ЛЮДМИЛА ХРАПАЧ народилася і живе в селі Комиші Охтирського району, за професією бухгалтер, закінчила ПДАА (Полтавську Державну Аграрну Академію), працює секретарем у школі, захоплюється мистецтвом фотографії і любить подорожувати. Розлучена, але має велику родину. Допомагає виховувати племінників Віталія та Андрійка.

«Люда вміє зловити МИТЬ, яку не всі помічають», - говорить наша спільна знайома, режисер і поетеса Тетяна Акіменко. Ну що ж, будемо знайомитись. Яка ж вона - Люда Храпач, що в ній особливого?

СВІТЛИНИ

Своє заочне знайомство з Людмилою я почала з її світлин, бо вони можуть розказати про людину більше, ніж вона сама про себе розповість. Світлин у неї багато, а на них: квіти, птахи, комахи, пейзажі, краєвиди України, храми, замки, пам’ятники, музеї. Ось, наприклад, взяти хоча б квіти. Ромашки, волошки, крокуси, троянди, рододендрони, тюльпани, маки, айстри… і навіть, будяки. Людмила не зациклюється на якійсь одній квітці, вона любить всі.

А різні комашки, мурашки, пташки, равлики, метелики. Це – наш рідний край, такий яскравий, різнокольоровий і насичений. Луки, поля, річки –  такі колоритні! Краєвиди на її світлинах - наче реклама України, такої чистої, впорядкованої, загадкової. Люда вже давно захоплюється мистецтвом фотографії. У кожній світлині відчувається характер самої людини.

ХАРАКТЕР

По-перше, Людмила - мила і приємна, комунікабельна. З нею комфортно, таке враження, ніби давно її знаю. Не знаю, а відчуваю свою споріднену душу. Мабуть, тому й цікаво. Посмішка не сходить з її обличчя. Відчувається, що з почуттям гумору у Людмили також усе в порядку. Часто вона відповідає житейськими приказками, іронізуючи над негараздами та людськими вадами. «Сльози не допоможуть, потрібно шукати вихід. І ніколи не здаватись», - так вирішує Людмила життєві проблеми. Друзів має багато, прямолінійна, каже що думає. Розлучена, але цим не переймається. За півроку спільного життя з колишнім чоловіком, зрозуміла, що він не та людина, не її половина. То ж сказала: «До побачення», і не жалкує. «Любов – це ж не тільки, коли віддаєш, а коли й отримуєш». Але все, що відбувається в життя, то все на краще.

ВЕЛИКА РОДИНА

Людмила живе з батьками і братовою сім’єю. Велика родина Храпачів складається із семи осіб. Батько – Григорій Васильович, мати – Галина Володимирівна, брат – Олександр, братова дружина – Тетяна, їхні діти – Віталій та Андрійко. Мама і Таня – вчительки, і Люда теж працює у школі. Але вчителькою не схотіла бути. Та все одно – школа це її територія.

Інколи  жартують, що три господині на кухні, то велике непорозуміння. Та в Храпачів це вирішується мирно-ладно. У дитинстві Людмилі хотілось мати сестру, вона знайшла її в своїй невістці. А Таня вже приноровилась до життєвого укладу Храпачів. Людмила готувати може, але  її «особливо не тягне до кухні». Найстарша господиня Галина Олександрівна опікується городом та господарством взагалі. Кожен в родині займається тією домашньою справою, яка більше до душі. Батько Григорій Васильович  відповідає за пасіку, а брат Олександр – більше на роботі. Людмила дружить зі своїми племінниками, подорожує, допомагає з уроками. Хлопчаки звуть свою тітоньку просто Лю.

ДИТИНСТВО

Згадки про дитинство у Людмили такі, що батьки були весь час на роботі, бабуся на буряках, а їхнім вихованням займався дід на милицях. Жили вони спочатку на хуторі ГАЙМОРІВКА, поблизу Комишів.  До 13 років дитячі спогади про той хутір, як ішли до школи 2 км: взимку протоптаною стежкою по снігу, весною - в гумових чоботях, бо вода заливала всю околицю, влітку мали збиті коліна і велосипед через раму. Осінь особливо не пам’ятає.  У кожній порі є щось хороше, бо в природи немає поганої погоди.

Нещодавно ходили з племінниками дивитись на свою стару хату в Гайморівку. Там їх залишилось тільки дві, а тоді було десять.

КОМИШІ

«Як відчути Комиші?», - спитала я у Людмили. «Приїхати й подивитись. Погуляти у ярах, покупатись у річці, подивитись на наші краєвиди, зайти в БК, у школу. У нас є річка невеличка ТАШАНЬ, із старого –  млин,  побудований Бразолями ще до революції, в 1913 році. Млин і олійниця діють і дотепер. Олія у нас найкраща! Ще зберігся панський маєток, при в’їзді була школа, а зараз там церква. А ще ж у нас є коники! – спохватилась пані Люда. Влітку пасуться собі на луках, а взимку й на інші місцеві свята радують нашу дітвору. Діти з нетерпінням чекають і свята Масляної, і Йвана Купала, і Дня колгоспника. Конефермою опікується наш керівник Володимир Іванович Зубко.

Коли бува засиджусь дома, кажу своїм племінникам, пішли хоч по ярках погуляємо. Беремо фотоапарат і фіксуємо навколишню красу».

ПОДОРОЖІ

Тож, Людмила – завзята мандрівниця. Вона об’їздила пів-України. Була у Києві, Львові, Умані, Почаєві, Батурині, Каневі, Ялті. Раніше часто бувала у Петербурзі. Там живуть родичі. І відкривши для себе це місто, закохалася в нього з першого погляду, тепер невідомо як воно й далі буде. Оглядаючи Ермітаж та царські палаци, брат констатував: «Нема межі людській жадібності». Минулого року Люда побувала в Межигір’ї, і згадались Сашкові слова про жадібність. А взагалі серед туристичних вражень найбільше пам’ятає замки Західної України і храми, церкви, монастирі. Їй затишно й спокійно в Почаєві. І цікаво, як воно в Охтирському Свято-Троїцькому? Полтава – пречудове місто. І в Тростянці доволі цікаво. Нещодавно були в Зіньківському парку, теж сподобалось. «А що подивитись в Охтирці, крім соборів?» - запитала мене Люда. Я поділилась історичними цікавинками.

ЩАСТЯ

«Щастя – це коли твої рідні здорові і на душі так радісно, що можна стрибати від задоволення. Коли не стріляють і блакитне небо. Коли на початку війни минулого року через Комиші тягли танки, комок у горлі стояв, і щем на серці, страшно було. Хочеться, щоб скоріше війна закінчилась. Жити сьогоднішнім мирним днем – це просто щастя. Звісно, про щось мріяти, бо якщо немає мрій, нема й життя.

ПАТРІОТИЗМ

Людмила Храпач принципово розмовляє тільки українською, навіть у Петербурзі. Можливо спеціально, щоб росіян «будоражить». Бо ті, зачувши українську, шарахались більше, ніж від англійців чи китайців. Останній раз це було в 2009 році. А потім Людмила згадала ще один смішний чи не дуже смішний момент. У тому ж таки 2009 році відпочивали в Криму, й одягла вона футболку з надписом «Дякую тобі Боже, що я не москаль!».  До речі, одягла без усякого підтексту, бо хто ж тоді думав, що так станеться?

Зараз Людмила вишиває сорочку своєму старшому племінникові Віталію. Рукоділля – то ще одне задоволення. Пообшивала вже своїх рідних. Схеми  відшукує й придумує сама. Пальто сама собі пошила. А її племінники носять футболки з тризубами, у Батурині придбали собі шаблі, значки з гербом та іншою українською символікою. Тітонька Лю, мабуть, також до цього причетна. Вона не вважає себе великим патріотом, бо «люди скільки добрих справ зараз роблять».

Та її патріотизм звичайний: вишиванка, українська мова, любов до рідної землі, казки й мандрівки з племінниками, фіксування чарівних миттєвостей щастя і незрівнянної природи Комишів та інших куточків України.

До речі, Людмила Храпач готує персональну фотовиставку.

Спілкувалась Валерія Бакуліна