Охтир-гора - чудовий витвір природи. Вона кругленьким острівцем, геть порослим деревами, зеленіє серед голубих рукавів і плес чарівної Ворскли, де давно колись за свідченням нашого поета-земляка Якова Щоголіва, котрий писав вірші ще в останній чверті позаминулого століття, «уперши в дно свою державу, гудуть млини». Та набагато століть раніше про нашу чудову гору згадував у своїй відписці Іванові IV Грозному гонець, добираючись до Криму: «добрался уже к реке Ворсклу и проехал гору Ахтыръ». З тих часів і аж до 1654 року вона була лише перлиною мальовничої природи краю, предметом приємного споглядання і милування подорожніх. І тільки в середині XVII століття ченці-втікачі з Лебединського монастиря, що на Поділлі, на чолі з ігуменом Іоанікієм заснували тут свою святу обитель - Свято-Троїцький монастир, який став окрасою не лише Охтирського краю, а й всієї Слобідської України. Щоправда, ченці з Правобережжя про нашу гору й гадки не мали та їм поталанило. Коли прибувши в наш край, попросили вони у російського царя дозволу на заснування монастиря в Олешні, де сподобалася їм та місцевість лісами, луками, родючою землею та іншими зручностями, цар Олексій Михайлович (Тишайший) порадив, певно з державного умислу, оселитися на Охтир-горі поблизу Охтирської фортеці. Діставшись сюди, ченці були вражені ще більшими зручностями і красотами місцевості і швидко збудували дерев'яний монастир. І не були б вони ченцями, якби не вирили в самій горі печери, бо здавна полюбляли, як то в Київській лаврі чи в Почаївській, перебувати в самоті при світлі свічки або лампади писати свої хроніки. Заплутані ходи печер, які двома ярусами вгризались в гору, до недавнього часу ще вражали, а то й страшили сміливців, котрі відвідували їх. Охтирський свято-Троїцький монастир з часом набув слави чи не найбагатшого феодала Слобожанщини. Розумом і руками його кріпаків у 1724 році зводяться муровані будівлі і мури, а 1741-го — оборонна дзвіниця, що ще до недавнього часу, як докір долі, стояла вона з чималим снарядним проломом і споглядала на нас, сподіваючись на увагу до себе. Добре, що віднайшлися люди, котрі взялися відроджувати святу обитель. Прикро тільки, що ті люди - чужинці. Сподіваються на увагу і печери, в яких упродовж майже двох з половиною віків (монастир і печери закриті на початку 1920-х років), усамітнювались ченці, криючись від усього мирського. Хоча легенда розповідає, що й вони не уникали спокус, бо як і всі люди, створені із плоті. І спокусувались слуги господні любощами. А щоб упитись ними і вороже око не помітило того, дехто з чорноризників, ризикуючи, приносив у лантусі з городу не капусту, а свою облюбенку до келії в печері. А чому б і ні: бог - на небі, а під землею - біс, який з нудьги так і штрикає під ребро... Та то - легенда. Історія ж умовчує про такі діяння охтирських ченців. А про печери, що були чудовим творінням спокусників гріхів, розповідає чимало. А щоб переконатись в тому, що в них були затишні келійки з хрестами і ликом божим, і що до них вели вузенькі, а по інде і надто низенькі ходи, автор цих рядків відвідав один з лабіринтів і переконався. А відвідини стародавніх печер, виритих близько 350-ти років навели на думку: а чому б нам тепер їх не відновити. Не для любощів, звичайно, а для духовного збагачення нас і наших нащадків. Коштів багато нате не потрібно, адже ченці колись прорили їх власними руками. Потрібно тільки, вирішуючи це питання... урахувати високий ландшафтно-рекреаційний потенціал пам'ятки і всієї місцевості, звернутися за пропозиціями до мешканців Охтирки та Чернеччини і до всіх небайдужих людей нашого чудового, багатого на історію краю. Відновлення монастиря і його печер, створення довкола Ох тир-гори заповідного місця і включення його принаймні в обласний туристичний маршрут на шляху до музею Остапа Вишні у Груні, дало б змогу поглибити культурний і духовний потенціал, викликати любов і повагу у нащадків. Олександр ГАЛКІН |
�����������
А по поводу мусора, так его уже чуть-чуть меньше, наверно, люди умнеют, и не каждому хочеться лежать в ......