Це трапилося 8 серпня близько десятої години вечора. Увійшовши до кімнати, я ледве не знепритомніла - моя трирічна онучка тримала у руці пігулки від кашлю і одно­часно щось пережовувала у роті...

З переляку я зовсім забула, що треба робити у такому випадку. Тремтячими від страху руками я почала викликати швидку допомогу. Розповівши що ста­лось, я на якусь мить мало не втрати­ла свідомість, коли почула на іншому кінці дроту, як чергова,прийнявши виклик, раптом відповіла, що співчу­ває мені, але нічим не може допомогти, тому що це не приміська і не міська територія, а село і до того ж за 25 км від міста. Чергова лише поспівчувала мені та порадила яко­мога швидше шукати транспорт, щоб доправити дитину до лікарні.

Зрозумівши, що швидка не приїде, я одразу зателефонувала до сусіда Миронова Андрія Олеговича.Моло­дий чоловік вже за п'ять хвилин сто­яв з машиною біля хвіртки, ще через 20 хвилин ми були на санпропускни­ку охтирської районної лікарні.

За лічені хвилини дитині зробили належні процедури, діяли дуже швид­ко, професійно. Після надання допо­моги направили до дитячого відділен­ня, де на нас вже чекав черговий лікар Н.Ф.Горбатюк. Оглянувши дити­ну, нам запропонували залишитись під наглядом до ранку, але дякуючи тому, що всі запобіжні заходи були зроблені своєчасно, стан дитини був задовільним. Тож подякувавши і по­бажавши доброї ночі, ми з малень­кою Валерією поїхали додому. І лише тепер, коли все позаду, я розумію, що могло статись, якби не мій сусід Андрій, який не дивлячись на свою втому, не вечерявши, зайшовши тільки до оселі, не думаючи про себе, він збагнув, що сталося лихо, треба рятувати дитину.

Дуже прикро, що про це не думають в вищих інстанціях ті, що несуть відповідальність за своєчасну до­ставку хворих до лікарень. У селах теж живуть ще люди, є малі дітки і, на жаль, теж раптом щось може статися. І знадобиться швидка допомога -а її нема. На чиїй совісті буде чиєсь втра­чене ЖИТТЯ?

Валентина Рівненська