Люди до міліції звертаються з різними проблемами, що стосуються правоохоронних проблем, у пошуках справедливості, з надією на захист своєї особи і власного майна. Але, виявляється, генералу іноді доводиться втручатися і в суто особисті, сімейні взаємовідносини.

Вже перша фраза баби Пелагеї: "У мене ніде жити і ніяк жити" викликав подив генерала. Як таке може бути в досить благополучному, не бідному селі, де є сільська влада? Почав розпитувати подробиці. Ось що Пелагея Микитівна розповіла.

їй 82 роки. Має 40 років педагогічного стажу. В 1960 році побудувала собі будиночок, сарай, погріб, колодязь, насадила сад. Восьмою в селі провела газ до своєї оселі. Заміж не виходила, жила самотньо. А в 53 роки таки ризикнула і взяла шлюб з вдівцем з трьома дітьми, на два роки молодшим за неї. Спочатку, говорить, жили нормально, а потім чоловік почав вимагати, щоб вона переписала на нього своє господарство.

В 1999 році після 28-літнього сімейного життя вона подала на розлучення. Рішенням суду була поділена навпіл хата, майно і присадибна ділянка. Та дід Дмитро в хаті не живе, а перебрався окремо в сарай, де облаштував собі кімнату для житла. Однак і таким чином не давав бабі спокою, в 2002 році навіть хотів позбавити її життя, побив і вигнав. Люди відвели її в сільську лікарню, проводили потім і судмедекспертизу, яка зафіксувала легкі тілесні пошкодження. Баба Пелагея показувала генералу свої старечі руки, на яких були побої, хотіла навіть зняти хустку, щоб продемонструвати, де на потилиці дід вирвав їй пучок волосся. Та й зараз дід всіляко шкодить їй: заходить нишком до її хати, розбив конфорку на плиті, відбив ручку від черпака, підкинув якусь свічку з чужих похорон... Словом, зживає бабу зі світу, щоб привласнити собі все, що вона нажила до нього і без нього. І Пелагея Микитівна просить генерала, що посприяв їй у вирішенні: нехай дід перебирається у хату, а вона - в його сарай, де є місце і для житла, і окремо, щоб тримати якесь домашнє господарство. І, крім того, нехай суд перегляне своє рішення щодо розподілу майна саме таким чином. Володимир Михайлович

Горпинченко, щоб не робити однобоких висновків, вирішив вислухати і діда, за яким послав додому машину, аби привезли. І ось до кабінету заходить і сам "винуватець" колотнечі - вісімдесятилітній Дмитро Дмитрович, інвалід війни (були прострелені легені), чистенький, акуратний дідок, з добрими очима і винуватою посмішкою, мовляв, нікому не дає спокою баба.

З його розповіді виходить так, що він старається бути від своєї колишньої сварливої дружини подалі. Він не п'є горілку і не палить цигарок, про що підтвердили і односельці. Як довела вона його колись, що вдарив і в погребі зачинив, щоб не сікалася, то покаявся зразу, не варто було чіпати, бо здійняла галас на все село і досі не заспокоїться. Він живе собі тихомирно, трудиться на своєму подвір"ї, вирощує поросяток, пасе кіз, тримає курочок, обробляє город, порається на своїй частині саду. І скрізь у нього порядок. Він згоден на всі умови, які запропонує баба Пелагея, був би тільки свій куток.

Очевидці розповіли, що Дмитро Дмитрович людина взагалі спокійна. У нього в кімнаті чисто, його ліжко завжди акуратно застелене, сам собі готує страви і до людей уважний. Пелагея Микитівна за /своїми образами свої помешкання занедбала. Єдина кімната в її будинку (каже, що то дідова половина) завжди незаймана: в ній стоїть їх велике подружнє ліжко. Тож вона й хоче, щоб дід жив в тій кімнаті, що йому суд присудив, тобто разом з нею.

Потім генерал говорив з ними обома. І про старість нагадував, що негоже в такі роки пам'ятати старі образи, що настав час прощати один одному, жити в мирі і злагоді, щоб не залишатися наодинці зі своїми болячками і проблемами, а підтримувати на схилі життя. І пропонував підкопити з пенсії грошей та поїхати разом в санаторій відпочити. І навіть хотів пригостити "воюючі" сторони шампанським, щоб примирити.

З кабінету баба Пелагея і дід Дмитро вийшли разом у глибокій задумі, але веселіші. Генерал пообіцяв приїхати до них в гості нинішнім літом, щоб остаточно пересвідчитись у їх примиренні.