Кажуть, що ми, люди, перебуваємо на цьому світі тимчасово,наше життя вічне десь там за обрієм, звідки немає вороття на грішну землю.
А ще існує переконання, що "свого" покійного родича треба якнайкраще провести на той світ. Бо, теж кажуть, як ми ставимось до покійних, облаштовуємо їхнє поховання, доглядаємо могилки, так і наші пращури ставитимуться до нас, пам'яті про нас. Ось тому й намагаються перетворювати похорон на помпезні, хоч і сумні, але врочистості, а поминки - на пишне застілля. Часто навіть чула, коли поминальники, перехиляючи чергову чарчину за покійного, пліткували на кшталт того, скільки людей прийшло, вінків принесли,що подали на трапезу. І, не дай Боже, горілка не така чи вина не вистачило!..
Але це тема іншої розмови. Сьогодні я про інше.
Напередодні саме Великодніх свят з мамою вирішили вкотре навідати родичів, що сплять вічним сном на Соборському цвинтарі. До речі, у нас в Охтирці - два цвинтарі (іншими словами, кладовища біля церков) - Соборське чи Центральне і на восьмій сотні. Решта - просто місця поховання, кладовища, бо там немає храму. У мене завжди особливе ставлення до місць поховань рідних,які асоціюються з тишею, спокоєм, зеленню, квітами і обов'язковим щебетом птахів. Така собі божа благодать!
Тож коли маршрутка довезла нас до кінцевої зупинки, я вже була переповнена особливим настроєм. Аж раптом...
Охтирчани добре знають ту останню дорогу, що веде на цвинтар. Обабіч березовий гай, дерева, мов та межа між мирською суєтою і вічним спокоєм. Спасибі тому, хто їх свого часу висадив. Туди б ще кілька лавочок і облаштованих доріжок, та сміття прибрати...
Але пройти до центральних воріт виявилося не так просто - мов у траурному караулі - з обох боків доріжки - автомобілі тісненько жмуться один до одного. Один чадів так, що одразу перебило дихання, інший маневрував серед собі подібних, і ми змушені його обминати, ще один "лихач" на своїй"іномарці" їхав прямо на людей - дуже, мабуть, поспішав (добре, якщо не на найближче вічне поселення!). Моєму обуренню не було меж! Що це за неподобство?! Невже не можна заборонити тут стоянку автотранспорту, знову встановити шлагбаум, як це було раніше, аби люди могли дійти до своїх могилок.З чиєї "легкої" руки це все?
Пам'ятаю, ще за часів головування в місті Олексія Григоровича і мого редагування газети "Новини тижня", я критикувала на шпальтах видання дії чи бездіяльність місцевої влади, коли ця коротенька остання дорога до вічного дому була у вибоїнах, ямках... Чи критика подіяла, чи совість замучила, чи все разом, але за певний час дорогу підлатали, обмежили в'їзд тощо. Наступні мери теж підтримували належний порядок.
Передбачаю банальне пояснення цьому неподобству - поруч ринок і немає, де ставити автомобілі, кількість яких зростає, мов на дріжджах.Але чи не асоціюється це з подією, описаною в Біблії, коли Христос вигнав з храму торговців?.. Так трапилося, що поруч з кладовищем в Охтирці свого часу було облаштовано базар, проте, це не означає, що тепер ми маємо забути про святе місце, знехтувати звичаями, традиціями, втратити порядність, паплюжити навколо все, що бачимо.
...Увійшовши на цвинтар, попрямували центральною доріжкою.Не доходячи кілька метрів до місця поховань родини Курило (там завжди звертали вправо до рідних могилок), мама запропонувала піти іншим шляхом. "Поглянь, - сказала вона,- який сухостій. Ненароком хоч гілочка впаде..." І справді - посеред цвинтаря на центральній алейці розпростерло сухі руки-гілля старе дерево (чи ж одне воно на цій площі?), на якому оголошення про можливість спиляти його та інші дерева за певну ціну. Якщо налетить буревій, це вже каже мама, то не один надгробок і пам'ятник буде зруйновано. Невже цього не бачать відповідальні за цвинтар? Що, треба чекати нещасного випадку чи, не дай Боже, й трагедії, аби вчасно зрізати сухі дерева?
Але ще одне розчарування нас чекало уже за межами погосту - це справа, коли стояти обличчям до центрального входу...
Звичайно, щороку люди поспішають обрядити могили рідних напередодні святих днів. Миють пам'ятники, вигрібають торішнє листя, обкопують міні-клумбочки, висаджують зелень, фарбують хрести, оградки, столики тощо.Увесь непотріб, що залишився від минулого року, зносять в якесь одне, часом і визначене місце, а інколи й просто подалі від "своїх". Щовесни усе це сміття вивозиться на звалище. Так має бути! А цьогоріч забули чи спеціально назбирали гори сміття. "При Ірині такого безладу не пам'ятаємо", -кажуть жінки, яких минаємо між гробиками. А мама додає, що раніше ще й пісок підвозили, усе робилося, аби людям було зручно і безпечно. А ще були колись тут контейнери для сміття. Хтось поцупив на дачу чи ще кудись?
Не стану зараз метати списи у тих, хто має за це відповідати, наводити лад у святому місці, на місцеву виконавчу владу і депутатів...Кожен має робити свою справу без підказок і критики! Але озирнімося навколо,запитаймо кожен у себе, чи по совісті живемо, чи наші вчинки такі ж бездоганні, як і помисли. Ми, люди, жителі цього міста, самі що зробили, аби порядок був? Не треба дивитись на глобус, краще подивімося на власний двір!
...Словом, побачення моє з рідними, що спочивають на Соборському цвинтарі, було невтішним. Настрій - зіпсованим. Кепсько було якось на душі, а вона б мала бути переповненою благодаті, піднесеності.
Так, мирські справи на нас чатують на кожному кроці. Не втратимо ж за буденністю священну пам'ять і власну совість та порядність.
Наталія Розторгуєва, член Національної спілки журналістів України
Кажуть, що ми, люди, перебуваємо на цьому світі тимчасово,наше життя вічне десь там за обрієм, звідки немає вороття на грішну землю.
А ще існує переконання, що "свого" покійного родича треба якнайкраще провести на той світ. Бо, теж кажуть, як ми ставимось до покійних, облаштовуємо їхнє поховання, доглядаємо могилки, так і наші пращури ставитимуться до нас, пам'яті про нас. Ось тому й намагаються перетворювати похорон на помпезні, хоч і сумні, але врочистості, а поминки - на пишне застілля. Часто навіть чула, коли поминальники, перехиляючи чергову чарчину за покійного, пліткували на кшталт того, скільки людей прийшло, вінків принесли,що подали на трапезу. І, не дай Боже, горілка не така чи вина не вистачило!..
Але це тема іншої розмови. Сьогодні я про інше.
Напередодні саме Великодніх свят з мамою вирішили вкотре навідати родичів, що сплять вічним сном на Соборському цвинтарі. До речі, у нас в Охтирці - два цвинтарі (іншими словами, кладовища біля церков) - Соборське чи Центральне і на восьмій сотні. Решта - просто місця поховання, кладовища, бо там немає храму. У мене завжди особливе ставлення до місць поховань рідних,які асоціюються з тишею, спокоєм, зеленню, квітами і обов'язковим щебетом птахів. Така собі божа благодать!
Тож коли маршрутка довезла нас до кінцевої зупинки, я вже була переповнена особливим настроєм. Аж раптом...
Охтирчани добре знають ту останню дорогу, що веде на цвинтар. Обабіч березовий гай, дерева, мов та межа між мирською суєтою і вічним спокоєм. Спасибі тому, хто їх свого часу висадив. Туди б ще кілька лавочок і облаштованих доріжок, та сміття прибрати...
Але пройти до центральних воріт виявилося не так просто - мов у траурному караулі - з обох боків доріжки - автомобілі тісненько жмуться один до одного. Один чадів так, що одразу перебило дихання, інший маневрував серед собі подібних, і ми змушені його обминати, ще один "лихач" на своїй"іномарці" їхав прямо на людей - дуже, мабуть, поспішав (добре, якщо не на найближче вічне поселення!). Моєму обуренню не було меж! Що це за неподобство?! Невже не можна заборонити тут стоянку автотранспорту, знову встановити шлагбаум, як це було раніше, аби люди могли дійти до своїх могилок.З чиєї "легкої" руки це все?
Пам'ятаю, ще за часів головування в місті Олексія Григоровича і мого редагування газети "Новини тижня", я критикувала на шпальтах видання дії чи бездіяльність місцевої влади, коли ця коротенька остання дорога до вічного дому була у вибоїнах, ямках... Чи критика подіяла, чи совість замучила, чи все разом, але за певний час дорогу підлатали, обмежили в'їзд тощо. Наступні мери теж підтримували належний порядок.
Передбачаю банальне пояснення цьому неподобству - поруч ринок і немає, де ставити автомобілі, кількість яких зростає, мов на дріжджах.Але чи не асоціюється це з подією, описаною в Біблії, коли Христос вигнав з храму торговців?.. Так трапилося, що поруч з кладовищем в Охтирці свого часу було облаштовано базар, проте, це не означає, що тепер ми маємо забути про святе місце, знехтувати звичаями, традиціями, втратити порядність, паплюжити навколо все, що бачимо.
...Увійшовши на цвинтар, попрямували центральною доріжкою.Не доходячи кілька метрів до місця поховань родини Курило (там завжди звертали вправо до рідних могилок), мама запропонувала піти іншим шляхом. "Поглянь, - сказала вона,- який сухостій. Ненароком хоч гілочка впаде..." І справді - посеред цвинтаря на центральній алейці розпростерло сухі руки-гілля старе дерево (чи ж одне воно на цій площі?), на якому оголошення про можливість спиляти його та інші дерева за певну ціну. Якщо налетить буревій, це вже каже мама, то не один надгробок і пам'ятник буде зруйновано. Невже цього не бачать відповідальні за цвинтар? Що, треба чекати нещасного випадку чи, не дай Боже, й трагедії, аби вчасно зрізати сухі дерева?
Але ще одне розчарування нас чекало уже за межами погосту - це справа, коли стояти обличчям до центрального входу...
Звичайно, щороку люди поспішають обрядити могили рідних напередодні святих днів. Миють пам'ятники, вигрібають торішнє листя, обкопують міні-клумбочки, висаджують зелень, фарбують хрести, оградки, столики тощо.Увесь непотріб, що залишився від минулого року, зносять в якесь одне, часом і визначене місце, а інколи й просто подалі від "своїх". Щовесни усе це сміття вивозиться на звалище. Так має бути! А цьогоріч забули чи спеціально назбирали гори сміття. "При Ірині такого безладу не пам'ятаємо", -кажуть жінки, яких минаємо між гробиками. А мама додає, що раніше ще й пісок підвозили, усе робилося, аби людям було зручно і безпечно. А ще були колись тут контейнери для сміття. Хтось поцупив на дачу чи ще кудись?
Не стану зараз метати списи у тих, хто має за це відповідати, наводити лад у святому місці, на місцеву виконавчу владу і депутатів...Кожен має робити свою справу без підказок і критики! Але озирнімося навколо,запитаймо кожен у себе, чи по совісті живемо, чи наші вчинки такі ж бездоганні, як і помисли. Ми, люди, жителі цього міста, самі що зробили, аби порядок був? Не треба дивитись на глобус, краще подивімося на власний двір!
...Словом, побачення моє з рідними, що спочивають на Соборському цвинтарі, було невтішним. Настрій - зіпсованим. Кепсько було якось на душі, а вона б мала бути переповненою благодаті, піднесеності.
Так, мирські справи на нас чатують на кожному кроці. Не втратимо ж за буденністю священну пам'ять і власну совість та порядність.
Наталія Розторгуєва, член Національної спілки журналістів України
|
�����������
Ох и статейка. Мало того, что Баден-баден, с пол статьи идет повтор текста, как у Брежнева в докладе, так и заказной характер прет.