З нагоди 122-ї річниці від дня народження Остапа Вишні

"У мене нема жодного сумні­ву в тому, що я народився,хоч і під час мого появлення на світ білий і потім - років, мабуть, з десяток підряд - мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку". Остап Ви­шня

Серед мальовничої природи нашого краю в чепурненькому хуторі Чечва, неподалік від Гру­ні, що весь ховався у вишневих садках з десятком хаток, укри­тих соломою, поселився колись після довгої і важкої служби в царській армії відставний тридцятичотирьохлітній унтер, ро­дом з Лебедина, Михайло Кін­дратович Губенко.

Довкола гомоніли зелені ліси з ялинами, кленами та дубами-велетами, з горіхами, горли­цями і припутнями, про яких на­віть у пісні співалося: Ой, полола горлиця Лободу, ободу. Та й послала припутня По воду, по воду... "А ліщини тої, ліщини! - зга­дував потім письменник. - Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором, по узліс­сю, та аж до охтирського шляху прослалася... Було це затих часів,про які старі наші люди, жартувавши, казали: "Було це за царя Опенька, як земля була то­ненька..."

А тоді ж справді був цар і звався не Опеньком, а Миколою. І були тоді на нашій землі пани, поміщики та капіталісти".

Не уникло такої долі і малень­ке сільце Грунь: тут колись селянськими руками поміщиця-німкеня фон Рот збудувала прегарний маєток. В ньому і став приказчиком батько майбутнього письменника. Був він простою, вродливою людиною з веселою товариською вдачею. Мав чудо­вий баритон. На весь хутір що­вечора до милої пісню посилав:

Ой, зійди, зійди ясен місцю,

Як млиновоє коло.

Ой, вийди, вийди, серце-дівчино,

Та промов до мене слово.:.

І вона виходила, летіла до нього, Параска Балаш. Удвох де­який час здоганяли літа молодії на калиновому мості, аж поки й не стали на рушник.

"За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм господь усього тільки сім­надцятеро дітей, бо вміли вони молитися милосердному", - з легким усміхом писав Остап Ви­шня.

Батьки уміли читати й пи­сати. Із книжок, що були в хаті, маленький Павлусь пам'ятав дві: Євангіліє у червоних палі­турках та релігійний журнал "Русский паломник" якогось прапраминулого року. Чи читав коли оте Євангіліє батько, хлоп­чик не пам'ятав, лише на остан­ньому чистому аркуші "святої книги" помітив колись з-поміж багатьох акуратних записів Ми­хайла Кіндратовича і цю: "Па­вел род. 1889 году..." Це був перший запис про народження великого гумориста Остапа Ви­шні. Ріс Павлусь непосидючим, шибеником. То на кота, то на квочку цвіркне водою із бузино­вої сикавки, то всядеться, було, у зеленому бадиллі картоплі і, міркуючи про щось, помалень­ку землю копав. Гороб'ячі яйця в старій присадкуватій клуні видерав. Ризикував частенько. Деручись вгору по латах і бан­тинах, зривався і гепався додолу. "Іди, Параско, до баби Палажки — бо твій убився", - говорили, було, матері. Мати брала віник і йшла в клуню.

А було, що й з коня падав. Якось улітку летів він на воро­ному полем. Сорочка на спині - пузирем. А з-за степової могили чорти собаку винесли. Гнідий з пере­ляку - убік, хлопець - на землю. З годину лежав, доки очухався. А потім ще тижнів зо три вдома хворів.

"І тоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився, - з усмішкою дивувався письмен­ник. — Неясна ворухнулась в мене тоді думка: мабуть, для літератури потрібний. Так і ви­йшло".

Та до літератури було ще да­леко. Поки що з ранку й до вечо­ра займали дитячі турботи. З ва­тагою таких, як і сам, вітрогонів обсновував туди й сюди увесь хутір, з галасом мчав до лісу.

Потім була школа.

У 1923 році, коли вже став письменником,на сторінках журналу "Сільськогосподар­ський пролетар" Остап Вишня розповідав: "Як ми колись учи­лись". З гумором змалював життєву школу, "вищі" та "ниж­чі" етапи освіти дітей у дорево­люційний час.

"Гуси - це був перший обов'язковий етап нашої осві­ти... Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного - це була програма на­шого "технікуму", пер­шого, сказати б, курсу...

Коли ви цього іспиту не складете... вас ніколи не переведуть на вищий курс.

Вищий курс - це сви­ні..

Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково пот­рібні були штани... "Во­лодарями" над свинями ми були до 10-11 років. А потім ішли такі "кур­си" вищої освіти: Телята, Вівці, Корови, Коні..."

На хуторі Чечва школи не було. Тому бігав Пав­лусь в Грунь. Щоправ­да, першою туди пішла старша сестричка Палазя. Ходити взимку було ні в чому. Сестричка ж мала благенькі чобітки, перешиті з бабусиних шкарбунів, коли та померла. За порадою батька ходили по черзі - день Палазя, день Павлусь. Згодом так чер­гувався він з братиком Івасем, котрий теж пішов учитись.

Після сільської школи Павло закінчив у 1903 році Зіньківську з свідоцтвом, що давало право бути поштово-телеграфним чи­новником. Але йому минав лише тринадцятий...

Мати відвезла у Київську військово-феьдшерську школу, куди його зарахували як сина колишнього солдата царської армії.

Мине багато-багато років, чи­мало подій відшумить у світі. Вже посивілий Павло Михай­лович - Остап Вишня, згадуючи дитинство, запише собі в щоден­ник під назвою "Думи мої, думи мої" такі рядки: "Я такий собі Павлуша, селянський син, бігав без штанів по Груні, швиряв кар­телю, драв горобців, била мене мати віником і навіть горнятком череп'яним кидала у голову. Спасибі матері!

Потім освта. Перший учитель Іван Максимович Мовчан, ста­рий дід - і він бив нас лінійкою по руках, а я тепер, коли б мав змогу знайти, ту лінійку, я б її поцілував!

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Та як же я не буду вдячний за віник і за горнятко матері, за лінійку-вчителеві І.М.Мовчанові!?

І я - вдячний!"

Коли в 1924 році вийшла збір­ка славетних гуморесок Остапа Вишні "Вишневі усмішки сіль­ські", автор з ніжністю і любов'ю присвятив її матері, написавши: "Пам'яті матері моєї, бо їй пер­шій усміхнувся я..."

...Того року зима видала­ся люта: на білому світі гули-голосили скажені хуртовини, а лютий мороз тихцем пробирав­ся до самісіньких кісток.

Минав другий рік нелегкої Павлової служби в царській армії. Після успішного закін­чення 1907 року військово-фельдшерської школи мав він відслужити два роки. Виконав­ши обов'язок, повернувся до Києва і влаштувався в хірургіч­ну клініку залізничної лікарні на Солом'янці.

Якось на світанку привезли шістнадцятирічного хлопчину майже у безнадійному стані: була страшенна кровотеча. Всі розуміли, що, доки прийде лікар-хірург, юнак помре. І тоді Павло Губенко вирішив негайно зроби­ти операцію. Перший фельдшер Михайло Коломійченко (в май­бутньому Заслужений діяч наук, професор) завагався, а потім і відмовився, було.

Та Павло Губенко наполіг: не баритися, поки костомаха не стисла хлопцеві горло.

У таких випадках медики кажуть: "Ultimum refugium"- останній шанс. Ризик виправдо­вується".

І ризик виправдався. Коли до операційної прибіг хірург Микола Трифонович Уклей, Павло Михайлович Губенко вже накла­дав останні шви на рану.

...Ішов 1919 рік. Палала гро­мадянська війна. Брат убивав брата. Ворог - ворога. Часом не зрозуміло було, хто прихиль­ник, а хто ворог. А кров, чия б вона не була, проливалася. Всю­ди потрібні були лікарі. І Пав­ло Губенко полишає Київський університет. Втрата неабияка, якщо брати до уваги, що перед вступом самотужки опановував різні премети і екстерном склав іспити при Київській приватній гімназії Стельмашенка, одер­жавши атестат зрілості і в 1917 році став студентом університету. Але провчився лише 2 роки. Вир громадянської війни довго носив Павла Губенка по воєнних дорогах, по містах і селах, і аж доки не опинився у містечку Кам'янець-Подільський, вла­штовується в газету "Червоний кордон". Тут він пише фейлетон "Демократичні реформи Денікіна". Дотепно і в'їдливо розповідав він про те як нові ха­зяї "ділять" землю. Хто її хотів, отримував по 25, 50, а то й всі 100...шомполів. Фейлетон був підписаний: "П.Грунський". Це сталося 02 листопада 1919 року.

У 1921 році фейлетоніст Паввло Грунський квітневого дня прибув до Харкова, тодішньої столиці України. Уже не моло­дий, маючи солідний багаж по­літичних фейлетонів, видрукованих у кам'янець-подільських газетах, завітав до редакції газе­ти "Вісті ВУЦВК" і поцікавився про роботу. А коли в нього запи­тали, що вміє робити відповів: "Знаю українську мову".

Такі люди були потрібні і його зарахували перекладачем.

"Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі: "Чого я пере­кладаю, коли я можу фейлетони писати! А потім — письменни­ком можу бути. Кваліфікації, -думаю собі, - в мене особливої немає, бухгалтерії не знаю, що я - думаю собі, - робитиму. Зро­бився я Остапом Вишнею та й почав писати."

Це був його своєрідний ультимум рефугіум.

22 липня 1921 року в газе­ті "Селянська правда" за №334 під гуморескою газетяра "Чуда­ка, їй-богу" вперше (й навічно!) з'являється знамените "ОСТАП ВИШНЯ".

Олександр ГАЛКІН