| Пристань на р. Ворсклі. На протилежному боці Свято-Троїцький монастир | (перипетії життєвих колізій краю)
Яку б історичну добу не взяли ми для прикладу - ІІІеленську
(600-300 тис. р. до н. е.), розвій якої
міг бути не в Єгипті чи багнистій Месопотамії, як то передбачалося раніше, а
на землях України з її рівним урожайним степом, чистими багаторибними водами
рік, масами диких звірів і чудовим підсонням, сліди якої (50 кам'яних виробів)
віднайдено 1946 року археологом Бориковським в Луці Врублівській над Дністром
та поблизу Кам'янця-Подільського; Ашельську (300-100 тис. р. до н.е.),
знаряддя праці якої знаходяться аж по лінії Львів - Луцьк - Житомир - устя
Ворскли - Суми - верхів'я Дону; Мустьєрську (100-40 тис. р. до н.е.), стоянки
людей якої виявлено на Подністров'ї, Дніпрі, поблизу Житомира, Кодака, Чокурі
в Криму, що є обживаними територіями так званого старого палеоліту; в ближчому
до нас часі - Оріньяцьку (40-28 тис.р. до н.е.), поселення якої трапляються в
Києві; Солютренську (28-25 тис.р. до н.е.) та Мадленську (25 тис.р. до н.е.),
зразки культури яких віднайдено в Кирилівці біля Києва, Гонцях поблизу Полтави
та Мізині над Десною, біля Кам'яної Могили, дослідженої нашим земляком-археологом
М.Рудинським та на Більському городищі (в Гелоні) західніше села Куземин (чи не
найпершої цивілізації в світі), де дослідження ведуться й сьогодні (навіть
вченими Німеччини), - всі вони свідчать про те,що на терені сучасної України,
зокрема й Охтирщини жили наші древні прапращури зі зразками високої культури.
У згаданих та інших місцях Охтирської галактики (в самому місті, у гирлі
р.Охтирки, в селах Буймерівка та Хухра, напр.) віднайдено і досліджено
В.Данилевичем (1901) та М.Рудинським (1906) також предмети господарської
діяльності та побуту і ближчих до нас історичних епох - мезоліту, неоліту,
енеоліту, міді та бронзи: нуклеус, керамічні відщепини, сокирки, пряслиця, наконечники
стріл тощо.
Великі цивілізацій світу, звичайно, не могли постати там,
де не було осідлості і задовго (перед осідлим способом життя — О.Г.) розвинутих
культурних надбань. Одною з перших таких осередків була трипільська культура,
яку ще називають "культурою мальовничої кераміки". В час свого
розвитку ця культура була єдиною в Європі і чи не в усьому світі, на базі якої
виникає потім культура скіфів та інших народів, сліди якої віднайдено
В.Городцовим, Б.Шрамком, Г.Ковпаненко та іншими в Поворсклі і, зокрема, на
Охтирщині. Це стоянки, поселення, курганні групи могильників та окремі могили
і кургани, яких налічується більше 15-ти, культурний шар та вміст яких дають
предмети як епохи неоліту та бронзи, так і скіфсько-сарматської та інших - фрагменти
кераміки, кремінні скребки, ножові пластики, кам'яні зернотерки, бронзові
обручки і навіть залізні вироби стику перших століть.
Як і стоянки древніх людей - дві на лівому березі Ворскли, по
обидва боки шляху, що веде до села
Чернеччина, та біля сіл Буймерівка
і Хухра; селища біля цих же сіл та біля Будного; дев'ять курганних могильників,
окремих могил і курганів - "Рядові могили", "Турські", "Кобанцеві",
що поблизу Охтирки,"Булахові","Рашевські","Нудні","Козацькі",
що біля села Високе і хуторів Кудрявий, Лисий та Мошенський, а ще курганний
могильник без назви, що в лісі поблизу села Журавне та окремі чотири кургани на
північний схід від села Новопостроєне, що праворуч дороги на село Олешня, які
дають уяву про життя наших предків як до слов'янської доби, так і на її
початку, городища Немирівське ("Кубенська Могила") поблизу села
Журавне, Куземинське ("Замок" або "Скельське") та
Зарічненське
("Городище"), що поблизу
сіл Куземин та Українка, знахідки яких говорять про життя наших попередників
слов'янської доби та часів Київської Русі.
Поступове удосконалення знарядь праці, побуту та військової
справи східних слов'ян, виникнення окремих господарських центрів, які згодом
перетворилися на міста, покликало до об'єднання всіх слов'янських племен, розпорошених
майже по всіх обширах Східної Європи, і утворення в IX ст. могутньої на той час
держави - Київська Русь. Щоправда, в межах нинішньої Охтирщини (своєрідної
схожої і відмінної, сталої, мінливої і протилежної субстанції - О.Г.), яку з
поваги і любові до неї, мені захотілося назвати об'ємно - Охтирська галактика,
беручи до уваги загальні археологічні пам'ятки, особливих зрушень не
відбулося. Лівобережжя Ворскли і весь обшир аж до Сіверського Дінця, де жили і
славили Бога сіверяни або сіверці, залишалися малозаселеними. А подальший
розвиток окремих земель Київської держави, в яких здебільшого правили нащадки
київських князів, призвів ще й до міжусобних чварів, ослаблення держави і
розпаду її на окремі князівства (понад 18-ти), що дало можливість кочівникам
чинити часті набіги. Особливо ніщивного удару завдало нашестя
монголо-татарських орд на чолі з Бату-ханом у другій чверті ХІІІ сторіччя. Ні
центральна, київська, влада, ні роз'єднані усобицями князівства не змогли
захистити людність від пограбування,полону і нищення, хоч вона, людність, й
чинила ворогові героїчний опір.
Вогонь і меч монголо-татарів спустошив і до того бідну Охтирську
галактику. Та її більша частина людей, яка уникла полону і смерті, подалася на
Правобережжя під захист Галицько-Волинського князівства, що тоді ще мало свою
могутність.
Відтоді майже весь середній простір Лівобережжя на довгих
чотири століття залишався незаселеним, перетворившись на так зване Дике Поле,
на яке, однак, зазіхали як Річ Посполита, так і Московія, здійснюючи поступові
відвойовування та експансію.
Тож подальша історія Охтирщини опинилася між двома потужними
загарбницькими державами.
З одного боку Річ Посполита звертала велику увагу і виявляла
більшу турботу про зміцнення захоплених нею українських територій порубіжних з
московськими, ніж з боку Кримського ханства, для якого українські землі були
тільки ареною пограбувань і розбоїв, і з яким завжди можна домовитись за рахунок
українського народу.
З другого — Московія з її сильним на той час військом,
добре організованою інженерною обороною, сторожовою прикордонною службою та
впертим і методичним просуваням на південь, що було приорітетним курсом
зовнішньої політики царату упродовж століть, прагнучи оволодіти північною частиною
Дикого Поля, збудувавши, навіть, так звану Бєлгородську засічну ліню, яка
сягала від Дону аж до крайнього укріплення "города Вольного" (нині
село Вільне Великописарівського району - О.Г.). А якщо брати до уваги щорічні
напади кримських та ногайських татар, то Охтирщина разом з землями Харківщини
(на час їх адміністративного формування 2-ї та початку 3-ї четвертей ХVII ст. -
О.Г.) опинилися в центрі політичних і воєнних перипетій.
Польща, як, до речі, і Крим, боячись зміцнення Московської
держави, робила все, аби перешкодити просуванню її на південь. Так, уже в 1641 році
Москві стало відомо, що на місці старого слов'янського городища, проти правого
флангу системи її укріплень - Бєлгородської засічної лінії, миргородський
королівський урядовець Станіслав Кульчевський спорудив невеликий Охтирський
острог. Вперше про цю подію повідомив Москву вольновський воєвода Панас
Толочанов 29 вересня. "Сентября, государь, в 17-й день, Микита Глазунов с
товарищи ко мне, холопу твоему, на Вольный город приехали, а в расспросе сказали,
что ездили де они вниз по реке Ворсклу и наехали в ны..." - писав він. Під
воєводівською відпискою зроблена примітка: "Гонец Гришка Суходольский на Москве
в Разряде сказал,что Ахтырское городище от Вольного 25 вёрст". Це перша писемна
згадка про Охтирську, нашу, галактику!
Повідомлення про зведення Охтирського острогу в Москві було
сприйнято (здавалося б, з якої речі: земля ж не московська - О.Г.) з великою
увагою і розцінено як ворожий їй акт. Відразу ж були видані розпорядження про
підвищення бойової готовності служилих людей у Вольному і Хотмижську, згодом
почавши вести з польським урядом серйозні перетрактації (перемовини - О.Г.)
щодо передачі Охтирки під государеву руку. Польща ж (як і її багате поспільство
та ополячене панство, котре хоч і перебувало в стані Полянівського миру з москалями,
навіть без санкцій королівської влади силами своїх збройних дружин,
захоплювала все нові й нові українські землі, перетворюючи селян і міщан на
кріпаків), не бажала йти на жодні поступки. І лише в 1647 році, потребуючи
підтримки Москви в боротьбі з кримськими татарами, котрі почали відчутно
дошкуляти навіть вельможним магнатам, польський уряд змушений був піти на деякі
територіальні поступки. Тож 25 травня 1647 року Вольновські межеві судді - З.Леонтьєв,
Ф.Мякинін та Г. Пятов доповіли в Посольський приказ про передачу їм польськими
королівськими суддями А. Кисілем, С. Пончинським та Я. Сосницьким чотирьох
острогів - Охтирського, Олешнянського, Городнянського та Камінного. Зазначимо
тут, що поляки, полишаючи фортифікаційні укріплення, які передавались, маючи
на увазі (отакі тільки вредні! - О.Г.) утруднити становище московських
гарнізонів, чинили в них спустошення. Спалили вони і частину Охтирського
острогу, стіни якого мали 354 сажені і 46 дворів посаду. Що стосується
населення переданих містечок, то умовами межування передбачалось виведення
поляками українців у свої володіння. Але як тільки люди дізнавались про ті
умови, відразу ж втікали в ліси у різні боки. Так, ще в квітні 1646 року
"в город Вольный пришли жители Ахтырки Андрей Сахненко и Семен Яковлев и десять
семей сёл Бобрика и Алешни". Небажаючи потрапити в лабета польських панів
і ксьонзів, мешканці і інших містечок, що передавались, теж втікали, в тому
числі і в Московщину, яка, маючи зацікавлення в обороні і господарському
освоєнні напівпустинних південних земель, охоче приймала втікачів. Така
політика Москви продовжувалась і пізніше, про що буде сказано нижче.
А тим часом під керівництвом князя Юрія Боратинського спішно
вводяться служилі люди та козаки з ближніх міст Московії для влаштування
оборони і відбудови переданих острожків. В Охтирку були введені стрільці і
козаки з міста Кроми. В Олешню - з Курська. Будувалися гарнізонні приміщення,
воєнні склади, конюшні, колодязі тощо.
Сама охтирська фортеця зводилася з круглої дубової деревини
за московським зразком і обносилася ровом та валом. Окрім того, терміново була
споруджена охтирська засіка, яка увійшла до Бєлгородської засічної лінії як
крайня фортеця її лівого (з боку Дикого Поля - О.Г.) флангу. Здавалося, що
Московія остаточно позбулася зазіхань польських магнатів на її прикордонні
землі. Проте, поляки не відмовилися від самочинного захоплення українських
територій.
Сумну славу у цій справі здобули князі Конецьпольські та
Вишневецькі (до речі, колись це - заможна українська родина Вишнів - О.Г). Так,
у 1648 році князь Ієремія Вишневецький (котрий, кажуть за життя ні разу не
посміхнувся - О.Г), прагнучи створити свою Велику Україну, з семитисячним
військом здійснив грандіозні, небачені в історії магнатської колонізації
України загарбання. До його володінь додалися міста Гадяч, Полтава, Бобрик,
Зіньків, Охтирка і "мєстєчка іниє". Але то було тимчасове явище.
Визвольна війна українського народу під орудою гетьмана Богдана
Хмельницького круто змінила хід історичних подій. Тож і подальша історія
Охтирської галактики пов'язана з цими віховими подіями, що збагатили історичні
і культурні пам'ятки.
Дедалі нестерпнішим ставало життя українського народу і на
правобережжі Дніпра, де господарювали польські пани як до визвольної війни
(1648-1654 рр.), так і після її завершення. Постійні принизливі утиски - заборона
української мови, обрядів та звичаїв, виснажлива панщина, насильнецьке
ополячування та навертання до католицької віри, руйнування українських храмів і
монастирів, які часто призводили до фатальних наслідків, змушували українців до
втеч на Лівобережжя - у Дике Поле, що для значної їх частини було поверненням
на землі своїх далеких пращурів. Ці людські колізії в історії відомі як переселення.
Переселенці оселялися в зручних природних місцях часто окремими слободами, які
й дали назву заселеній території Слобожанщина або Слобідська Україна. Уже в
1651 році переселенці об'єднувались у козацькі коші, які поклали початок
формуванню козацьких полків. Нерідко, коли люд переселявся цілими селами, він
ще в дорозі згуртовувався в полки,обравши собі полковників, аби мати можливість
організовано відбиватися від ворогів в разі нападу.
Новою, масовою, хвилею переселення відзначаються подальші
роки 2-ї половини ХVII ст., які потрапили до писемних пам'яток. Так, в 1654 році
в охтирський край, як то йдеться в чолобитній на ім'я Бєлгородського воєводи
Ромаданівського, прийшла велика група пересеенців из дальних городов из-за
Днепра… от розоренья, от безбожных ляхов и от татар... для городского
строения". В тій же чолобитній йдеться, що воєвода наказав "за рекою за
Ворскою на татарской сакме на реке Ахтырке, да на речке Мошнах, да на речке
Хухре, да на речке Гусенице от Вольного в 20-ти верстах устроить нас домишками
своими человек с семьсот и больше". Прибули ті переселенці з Волині, але в
дорозі до них приєдналися мешканці й з інших місць, зокрема з Полтавщини, для
яких охтирські землі були давно знайомі і розвідані. Переселенці належали до
різних суспільних станів і погано були озброєні. У більшості з них були бердиші
і, шаблі та рогатини. Лише окремі мали пищалі та пістолі.
Того ж, 1654 року, 40 ченців на чолі з ігуменом Іоанікієм, що
пройшли довгий і важкий шлях з Лебединського монастиря, що на Поділлі, збудували
на горі Охтир Благовіщенський монастир, який пізніше отримав назву
Свято-Троїцький (деякі історичні джерела гласят,що в основному назви божим
обітелям давались на честь церков. - О.Г.).
Наш, Охтирський, впродовж існування став одним з багатших і
красивіших монастирів того часу на Україні (девчому поступався хіба що лише
Святогорському).
Далі буде...
Олександр ГАЛКІН, історик, краєзнавець,член Національної
спілки журналістів України
|
�����������
начиная с Бебика и кончая Палием и Вятровичем.
А унас на местном уровне ,знающих историю местного края вообще не перечесть.Только вот при чем здесь дети, которых учат московскому гниту?
У нас цикава история, то ченци зи Скельок на сторони Мазепи борятся с Московським гнитом, то Дике поле кордон Московии з Речью Посполитой?