Чотири століття поспіль лівобережний обшир колишньої могутньої держави Київської Русі, починаючи від сіверської землі і аж до Таврійських степів, був нічийним, а отже запустілим і здичавілим, за то набув собі назви Дике поле. А спричинила це тривале запустіння навала монголо-татарських орд Бату-хана у 1240 році, коли люди з племені сіверян, котрі сягають корінням до Ангельської доби (300-100 тис. р. до н.е.) жили і славили бога на терен і нашого краю, не сподіваючись, що вогнем і мечем кочовиків частково будуть знищені, частково забрані в ясир, а решті доведеться втікати на Правобережжя під тоді могутню ще руку Галицько-Волинських князів, де й здобути собі нове життя і більш меш відносний спокій, не помишляючи десятиліттями повертатися у прадідівські краї. Але відтоді, як виникла держава Річ Посполита, від сваволі магнатів та уніатської церкви і там не стало ні спокою, ні життя. Тож у 1640-х роках починається зворотний процес - переселення нащадків колишніх сіверян у Дике Поле, В порубіжні з Росією землі, куди їх царський уряд охоче приймав, бо вбачав у них захисників своїх кордонів від ногайських і кримських татар. Ще в дорозі, вирушивши цілими селами, переселенці на випадок небезпеки об'єднувалися у військові організації на чолі з обраним воєначальником. А оселившись слободами у Дикому Полі, ті військові організації зберігались, поступово розвиваючись, таким чином утворюючи козацькі полки. Всього на Лівобережжі, яке зажило собі назви Слобожанщина, а згодом - і Слобідської України, спочатку виникло чотири Слобідських козацьких полки - Острогозький, Охтирський, Сумський та Харківський. Згодом з частин Острогозького і Харківського виник п'ятий - Ізюмський. Другим після Острогозького (полковник Іван Дзик або Дзиковський) утворився Охтирський (полковник Іван Гладкий) у 1651 році, в який згодом увійшли містечка Мурафа, Богодухів, Колониаїв, Красний Кут, Рублівка, Коломак, Боромля, Краснопілля та Котельва, яка до деякого часу мала свого полковника, ставши потім центром козацьких сотень. Зазначимо тут, що у 1650-ті роки в Дике Поле було три хвилі переселень. За першої хвилі в Охтирку прибуло 456 родин. Вони привели з собою 605 коней, 625 волів, 487 корів, 1493 вівці, 1035 свиней та тисячі домашньої птиці. Але ця живність розподілялась між поспільством нерівномірно: зовсім не мали коней та волів 45 родин, 6 родин мали по 1-3 корови, 128 родин - лише по одному коню. Основна частина худоби належала 50-ти родинам. Більшість переселенців прибула в Охтирку з Волині. Але були й з інших місць, про це говорить хоча б той факт, що Свято-Троїцький монастир на горі Охтир збудували в 1654 році 40 ченців на чолі з ігуменом Іоанікієм, що пройшли довгий і важкий шлях з Лебединського монастиря, що на Поділлі. Прибувши до Охтирки, переселенці відразу почали будівництво нової фортеці. Уже 12 квітня 1654 року олешнянський воєвода писав у Москву, що «черкасы сделали в нашем заповедном лесу, на речке Ахтырке новый острог Ахтырский» і що «тот новый Ахтырский город и башни со всякими крепостями и то приказну избу и потребном коло города ров, надолби со служивыми людьми и ахтырскими черкасами совсем сделали». Писали на ім'я Вольновського воєводи і самі охтирчани: «...острог между речек Ахтырки и Мошны устроили собою без прибавочных людей, а острог тот в 1000 сажен». Охтирський острог, або фортеця, виходячи з можливостей місцевого будівельного матеріалу і природніх умов, ставились «круглим облым дубовым лесом». Як за характером, так і за розмірами острог нагадував фортеці Бєлгородської засічної лінії: значних розмірів дубові стіни, посилені 14-ма баштами, а поверх стін - спеціальні галереї, де мали знаходитися захисники. На випадок ворожого штурму стін фортеці на дашках галереї кріпилися котки, які в потрібні хвилини могли звалитися на голови штурмуючих, та вдарить вогнем пищалі і гармати з могутніх башт. А п'ять воріт дозволять зробити вилазку в будь-якому напрямку, тобто, в якому буде потреба. Але й до стін фортеці підійти - справа не проста: посад укріплений дубовими і сосновими тинами, а вулиці «перегорожены надолбами». Довкола кріпосних стін - рів і з трьох сторін фортеця облягається річкою Охтиркою. Але й проникнення ворога через ці укріплення не означатимуть падіння фортеці: опір чинитиме внутрішня фортеця, «срубленная в 6-ть стен». Отже, Охтирка могла витримати тривалу облогу, маючи велику кількість повноводних колодязів. До речі, треба зазначити тут, що Охтирка ніколи не була здобутком ворогів, бо її укріплення спиралося на неабияку мужність захисників. Найпідступнішими і найнебезпечнішими ворогами були хвороби та пожежі. Так, влітку 1677 року Охтирка згоріла до тла. Але швидко відбудована, вона розросталася і міцніла, поповнюючись новими переселенцями і «охочими людьми». Так, перший перепис населення міста, зроблений ще в 1654 році, підтверджував це очевидно: «Приехал я, холоп твой, в новый Ахтырский город, - писав у Москву охтирський воєвода Трохим Хрущов. - ахтырских черкас самих и детей их и братьев и племянников и зятьев и соседей и подсуседков переписал по спискам.» А в 1678 році була складена відомість усіх охтирчан. їх було тоді уже 1578 чоловік: 445 - батьків родин, у них 409 дружин; а дітей у них 634, родичів -72, а їх дітей -13. Та ж відомість дає уяву і про кількість та якість озброєння. Висновки говорять про те, що переселенці прийшли до Охтирки погано озброєні. Більшість їх зовсім не мали вогнепальної зброї, а були озброєні бердишами, шаблями та рогатинами. Однак з роками полк поповнювався новим озброєнням. У відписці в Москву зазначалося, що в Охтирці «9 пищалей железных, в том числе по одной питали 46 ядер весом по 5 гривенок..., к 6-ти пищалям - 334 ядра весом по гри гривенки..., к другим пищалям 43 ядра весом по две гривенки без чети». Уже десь у 1677 році Охтирка вже мала добре озброєння, а край густо заселений за тодішніми мірками виникло «12 городов и 27 сел», які налічували близько 5-ти тисяч мешканців. Отже, під кінець XVII століття цілком склався Слобідський Охтирський козацький полк. На чолі полку стояв полковник зі старшиною. Спочатку і полковник, і старшина обиралися козацьким загалом. І не на якийся там час, а «пожизненно». Керівний склад був таким: полковник, шість старшин, один полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі. Пізніше ці посади передавались у спадок. На час відсутності полковника полком керував обозний, з якого не знімалось керівництво гармашами та відповідальність за укріплення фортеці. Хорунжий отаманував над хорунжими, відав полковою музикою та оберігав полкову хоругву. Осавул був помічником полковника у суто військовій справі. Цивільними справами відав суддя, робоче місце котрого знаходилось у ратуші. Писарі були секретарями в ратуші, один з яких відав військовими справами, а другий - цивільними. Але для вирішення важливих військових справ збиралася полкова рада, де полковник мав два голоси, старшина - по одному. Полковник мав полкові клейноди - пернач (шестипер), тобто шестигранна булава, оздоблена золотом або сріблом та коштовним камінням. До полкової корогви входила й Ікона Божої Матері або якогось святого - Андрія Первозданного, наприклад, а також полкова печатка і полкова музика. Полк складався з козацьких сотень. В залежності від кількості людей на місць їх базування в Охтирському козацькому полку було до 20-ти сотень. Тільки в Охтирці їх було 10. Ще й зараз у відповідь на запитання, де живеш, можна почути: на 8-й чи 1-й сотні. Устрій сотень був такий же, як і полку. Різниця тільки в тім, що керував сотнею сотник, а замість судді - осавул. Полк поділявся (дещо умовно) на воїнство, що несло службу по охороні самої фортеці, на сторожових, котрі чатували на підступах до фортеці, зокрема на татарських сакмах (шляхах), аби ворог не міг несподівано напасти на місто, та на тих, хто займався господарчою справою. Поділялось -і все населення, котре не входило до козацького реєстру. Це - міщани та селяни, з яких формувались поміщики, купці, підприємці тощо. Такі прошарки населення виникли в наслідок широких промислів: селітро та пивоваріння, винокуріння, бджільництва, ткацтва, килимарства, пошиття плахт тощо і сільського господарства. Все це розвивало торгівлю як місцевого, так і загально слобідського характеру. По великих селах (слободах) проводились по кілька ярмарків на рік, які носили різні назви через час їх проведення. В самій же Охтирці тих ярмарків було чотири на рік. На них їхала сила силенна людей. А коли в Охтирці з'явилася чудодійна ікона Божої Матері, до неї потягнулися віруючі з Росії, Білорусії, Молдови і Охтирка стала знаною. Отже, починаючи з 60-х років XVII сторіччя, Охтирка стала справжнім козацьким містом, а отже й військовим, господарським і адміністративним центром для майже всієї території теперішньої Слобідської України. Прославився Охтирський козацький полк і своїми військовими походами. Олександр ГАЛКІН |
�����������
Яка мура