В радянські часи випускали чимало фільмів про Велику Вітчизняну війну. Власне, знімають їх І зараз, причому нібито на пристойному професійному рівні. Але враження все одно зовсім не те, що від старих кінострічок. Чому? Звичайно, тому, що зайняті в радянських фільмах режисери та актори самі пережили війну. А особистий досвід не замінить ніщо.
На жаль, людей з воєнним досвідом (трагічним, але Дорогоцінним!) серед нас все менше... Ось і партизанів часів Великої Вітчизняної в Охтирці залишилося тільки троє. Один з них - ветеран війни та педагогічної праці Іван Пилипович Желада. Напередодні свята Перемоги охтирчанин поділився з нами спогадами про свою партизанську юність:
- Народився я1926 року в селі Плоске Носівського району, що на півдні Чернігівщини. У1941-му закінчив 8 класів, а через якийсь тиждень почалася війна. Ранньої осені наш край окупували німці, але, на щастя, в моєму селі Плоскому їхнього постійного гарнізону не було.
- То що ж Вас спонукало піти в партизани? Адже це було дуже ризиковано...
- Почалося все навесні 1943-го. На той час вже відгриміла Сталінградська битва, але ми про неї нічого не знали через повну інформаційну ізоляцію. Зате ми чудово знали про звірства, які чинили гітлерівці в нашому районі. Наприклад, було таке село Козари. Десь наприкінці березня - на початку квітня неподалік від нього вбили німця. Фашисти оточили село і підпалили його. Не вціліла жодна хата. Загинуло4800 селян і лише близько 100 з них якимось дивом зуміли вижити. Приблизно у ті ж дні схожа каральна акція пройшла і в нас у Плоскому. До хати партизана Кузьми Коробки есесівці загнали весь сільський актив (46 чоловік). Кожному на голову виливали кружку бензину, а потім хату підпалили... Такими нелюдськими методами окупанти намагалися залякати селян, аби вони не допомагали партизанам. Але результат часто був протилежним: у людей виникали природні почуття обурення і помсти. От і ми зібралися якось утрьох з моїми друзями Данилом Метейком та Михайлом Кодирем і вирішили вступити до партизанського загону.
- А як швидко вам вдалося здійснити свій задум?
- Далеко не відразу. Правда, на зв'язок з партизанами через одного знайомого селянина ми вийшли досить швидко. Але нам наказали поки що залишатися у своєму селі. Тож до партизанського загону ми потрапили тільки в серпні 1943 року (добігали вже останні місяці окупації). Власне, це був навіть не загін, а ціле партизанське з'єднання "За Батьківщину!" на чолі з капітаном Бовкуном. З'єднання на момент нашого туди вступу складалося з 2 полків. Нашим 2-м полком командував Микола Симоненко. Полки у свою чергу складалися з рот, а роти - з відділень. У нашому відділенні налічувалося 8 чоловік. Ночували ми інколи по селах, інколи в лісі - у шалашах чи землянках. Їжа готувалася на загальній кухні. Воював я з власним карабіном (стрілецька зброя типа гвинтівки, але коротша), який приніс із собою. Ми виконували всі бойові накази командування.Скажімо, одного разу підірвали залізницю, по якій саме їхав ешелон з німцями.Вони вискакували з вагонів, а ми по них палили. Проте найтяжче було попереду.
- Що саме?
- У жовтні наше з'єднання отримало наказ рухатися на захід - форсувати Десну і вийти на лівий берег Дніпра. Головним завданням було допомогти переправитися через Дніпро17-му стрілецькому корпусу: уже повним ходом йшла операція по звільненню Києва.Ми, часом під жорстоким обстрілом німців, наводили понтонні мости з колод. А в середині жовтня наш 2-й полк відправили назад на Чернігівщину (перший залишився на Дніпрі і багато хлопців з нього загинули).
- Як складалася Ваша подальша воєнна доля?
- Спочатку в рідному селі я увійшов до складу винищувального загону. Ми боролися із недобитими німцями, що ховалися по навколишніх лісах. А в грудні 1943 року мене призвали до лав Червоної Армії і відправили на Далекий Схід - спочатку в Амурську область, а потім - до Хабаровська. У серпні 1945-го воював з японцями в Маньчжурії. Загалом, моя строкова служба тривала аж 7 років!
- А що було після демобілізації? Чи зберегли Ви зв'язок з друзями по партизанському руху?
- Після демобілізації я повернувся до рідного села, але провів там лише якийсь тиждень.Потім поїхав вчитися. Закінчив послідовно Київську школу кіномеханіків,Львівський кінотехнікум, Харківський політехнічний інститут. 45 років відпрацював у системі кіно, з них 30 - викладав у Охтирському технічному училищі(нині - професійному ліцеї). До речі, в Охтирці я мешкаю з 1960 року. Що ж до моїх друзів-односельців, то доля нас розкидала по різних краях. На сьогодні і Данила, і Михайла вже давно немає серед живих...
- Чим особисто для Вас є Перемога?
- Це, безумовно,був подвиг народу. Але ціну за Перемогу довелося заплатити страшну, неймовірно велику. І відповідальність за це у великій мірі лежить на тодішній владі на чолі зі Сталіним.
Підготував Сергій Яковенко
|