У картонній коробці з-під зефіру, того ще, радянського, Олександр Стефанович Макаренко дбайливо зберігав листи - його з Чорнобильсь­кої зони, і рідних до нього.Більше 20 років минуло, в він не може по­яснити, чим так дорогі йому ці 32 пожовклих конверти з неоковирними посланнями, у яких біль розлуки, сум за коханою дружиною і її освідчення-одкровення, новини з дому від мами і прості до щему у серці, зворушливі рядки малого племінника Максимки: «Сашо, як мені тебе не вистачає! Я так скучаю!..»

Олександр Стефанович собі навіть тепер не може пояснити, що спонукає зберігати, мов реліквію, ті короткі, мов з передової, листи. І це, мабуть, не лише спогади про той час, а й гірка пам'ять як неоціненний скарб, оберіг на майбутнє: поки маєш докази,підтвердження - таке не повториться!

Інколи він дістає з шафи коробочку з фо­тознімками, зробленими неподалік радіаційного пекла,листи, знак "Ліквідатору аварії на Чорнобильській АЕС", перебирає релітети і думає про друзів-ліквідаторів, чий людський подвиг не може бути забутим, бо якби вони не пожертвували со­бою при ліквідації наслідків аварії,то була б пуст­кою рідна земля... Тож Чорнобиль відтоді завжди з ними і з нами - прикро,що лише раз на рік уша­новують героїв...

Чи усвідомлював тоді тридцятирічний Олек­сандр Макаренко І такі ж, як він сам, його колеги - "партизани" (так називали тих, хто приїхав у зону за повісткою з військкомату), що кожної миті наражаються на небезпеку. Мабуть, ні! Бо атом, що вийшов з-під контролю, -невидиме зло. Це ворог, який чатує на тебе повсюди, який живе не тільки навколо, а й у тобі, полонивши кожну клітинку тво­го єства, а ти навіть не підозрюєш, що назавжди позбувся спокою, що вже ніколи лікарі не напи­шуть у медичній картці "здоровий", і довгожда­ний син на генному рівні, з молоком матері вбере відлуння Чорнобильських дзвонів. Але то все буде потім, а тоді... Відпрацювавши коротку зміну, ліквідатори поверталися у намето­ве містечко і до наступної вахти належали самі собі. їли, спали, дивилися телевізор, читали книги й газети, писали рідним листи...

А ще грали в футбол чи волейбол, пекли хліб, словом, жили, як завжди, а зовсім поруч клекотів реактор.,. Не думав тоді ніхто, що радіоактивні промені проткнуть кожного, хоч і не всіх одразу. Якщо когось з побратимів і мине лиха з косою, то недуга об'єднає на лікарняних ліжках.

I Олександру поставлять страшний діагноз, про­оперують, він пройде довге виснажливе лікуван­ня,запишуть в інваліди. І увесь цей час доведеть­ся боротися з хворобами, з болями, з якими про­сто уживатиметься, щоб хоч якось існувати. А потім йому скаже у Харкові член експертної комісії, така собі одна особа у білому халаті: "Ну, що ж, раз ще не помер, значить, здоровий!" - І він залишиться зі своїми проблемами віч-на-віч.

Мама писатиме Олександрові, що отри­мали листа з "того пекла", але з нього дуже мало дізналися про його життя біля реактора, а ще проте, що жили надією скорої зустрічі, бо батько тричі ходив у військкомат "відпрощувати" сина з зони, але йому відмовили. Рідні повідомлятимуть, що вдома все гаразд, "півонії лізуть у дворі", "батько на городі приби­рає", "документи на газ збираємо", ось "тільки до­рогого синочка поруч немає".

Проте найбільш очікуваними були звісточки від дружини, які закінчувалися одними і тими ж, мов заклинаннями, рядками: "Санюшка, я тебе дуже чекаю, приїжджай якнайшвидше!Я так хвилююся за тебе, мій рідний коханий!"

Шістнадцять листів з минулого від неї, такої до­рогої, жаданої... Коли згодом вона ясним березневим ранком піде за небокрай (так зне­нацька і так несправедливої) він із розірва­ною навпіл душею, не тямлячи себе від горя, прибере з очей подалі,потім роздасть дру­жинині речі, спалить посеред двору якісь знімки, листівки,але ці її одкровення в Чор­нобиль складе акуратно в пакетик, збереже як єдині письмена, що навік зафіксували їхні почуття.

Ні, він не перечитує ні її, ні своїх листів до неї. Просто знає, що вони є, варто лише простягти руку. Вони хвилюють, повертають у минуле, зігрівають, хоч у новій родині й не холодно. Але ті пожовклі конвертики - то йо­го життя, хай і колишнє. І воно з ним.

"Здрастуй,коханої Служба моя йде добре, по­троху втягуюсь. Словом, усе в порядку", "Тут немає ні відбою, ні підйому, хто коли встав чи ліг - йо­го справа.Одним словом, спимо та працюємо. Один раз сходив на відик..." "Трудимося щоночі, без вихідних, уже втягнувся". "Мінералка так на­бридла - хочеться простої води, домашньої". "Про радіацію питаєш - а то звідки вітер віє.У цілому не на багато більше, ніж у Києві",

Так просто і буденно - про службу, мов і не в Чор­нобильській радіоактивній зоні несе вахту,а на березі моря ніжиться чи на курорті відпочиває. Го­ловне, про щоб не писав,аби лише не хвилювалася кохана. Тож виливав у рядках свої палкі почуття.

"Сьогодні пішов десятий день нашої розлуки. Хочу тебе бачити, але це неможливо. Від Києва ми в сотні кілометрів, а зателефонувати ніяк. Не знаю, що ще писати, хоча б уже пошта прийшла - чекаю від тебе листа, моя кохана, рідненька, моя рибонько!" "Пишу тобі листа, а в голову нічого не йде - все про тебе думаю. Побути б зараз хоч одну хвилиночку,,, Але це лишень мрії", "Отримав листа від мами. Не дуже хвилюється? А, може, писала і плакала,Кохано, а ти випадково не плачеш?" "Як хочеться тебе побачити - мою ластівочку, цілувати мою кохану! Дивлюсь на твоє Фото -і наче ти поруч, Як добре, що ти є у мене, така люба, така лагідна. До скорої зустрічі, моя ніжна!.."

Сумчанина Олександра Стефановича Макаренка добряче потріпала доли на життєвих перехрестях. Тільки письмове звернення тещі до Верховної Ради зрушило з місця проблему визнання його ліквідатором, при­значення пенсії з інвалідності. І він продовжує жити - радіти сонцю, ранкам, купатися в родинно­му океані любові з усвідомленням, що чесно вико­нав свій обов'язок перед близькими, земляками,Батьківщиною - своїм здоров'ям, операціями, і постійними болями, багатьма, так і не вирішени­ми проблемами, заплатив за мирне життя, уряту­вавши разом з іншими ліквідаторами світ від ядерного вогню Чорнобильського реактора. І лише як щемний спогад - листи з минулого...

Наталія РОЗТОРГУЄВА,член НСЖУ