвитку культури відігравала бібліотека, краєзнавчий музей, клуби. 1930 року розпочав діяльність Робітничо-селянський пересувний український драматичний театр Харківщини.

Настав страшний 33-й, який не оминув і Охтирщину. Але, на жаль, не збереглося ніяких архівних даних за цей період.

А невдовзі розпочалися репресії й переслідування письменників: Б.Д.Антоненка-Давидовича, І.П.Багряного, М.Зерова, М.Хвильового; вчених - Г.М.Кучмая, М.Я.Рудинського - видатних синів охтирської землі, всі вони пройшли через табори та не всі повернулися додому. На будівлі міської гімназії встановлено меморіальну дошку Б.Д.Антоненку-Давидовичу. Також відкрито меморіальну дошку на будинку, де народився І.П.Багряний.

У 1935 році значно розширено районну лікарню, відкрито протитуберкульозний диспансер.

Н.Калюжна, Є.Мегера (далі буде)