Основне слово Історія нашого краю, будемо говорити поки що як території, тобто просторового суходолу, починається з останніх геологічних формацій та льодовикових метаморфоз - широко вживаних в наукових колах як третична формація, коли не тільки людське, а й тваринне житія було, образно кажучи, не більш як свіжим мохом на правічнім камені старих геологічних формацій землі, яке отримало назву третинної доби. Ця доба, а найперше її середина і друга половина, це ті часи тектонічних процесів, в яких протягом десятків і сотень тисяч літ формувалася й приходила до теперішнього свого вигляду наша територія, до якої відносять і появу людини - гомо сапієнс. Техніка виробів тих часів, віднайдених археологами, знаходилась на високому рівні, і в орнаментації своїх виробів, наприклад, тодішня людина піднялась навіть до мистецтва, хоч головними ресурсами тієї культури були кістка та кремінь. Останки таких виробів трапляються в Києві, Луці Врубпевській біля Кам'янця-Подільського, біля сіл Селище над Дніпром (бл. Канева), Гонці на Полтавщині (р. Удай), Мізин на Чернігівщині, Буймерівка, Хухра, Лутище, Буднє на р. Ворсклі і в самій Охтирці на Сумщині. Найбільшим центром стародавньої культури є тут Велике Більське городище, або, за Геродотом, м. Гелон, сільське господарство, промисли, початкове ремесло та культура якого досягай високого рівня, що й спричинили широко розгалужену торгівлю. За свідченням того ж Геродота народ, що досяг такого високого розвитку, звався скіфами (Скитами, Околотами). Географічно він розташовувався так: на схід від Танаіса (Дону) жили Савромати, народ споріднений зі скіфами, але осібний від них; на захід від Дону живе народ скіфський, що поділяється на чотири племені: між Доном і Герром (невідомою річкою на схід від Дніпра) мешкають скіфи царські, «найсильніші і найчисленніші скіфи, які інших скіфів вважають за рабів»; між Герром і Пантікапоя (одні бачать в нім Інгулець, інші Конку) живуть скіфи-кочовики, що «нічого не сіють і не орють»; між Пантікапом і Бугом (Гіпанісом) по обох боках Дніпра живуть скіфи-хлібороби; в Поворсклі, в тім числі й у межах нашої теперішньої Охтирщини, за дослідженнями В.Городцова, Б.Шрамка, Г.Ковпаненко та інших вчених, жили ті ж скіфи-хлібороби, «що хліб сіють не на свою страву, а на продаж», як зазначав Геродот. Як і сьогодні, кілька десятків і сотень віків тому, у світі не було спокійно: одні витісняли інших, прийшовши з далеких і близьких країв, воювали один одного. Так, ще у VI ст. до Христа перський цар Дарій І замислив завоювати цілий ряд народів, в т.ч. й скіфів. Спочатку він 519 року повоював скіфів-саків, але вторгнутись на територію Великої Скіфії, пам'ятаючи про загибель там Кіра II, боявся. Щоб впевнено їйти на Скіфію-Україну, Дарій І готувався п'ять років, завоювавши за той час Тракію і Македонію. І тільки в 512 році до Хр. З величезною армією вирушив у похід на царських скіфів, розраховуючи підкорити їх за 60 днів. Але він не тільки не завоював скіфів, а й зазнав нищівної поразки і ганебно втік, все ж не залишаючи думки завоювати з часом, попередньо послабивши могутню Скіфію. Для цього він умислив перекрити торгівлю скіфів з Грецією, вирушивши на неї війною. Але й тут, у Греції, в марафонській битві 490 року до Хр. Знову зазнав розгрому. Однак, не покаявшись, готувався до наступного походу на Скіфію. Тільки природна смерть войовничого перса (сам Дарій вважав себе вихідцем із скіфів) стала на перешкоді його задуму. Але якби там не було. Скіфія й сама після війни з Дарієм почала занепадати. А невдовзі на її володіння вторгайся сармати, яких Геродот теж відносив до скіфських племен. Сліди скіфсько-сарматської культури віднайдено у 1908 році нашим земляком, археологом М.Я.Рудинським під Буймерівкою. Іншу стоянку цього типу він знайшов у 1916 році на косі, утвореній річкою Охтиркою і Ворсклою. Такі ж поселення віднайдено біля Хухри, Лутищ, Будного, Киріківки. Дослідження останніх здійснювали вчені Г.Титенко та Г.Ковпаненко в 1953-1954 pp. Це показує, що давніша «скіфська» людність не зникла під сарматським натиском, а лише злилася, отримавши нову назву від прийшлої людності, як раніше від назви «скіфи» називалися інші підкорені племена. За сарматською колонізацією були й інші численні, але дрібніші, колонізації готів, герулів, аланів, гунів, аварів та інших племен. Оскільки їхніх слідів і їхнього впливу на розвиток нашого краю немає, перейдемо до слов'янської колонізації, згадки про яку відносяться вже до II ст. н.е. Але початок масового розселення слов'ян вчені відносять до III ст., коли вони займали порожні землі. Згодом слов'яни розселилися на терені сучасної України (мається на увазі східні слов'яни) і в нашому краї. Отже вже десь на середину 1-го тис. н.е. між Дніпром і Дністром на південний вихід аж до Нижнього Дунаю і до Сіверського Дінця на сході жили східні слов'яни, відомі в писемних джерелах під назвою антів. У антів була сильна воєнна організація і вони вели боротьбу проти Візантії, аварів. Подальший розвиток економічних і соціальних відносин, захоплених общинних земель представники знаті родів і племен та використання ними праці рабів - військовополонених і збіднілих общинників - обумовили розклад первіснообщинного ладу і формування ранніх державних об'єднань - союзів племен на чолі яких стояли князі. Починаючи з 6-го століття, в писемних джерелах з'являються більш достеменні порівняно з попередніми відомості про слов'ян. Про них писали візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр, Маврикій, Феофілакт, Симокатта, історик готів Йордан та інші. Цінні відомості про східних слов'ян цього періоду, зокрема про назву та території окремих князівств, життя і побут окремих груп слов'ян, деякі політичні аспекти їх історії, мають також найдавніші частини давньоруських літописів. Про зайняття, побут та культуру східних слов'ян дають уяву і археологічні знахідки. Чимало їх і на території нашого краю. Це городища Кукуєве, Куземинське, Немирівське, Литовське (Охтирський р-н), Ніцахське та Зарічненське (Тростянецький р-н). Так, наприклад, Куземинське (або ще «Замок», «Скельське») має розмір 50x40 м. Воно розташоване на східній околиці села Куземин на високому березі Ворскли. З північно-західного і південно-східного боків воно захищалося ровами і валами. Культурний шар небагатий: зола, вугілля та зрідка кераміка скіфсько-сарматської доби, а також слов'янсько-роменського типу VIII -X століть. Немирівське городище, що поблизу (2 км північніше) Журавного, за розмірами більше (150x250). Як і Куземинське, це городище з боку плато обнесене валом 3,5 м і ровом до 3 м. Воно дає кераміку роменського типу VIII -X ст. та епохи Київської Русі Х-ХГІІ ст. Подібні знахідки дають і інші городища. Це говорить про те, що до нашестя монголо-татар тут жили і славили бога слов'яни. На той час вони не входили до Переяслав-Чернігівського князівства з містами Київ, Переяслав, Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ та Щарукань, яке підлягало Великому Київському князю, як і інша територія по лінії Переяславець-Ужгород-Мінськ-Псков на заході і північному заході та Лагода-Білоозеро-Ярославль-Суздаль-Муром-Рязань на півночі і північному сході. Такий обшир Київської Русі утворився завдяки об'єднанню розрізнених племен київськими князями, починаючи з князювання Олега. Так, наприклад, у 882 році він приєднав Смоленськ, роком пізніше - древлян, а у 884 році Олег підкорив сіверян, які жили й на території нашого краю. Олег обклав їх даниною, заборонивши сплачувати її хозарам, що жили в степах на південь, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати». Таким чином були підкорені й інші племена. У 860 році Олег був уже під Константинополем. До речі, після нього ходив сюди походом князь Ігор, котрий вперше назвав себе князем українським, підписуючи договір, відвідала Константинополь і княгиня Ольга, аби налагодити дружні стосунки, першою з русичів вихрестилась тут у християнку. Ходив у візантійські землі й Святослав. Продовження читайте у наступному номері газети Олександр ГАЛКІН |
�����������