Лукерія Денисівна Сергієнко

В місті біля воріт районного об'єднання "Сільгосптехніка" на постаменті стоїть трактор "Універсал У-2". Нижче викарбовано ім'я Євдокії Сергіївни Бичкової - лантратівськоїтрактористки, яка виробила на цьому тракторі 42 тисячі 566 гектарів умовної оранки.

Євдокія Сергіївна ще зовсім молодою дівчиною вийшла на колгоспну ниву з метою заробітку, а вже потім навчалася на курсах трактористів в Чупахівці.

Марія Никифорівна Барздова теж працювала в колгоспі, багато років також водила на полях сталевого коня. Потім Євдокія працювала в ланці, і вже багато літ минуло, як на заслуженому відпочинку. Не перелічити, скільки в той час і зокрема жінками прокладено було загінок по зранених війною полях.

В самій рідній Качанівці знаю жінок, колишніх трактористів. Це і Шура Торбинчиха, яка у війну евакуювала трактори за Урал, це і Пріська Котляревська, і Лукерія Денисівна Сергієнко, про яку і хотів би більш детально розповісти.

В ту далеку довоєнну пору як і багато інших дівчат навчалася Лукерія в Хоролі, набуваючи професію тракториста, а вже потім орала, боронувала, засівала колгоспну ниву. Витирає непрохану сльозу Лукерія. Та життєва слабість змінюється бадьорістю, хоч сьогодні Лукерії дев'яносто два роки. Пригадався і такий випадок.

Раніше у нашому селі, як і повсюди по селах, тримали свиней, зокрема свиноматок, бо ця справа вважалася прибутковою, це завжди свіжа копійка до сімейного бюджету. Тому і водилися поросята в кожному дворі. А щоб потрапити на базар та продати поросят, писалися люди щонеділі на колгоспну машину. Рано вранці зі сходом сонця стояла якщо не одна, то два автомобілі.

Біля подвір'я господарів метушня, люди завантажували мішки з поросятами і прямували на базар. Поки розпродували свій живий товар, водій зумів причастуватися до чарки. Знав я його як хорошу людину, нічого лихого не можна було сказати, але дуже любив випити, оковита не давала йому спокою ні вдень, ні вночі. Так сталося і цього разу. Розпродавши поросят занепокоєні та схвильовані люди чекали на водія. Не беруся стверджувати до подробиць, як відбувалися події при появі захмелілого водія, але раптом увагу привернула і втрутилася в розмову Лукерія: "А як же все таки їхати будемо, Миколо?" "Мовчки", -відповів той.

Добре захмелілий водій щось там нерозбірливо та незрозуміло доводив в знак свого оправдання.

- Посувайся, Миколо. Автомобіль поведу я, - рішуче заявила Лукерія.

Сівши за кермо, жінка повела автомобіль, щоправда перед Гуловою та Лодзинською горами зупиняла автомобіль, щоб переключитися на нижчу передачу. "Майстерно вела авто", - пояснювали ті люди, котрі пам'ятають той випадок, за що їй і до цього часу вдячні.

... Ідуть роки. Рідкістю був колись механізатор на селі, тим більше жінка, А нині... кожен третій - за кермом. Механізований обробіток землі колись починався першими самохідними "Універсалами". Тож заслужили вони місце на п'єдесталах, а перші трактористи, як і мій батько - шану людську.

Ось і цього разу прибув яв місто в особистих справах, та й завітав до Лукерії Денисівни, яка сьогодні проживає в сина Анатолія. Забрав матір до себе в місто, тому що не здужає дров заготовити на зиму. "А я, - говорить Анатолій, - не наїжджуся в село, бо і сам здоров'я не маю". Як тільки переступаю поріг квартири, Лукерія вигукує: "Це ти Іване? Сідай, розповідай, як там моя хатонька-сиротинонька, як там моя кішечка. Вона ж така лагідна була щурів-крис гарно ловила, дай їй хоч шматок хліба, як прибіжіть до тебе. Звичайно, в хаті панує безпорядок, адже покрівля очеретяна, подібного не знайти в нашому маленькому селі. Також і Поліна Степанівна Сергієнко полишила нажиту важкою працею хату і окроплюючись слізьми виїхала із села. Тяжко добиратись по воду, особливо взимку. Список можна продовжувати, а самотні покинуті оселі скривджено виглядають вікнами на дорогу, немов благають не покидати їх на розруху. Залишили оселі колишні сусіди, а хто і взагалі переступив межу вічності, це люди, котрі ділились останнім шматком хліба, разом сапали буряки, ростили дітей. В селі відсутні телефонний зв'язок, газ, дорога з твердим покриттям, а також крамниця, медпункт. Як жити в такому середньовіччі літній людині? Вихід один...

Все частіше замислююся, як жили наші колишні мешканці, наші прадіди, діди, батьки. Чи влаштовувало їх колишнє життя. Думається, що так. Пам'ятаю дідуся-бабусю, та й батьки не нарікали на кращу долю, тому що в той час кращого не пізнали, а жили собі із звичайними клопотами повсякденного життя. Колишні вихідці із села приїздять із Харкова і ведуть розмову: "У нас там газ, вода, всі зручності, а що тут у вас?" Сьогоднішнє цивілізоване життя провокує землян на вимирання і це дійсно так. До чого ж ми дійшли і до чого дійдемо, коли навіть з водогону неможливо воду пити в нашому районному центрі, не говорячи вже за більш цивілізовані міста.

Не замовкає старенька Лукерія Денисівна, все про село розпитує та розповідає своє колишнє життя. Як любила ходити до лісу збирати дрова-хмиз, а також ягоди, гриби, горіхи. Як ходили на роботу і з роботи співаючи - нині не побачиш такого, та і взагалі веселіше жилося людям. В клубі завжди гармошка грала, бубон вибивав, на колодах під дворами вечорами співали дівчата, та так завзято що аж до світанку і це так заведено було в кожному селі. А сучасна молодь... Чи можна зустріти сьогодні порядну людину, якщо і є такі, так якісь там одиниці. Розповідають, що багато таких, які палять цигарки, п'ють спиртне, лихословлять і це наша сучасна молодь, це молоді дівчата, неповнолітні, не говорячи вже за хлопців. Що ж діється нині і чи довго так триватиме. Позакривали культосвітні заклади, повідкривали всілякі кафе-бари. Ось і маємо. "Так", - погоджуюся з Лукерією, бо я також далекий від того, щоб виправдовувати те становище, в якому опинилося суспільство. Я слухав Лукерію, поглядаючи на її натруджені руки, заздрив і співчував водночас. Бо хоч і прожила нелегке життя, але згадує про нього з теплотою.

Отак і живе старенька, як і багато її ровесників, нерідко стаючи в пригоді молодому поколінню.

І. Сергієнко