Скелька вперше згадується в середині XVII ст. в описі єпи­скопа Філарета. Тут колись проходив кордон між Росією і Польщею. Село, як і сусідню Українку (пізніше переймено­вану на Слобідку), заснували вільні козаки Гадяцького пол­ку. Назву поселення,швидше за все, одержало від Скельської гори, під якою і розташувалося, збігаючи вниз від швидкоплинної Вор­скли.

Скельський монастир сто­яв над скелястим спус­ком до річки, між Грунню і Куземином. У свій час він вважав­ся одним з найбільших землевлас­ників цього краю. Ліси, серед яких він знаходився і якими володів, простяглися вверх і вниз за течією Ворскли. Під монастирською горою був водяний млин, винниця, шинок в хуторі Скелька, а кругом - ліс. За річкою, на краю лугу, під дубняком, на пісках було побудоване іноками велике поселення Слобідка. Мона­стирські поля і степи врізались в дачі слободи Котельви і Охтирського полку.

У храмове свято,в день Преоб­раження Господнього, поблизу мо­настиря збирався багатолюдний ярмарок. Був також розкішний сад, в якому між багатьма рідкісними сортами фруктових дерев росли горіхи і розводився виноград.

Володіння скельського монасти­ря лежали по обидва береги Вор­скли. Ті, що лежали на лівому березі з землями Котельви, знаходи­лися у віданні Охтирського полку і несли всі назначені ним повин­ності, тоді як сам монастир лежав у межах Гетьманщини і завжди був "над рейментом гетманским".

На початку XVIIIстоліття Скелька вже входила до Зіньківського ко­зацького полку. Цей полк у повно­му складі підтримав Івана Мазепу, коли той, уклавши військовий союз із шведським королем, вирішив визволити Україну від московсько­го гніту.Розплатився з ними за це Петро І, не лише постинавши голо­ви, а й наказавши стерти з лиця землі їх села - разом з жінками, дітьми, старими, всякою живністю.

Жителі Скельки довго перехову­валися у надворсклянських лісах, доки цар угамував свій гнів.Коли ж повернулися до зруйнованих осель, дізналися, що їхні землі віддано Куземинській Покрові - чотирьохпрестольному монастиреві, де господарювали ченці. Навко­лишні жителі перетворились у кріпаків.

У 1709 році,після Полтавської битви, до Охтирки втекло кілька де­сятків соратників гетьмана, їхнім притулком став Благовіщенський монастир (пізніше Свято-Троїцький). Вчорашні козацькі старшини постриглися в монахи і на чолі з обраним ними ж ігуменом хотіли підняти повстання проти російського самодержавства. Та скельські монахи-росіяни їх вида­ли. 40 чоловік на чолі з ігуменом було схоплено і за наказом Петра I страчено в Лебедині. Охтирський монастир було закрито на декілька десятиріч, зняті навіть монас­тирські дзвони.Скельський монас­тир нажив недоброї слави.

Ці події налаштовували жителів Скельки проти монастиря. Почали­ся конфлікти. Селяни вбили лано­вого монастиря - Сергія. У відповідь ігумен і його помічник - отець Павліній - обкладають скельчан ще більшим податком. Одно­часно насміхаються зі звичаїв місцевого люду, їхньої мови, нама­гаються русифікувати край. Деякі монахи виявилися розбійницької вдачі. З покоління в покоління пе­редавалися перекази про те, що вони грабували подорожніх, відби­рали одяг, харчі.Найчастіше розбійники чатували подорожніх полтавського тракту, що пролягав через Хухру, Котельву.

Все це призвело до логічного кінця. Вибухнуло повстання, яке очолив місцевий козак Данило Чорний. "Цей оплот русифікації і покріпачення, - пише відомий ук­раїнський вчений Леонід Череватенко,- було розтрощено і спалено до тла".

Село, як і навколишні населені пункти, скупив поміщик поляк Рай­ковий. Преображенську церкву в 1790 р. перенесли в Зіньків (на­звана Покровською). На місці Скельського монастиря люди на згадку звели каплицю, яка проісну­вала до 20-х років нашого століття. А так, як монастир був чотирьох-престольний, то і в каплиці встано­вили відповідні ікони.

Володіння Скельського монастиря на лівому бе­резі Ворскли з легкої ру­ки бригадира Осипова скорочува­лись рік за роком. Ліси монастиря на правому березі Ворскли в кількості декількох тисяч десятин при його закритті були взяті в каз­ну. Куди поділась будівля монасти­ря - невідомо. Хоча в пам'яті старо­жилів збереглися розповіді про те, що коли до війни люди їздили міня­ти в сусідній Зіньків борошно, то на північному боці млина, складеного з колод від монастирських стін, виднівся напис "Скельки". Церков­не начиння, релігійні книги і убран­ня розійшлись по навколишніх при­ходах. Деякий час дещо з цього знаходилось у Михайлівській церкві села Буд, дякуючи увазі от­ця Петра Цареградського.

Дарія Калініченко, учениця 9 класу В'язівського НВК