Депутат Охтирської міської ради Сугак Олексій Вікторович. Народився 1982 року в селі Стара Іванівка Охтирського району. Закінчив Національну академію державної податкової служби (за фахом облік та аудит) та Національну юридичну ака­демію імені Ярослава Мудрого (правознавство). Дирек­тор приватного акціонерного товариства "Сад". Одруже­ний, має сина. Захоплення: за наявності часу, спорт, мисливство, рибальство, тварини.

- Пропоную почати нашу розмову з тра­диційного питання: чому Ви вирішили йти в де­путати?

- Я люблю творчу працю. Власне, тому й пішов у сільське господарство. Тож, що таке ро­битися знаю. А от управлінська діяльність або, як я її називаю, бюрократія довгий час залиша­лася справою від мене далекою. Складалося враження, що бюрократія - це коли багато тек­сту і мало роботи. При цьому ніхто не хоче бра­ти на себе відповідальності! Ось такий стан ре­чей і хотілося поміняти. Принаймні, у нашому місті, а особливо по моєму округу № 10 (район школи № 7). Говорячи конкретно, я планував навести порядок у вивезенні сміття, сприяти ремонту доріг та мосту по вулиці Шмідта, відновленню освітлення вулиць.

- І що ж із задуманого вдалося зробити?

- На сьогодні спільними зусиллями вже по­кладений асфальт по вулиці Танкістів-Кантемирівців до колгоспного ринку. Відновлено освітлення по вулицях Шевченка, Шмідта, Доб­ролюбова і частково по Танкістів-Кантемирівців. ПрАТ "Сад" виділяє техніку і людей на вивезення сміття зі стихійних звалищ по декілька разів на рік. Також на цей рік у міський бюд­жет вже закладені кошти на виготовлення проектної докумен­тації для будівництва мосту по вулиці Шмідта в розмірі 80 ти­сяч гривень. На цьому питанні я хотів би зупинитися дещо до­кладніше. Згаданий міст є власністю міста досить важли­вою для Охтирки транспортною артерією. За рахунок мого підприємства мінімум двічі на рік протягом близько двох десятиліть його ремон­туємо, виділяючи на це 10-15 тисяч гривень. Крім того, ще у минулі роки ми пропонували міській владі збудувати міст господарським способом - тобто оформити будівництво як ре­монт і обійтися без дорогих проектів. Це було б на порядок дешевше (200-300 тисяч, а не близько 5 мільйонів згідно майбутнього кошториса).

- А чого здійснити не вдалося і чому?

- На жаль, не вдалося запобігти закриттю школи № 7, яке я вважаю великою помилкою. На момент закриття у школі навчалися 180 дітей. А могло бути і більше, оскільки питання про закриття піднімалося з року в рік, через що деякі батьки не хотіли віддавати туди дітей. Приміщення ЗОШ № 7 прекрасне - високі стелі, світлі класи. Закрили її нібито з міркувань еко­номії, але, на мій погляд, подібні аргументи не витримують жодної критики. Дійсно, якщо міський бюджет щось і зекономив, то це лише 130 тисяч на газі та електроенергії. Адже дітей незалежно від місця їхнього навчання всеодно потрібно годувати, вчителям платити зарплату тощо. Між тим, котли для обігріву, які із ЗОШ № 7 передали іншій школі, там неефективні через свою малу потужність, а приміщення 7-ї школи тим самим прирекли на руйнування. Важливе зауваження: знаходячись в одній з великих шкіл міста, депутатська комісія навіть не звер­нула увагу, що крани, встановлені для регулю­вання обігріву на батареях, замазані фарбою і не функціонують. Це тільки одна ілюстрація то­го, що в наших закладах освіти практично відсутні енергозбереження та енергозберіга­ючі технології (а натомість ми закриваємо шко­ли).А якби вони там діяли, за рахунок зеконом­лених коштів можна було б утримувати не одну 7-у школу! І ще один пов'язаний з цим момент: закриття школи мотивували, в тому числі, й відсутністю там внутрішнього туалету. Але я як директор підприємства був готовий фінансува­ти його будівництво особисто: по лінії відділу освіти вимагалося виділити тільки 7 тисяч! Для прикладу,облаштування туалету у 8-й школі обійшлося місту приблизно у 125 тисяч. До речі, шкільний паркан вандали частково вже розібрали. Одним словом, навіть у чисто фінан­совому плані місто від цього закриття скоріше втратило, ніж зекономило!

- Тоді навіщо і кому це було потрібно? І що з цим робити далі?

- Можливо, вся справа у шкільній ділянці, ко­тра розташована у дуже вигідному місці. Якщо приміщення колишньої школи передадуть на баланс управління житлово-комунального господарства, що відкриє шлях для його подальшо­го продажу, ось тоді й стане ясно, кому це було потрібно! Тепер про те, що робити. Головне за­раз - зберегти будівлю колишньої школи на ба­лансі відділу освіти. Тоді її роботу можна буде відновити у новій якості. Наприклад, перевести туди вечірню школу. Це, до речі,дасть мож­ливість сформувати 80 місць у дитячому садку "Теремок", при тому, що дитсадків в Охтирці не вистачає! Також у приміщенні 7-ї школи можуть діяти різноманітні гуртки, експоцентр для вис­тавок молодих талантів, музей охтирського радіо, виставки пошукових загонів і таке інше. І для всього цього потрібно не так багато - добра воля депутатів та міської влади загалом.

- Це єдиний Ваш нездійснений задум? І що плануєте робити надалі?

- На жаль, не єдиний. Не до кінця вирішеним залишається й питання вивезення сміття. Ми готові взяти на себе організацію майданчиків для його збору, але хто його буде вивозити? Ад­же можливості нашого підприємства не без­межні! І знову-таки нам не поспішають йти на­зустріч: ніби ніхто не проти, але ніхто й не за. Що ж до подальших планів, маємо намір і далі сприяти ремонту доріг, освітленню вулиць,будівництву мосту, спилюванню старих дерев тощо. Шкода тільки, що далеко не все тут зале­жить від нас. Бо депутатські повноваження об­межені по суті лише запитами та зверненнями!

- Як Ви співпрацюєте зі своїми виборцями?

- Я готовий допомагати не тільки мешканцям свого округу, а й взагалі всім, хто цього потре­бує.До речі, кожен рік ПрАТ "Сад" надає бла­годійної допомоги (наприклад,вивезення сміття, надання техніки, саджанців) на суму 50-100 тисяч по місту і на 600-700 тисяч по райо­ну, якщо враховувати сільради, де ми пра­цюємо.Звичайно, важливо, щоб гроші при цьо­му йшли за призначенням. А ще буває прикро, коли в тебе просять допомоги, а потім за твій же рахунок"піаряться". Або ще гірше: полива­ють тебе брудом. Ось через це іноді бажання допомагати відпадає... Але, на щастя, позитив­них прикладів усе-таки більше!

Записав Михайло Трофименко