Майже в усі часи воюючі сто­рони, а точніше, ті, що захища­лися від зайд, часто вдавалися до партизанських методів боротьби (Вітчизняна війна 1812 року в Росіїї - "ескадрон гусар летючих" проти французів; партизанське формування С.А.Ковпака та інші чималі і дрібні загони). Ча­сом оті невеликі загони, ще не сформувавшись толком у бо­єздатні одиниці, діяли, а скорше ще не діяли, просто спонтанно то котрогось німецького офіцера вб'ють, то якусь диверсію вчи­нять, або, як це було в с. Розсоховате (нині - Розсохувате), разом з поліцаями граючи в карти, хтось закидав: "Нам би до весни дожи­ти, а там... кожен кущик - рідний брат... покажемо ми ще фріцам"! Хтось з поліцаїв доніс в коменда­туру і тих сміливців в кількості 7 чоловік німці повісили. А бувало ж за одного свого вбитого офіце­ра німці півсела страчували. То чи треба було так ризикувати? Такі дії лише озлобляють воро­гів. Тож тільки через них загину­ли сотні тисяч.

Під час війни не можна було дізнатися, хто партизан, а хто ні, хоч і декого, було, бачили то в колі партизанів і підпільників, то зі старостами чи поліцаями. До таких осіб належала і Єлизаве­та Тарасівна Васильченко (Шапар). За свідченнями мешканки с.Неплатине Улити Іванівни Ткаченко, до 1933 року проживала вона в Малій Павлівці, а потім кудись виїхала. Колишній старо­ста Чупахівки Захар Маркович Вакуленко згодом свідчив, що вона деякий час перебувала на вихованні у начальника Чупахівського політвідділку, а потім пра­цювала в тамтешньому радгоспі.

Коли, вже згодом по війні, вла­да заходилася розібратися, хто є хто, аби одних нагородити, а ін­ших покарати, постало питання, хто ж така Єлизавета Тарасівна Васильченко - партизанка чи посібниця фашистів, нагороджува­ти чи карати?

Сама ж жінка стверджувала, що вона - партизанка, наводячи, на її погляд, переконливі аргу­менти - врятування колгоспно­го стада корів і посівного зерна від вивезення до Німеччини, про що знали всі односельці, зо­крема П.Л.Борисенко, колишній староста хутора Мальований та П.Ф.Гришин, поліцай, котрі тому всіляко сприяли.

Проте райкомівці влаштували ретельну перевірку. Через пев­ний час на їхню адресу надійшо 16 свідчень земляків Є.Т. Василь­ченко, якими поталанило послугуватися і авторові цих рядків.

Оскільки свідки так чи інакше були причетними до партизан­ського руху на Охтирщині, всі вони заслуговують того, аби на­звати їх поіменно. Це - Захар Макарович Вакуленко, колишній староста Чупахівки, Василь Гер­манович Чикало, Іван Прокопович Горбань, Павло Степанович Дяченко, бійці партизанського загону ім. Котовського Явдоха Свиридівна Шапошник, Маланка Карпівна Жорнова, Варвара Ми­колаївна Вакуленко, мешканці того ж села; Улита Іванівна Ткаченко, Ларівон Маркович Буртулей, Нестор Андрійович Дяченко з хутора Неплатине; Петро Леонтійович Борисенко, староста хутора Мальований та інших близьких, Улита Володимирів­на Дяченко, Дмитро Антонович Пінчук з того ж хутора; Марія Прокіпівна Борисенко, мешканка Малої Павлівки; Яков Михайло­вич Носуля, командир взводу за­гону ім.Котовського та його боєць Андрій Тимофійович Гончарен­ко. Окремо був ще лист Ганни Іллівни Марухно, адресований безпосередньо Є.Т.Васильченко, якого вона передала до РК КПУ Всі згадані вище люди щиро за­свідчували, що вона справді була партизанкою у групі Коноплі за­гону ім.Котовського.

Наведемо короткі виклади деяких свідчень, зосереджених у "Довідці про перевірку фактів участі в підпільній і партизанскій діяльності громадянки Василь­ченко (Шапар) Єлизавети Тара­сівни в період Великої Вітчизня­ної війни 1941-1945 років".

В лютому 1943 року прибу­ла до чупахівського старости З.М.Вакуленка група партиза­нів, у складі якої була і Єлизаве­та Тарасівна, озброєна, як і інші партизани. Старосту забрали і повели до штабу загону, де йому загрожував розстріл. Але Єли­завета Тарасівна запротестува­ла, говорячи, що старосту треба відправити в Овадівку, де був загальний партизанський штаб на всю заліснену територію від Зінькова до Великої Писарівки. Тож там вирішать, як з ним по­вестись. Всі погодилися з нею і таким чином життя старости було врятоване. Не одноразово потім (як і до цього) одержувала вона від нього для потреб парти­занів цукор, підводу з упряжжю та конячину.

В період окупації до хати У.І.Ткаченко, яка стояла на узліссі і була явочною, хоч того господи­ня й не знала, часто навідувалася Єлизавета Тарасівна з кількома партизанами, секретничали про щось з її чоловіком, а потім або залишалися ночувати, або йшли до лісу. Завжди господиня году­вала їх, партизанів, ще й дещо давала в дорогу. Від партизанів вона, Уліта Іванівна, довідалась, що ввзимку 1943 року,в глуху ніч,Єлизавета Тарасівна за допо­могою старости хутора Мальо­ваний П.Л.Борисенка та поліцая П.Ф.Гришина разом з надійними селянами, аби врятувати посів­ний матеріал від вивезення до Фатерлянду, з колгоспної комори розвезли по домівках. А одно­го разу в її хаті поліцаї влашту­вали засідку, щоб спіймати від­важну партизанку. Але поліцай П.Ф.Гришин перестрів її і попе­редив.

Знала У.І.Ткаченко й про те, як з допомогою Єлизавети Тарасів­ни, старости П.Л.Борисенка та поліцая П.Ф.Гришина було вря­товано від угону до Німеччини велике стадо колгоспної худоби на початку серпня 1943 року. Ви­гнали тоді ту худобу до яру Дібрівка, а через день-другий пере­гнали в інше місце. Відразу після визволення Охтирщини корови були повернені господарству.

Про добре знайомство з Є. Т. Васильченко свідчив й У. В. Дяченко: з кінця 1941 по серпень 1943 рр. Єлизавета Тарасівна ра­зом з партизанами Митрофаном Григоровичем Шапарем, Андрієм Івановичем Гайдичем, Андрієм Всевоодовичем Тарасенком, головою виконкому Кульомзою, колишніми суддями та вчителями часом на кілька годин, а коли й на кілька діб, затримувались у її хаті, яка була однією з надійніших явочних квартир. "3а велику робо­ту з обсуговування партизанів" її господарка нагороджена медалю "За бойові заслуги", а до 20-річчя перемоги - ще медалю "XX років перемоги у Великій Вітчизняній війні".-

А Д.А.Пасічник свідчив, полі­цаї, ще не підозрюючи Єлизавету Тарасівну у зв'язках з партизана­ми, посилали, було, її в Ромни по махорку, роблячи при тому доку­мента на вільне пересування по окупаційній території. Єлизавета Тарасівна принесла махорку лише один раз і то в малій кількості. Відтоді її запідозрили у зв'язках з партизанами і почалось на неї полювання.

Між селами Комиші та Мала Павлівка якось сталася збройна сутичка між загоном фашистів та партизанами. В цьому відкри­тому бою пліч-о-пліч воювала й Єлизавета Тарасівна, встигаючи ще й надавати медичну допомогу пораненим партизанам аж поки й саму не поранила ворожа куля. Про цей випадок свідчив учасник бою В.Г.Чикало.

Чимало було й інших свідчень, що підтверджували наведені вище факти, які й розвіяли сум­ніви Охтирського РК КПУ щодо партизанства Єлизавети Тарасів­ни Васильченко-Шапар.

Олександр ГАЛКІН, краєзнавець