Теплі квітневі вітри і дощі очищають паркани, стіни будинків, електроопори і біг-борди від нав'язливих агіток, в повноводі в цей час ріки і річечки відносять сміття в далину. За цим зникає і гіркота і острах від побаченого, почутого, прочитаного. Поволеньки заспокоюємось, звикаємо. Звичайно, в деяких шукачів мандатів були серйозні програми з благородними поривами та прагненням до кращого. Та майже як даність сприймаємо і наївні "позахмарні" обіцянки вкотре ощасливити нас, перетворити Охтирщину мало не в рай земний. Адже ж були навіть обіцянки негайно підвищити зарплати, пенсії, стипендії... І це на місцевому рівні. Не дуже обурюємось і з того, що видається іноді неправда за правду, зло за добро. Пройде час, забудемо, пробачимо. Розвіють, віднесуть в небуття ті обіцянки весняні вітри.

Та не все забувається і пробачається. Деякі пошукачі владних мандатів і їх недолугі, користолюбні і безсоромні прибічники та іміджмейкери за гроші вдаються до неприпустимих прийомів. Йдеться про присвоєння добрих справ, здійснених видатними особистостями. Зокрема, і нині покійним Романом Костянтиновичем Рапієм.

Зізнаюсь, сумнівався, чи варто ворушити це, ятрити рани рідним, близьким, друзям і всім, хто знав цю людину. Дійшов висновку - варто! Вибачте мене найперше рідні. Це потрібно для доброї пам'яті, а ще для перестороги.

Роман Рапій з тієї унікальної когорти обраних, котрі залишають по собі діяння, які не забуваються сучасниками. Смію стверджувати, що на охтирському видноколі з рівні йому в цьому хіба що незабутній С.П. Гафанович. Романа Костянтиновича я добре знав, був з ним у тихій, обопіль ненав'язливій дружбі. Причетний і до гучної історії з висуненням його кандидатом у депутати до Верховної Ради тодішнього Союзу, наперекір нав'язуваного нам з самого верху секретаря ЦК Компартії України. Для мене це спричинило трагічні наслідки.

Останню зустріч з Романом мав за два дні до його загибелі. Ми тоді довго говорили про наступні вибори в народні депутати України, куди він балотувався. З замрією і водночас смутком,наче відчуваючи невідворотне, він торкнувся рукою мого плеча і сказав:

- Вирішив балотуватись, Миколо. Хочеться ще щось зробити для рідного краю. Та чи встигну...

До речі, про Романа, про все це я написав у своїй повісті "Романова свіча", де, попередивши читача, змінив у прізвищі Рапій одну літеру, ризикуючи викликати певне невдоволення його рідні. Але керувався законами літературної творчості. Адже подекуди відходив від документальності, користувався художнім домислом. Зокрема і в тому, про що скажу нижче. Ще пам'ятний старшому поколінню охтичан тривожно-знаковий випадок, що стався на початку 60-х років минулого століття. Ніби в нагадування нам, грішним, у невідворотності кари небесної, несподівана літня буря зігнула навпіл міцний ажурний хрест на центральній бані знаменитого Покровського собору. Я написав у повісті, що рівняли хрест сміливці-верхолази на чолі з Рапієм. Каюсь, то був домисел. Але хіба не могло такого бути? Адже під його керівництвом і безпосередньою участю був потім реставрований цей красень собор, як і інші святині нашого міста. І, пощасти мені перевидати з доповненнями повість, я вже жодним чином не зміню прізвище цієї воістину легендарної людини.

Відомо, що такого розмаху житлового будівництва до Рапія і після історія нашого міста не знала. І це водночас з потужним розвитком, теж при його основних зусиллях, соціальної сфери у місті і в районі. Назвемо тут хоча б першу чергу нової районної лікарні, майже довершену газифікацію Охтирщини, нові школи, дитсадки і табори відпочинку, спортивно-оздоровчий комплекс європейського типу, шляхове будівництво.

Господарники, люди старшого покоління знають, що в ті часи для подібних розмахів далеко недостатньо було посади начальника нафтовидобувного управління, хоча і досить великого, і навіть депутатства. Нам доля послала людину, у якій щасливо поєднувалась мудрість, кмітливість, природна господарська жилка з вмінням лавірувати між диктатом та примхами високого начальства і прагненням робити добро людям. Ми знали його справи, бачили й читали про них. Ми любили його, цінували в ньому Добро і Людяність. А тому такою трагедією стала для нас його загибель, причини якої досі залишаються загадкою.

Пам'ятаєте, яким було те прощання? Таких похоронів Охтирка не знала. Був щирим наш жаль і невтішними сльози. Та не в, усіх. У декого і згустки печалі, і трагічні поминальні слова виявились звичайним блюзнірством. Адже раптом його добрим іменем і справами почали відверто торгувати, потрошку перекуповувати и присвоювати славу, а про людину забувати. Це особливо стало помітним перед недавніми виборами.

Адже це Господь сказав, що обраних мало, але кожен з нас плекає в душі свою надію, що він - серед тих, кого Господь обрав у своє небесне царство. Давайте ж надіятись, але жодним чином не брати для цього зі слави і справ для себе ні крихітки. Самі творімо собі свою дорогу в небесне царство.

Давайте всупереч всьому -кар'єрі, скороминучій славі, грошам, цінувати спадщину тих, хто дбав про неї для нас. І особливо шанувати і берегти від обкрадання та забуття пам'ять про непересічних особистостей, як Роман Рапій. Адже ми люди і жити нам разом.

Грянуть ще не одні вибори. А вибір, як відомо, за нами.

Микола Мотренко