|
ЛИЦАР ПРАВДИ І ДОБРА З нагоди 105-ї річниці від дня народження
Б. Антоненка-Давидовича Скільки б не перечитував біографію, твори, листи /лише до Д.В.Нитченка в Австралію - 200/, а також адресовані нам, авторові цих рядків та Е.Головченку, у 1974 році та ін., книгу спогадів українця з Австралії О.Хахулі "В.Д.Антоненко-Давидович в пазурях чекістів", статті тощо кожного разу виявляєш все нові й нові риси характеру, щось чарівне і привабливе у творчості справді непересічної людини, людини письменницького обдарування - лицаря правди і добра, нашого земляка, ім'я котрому Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, 5 серпня цього року якому виповнилося 105 років від дня народження.
Уже на початку 20-х років минулого століття, коли Борис Дмитрович очолював Охтирський повітовий відділ народної освіти /Віднарос/, коли згуртувалася купка освітян /М.Довгополюк, І.Задорожний, Х.Головченко, М.Горват, наприклад/, яку тодішній інспектор Ю.Самброс у спогадах згодом назве "0хтирським сузір'ям", Антоненко-Давидович своїми оповіданнями та драматичними мініатюрами заявив про себе як про здібного початкуючого письменника. До речі, літературні спроби обдарований школяр Боря почав ще з 2-го класу, пишучи вірші російською мовою, кілька з яких видрукував єдиний на всю Російську імперію петербурзький юнацький журнал "Ученик". Справжню ж літературну творчість почав оповіданням "Останні два", надрукованим у червневому числі київського журналу "Нова громада" /1925/. Перша збірка оповідань "Запорошені силуети" та драма "Лицарі абсурду" засвідчили: в літературу прийшов письменник талановитий і самобутній, суворий реаліст з досить гострим сатиричним поглядом на життя, з чималою дозою здорового критизму та іронії. З виходом у світ збірки "Землею українською" на українського письменника навалилась лавина політичних ярликів, хоча насуватись вона почала раніше. Йому докоряли навіть, що сама назва збірки - це вияв "обмеженості" дрібнобуржуазного націоналіста, буцімто автор "засліплений націонал-шовінізмон", "неприкритим зоологічним націоналізмом", що він говорить устами обивателя-міщанина, "відходить праворуч" і все це свідчить про "розмичку" талановитого письменника з добою соціалістичної реконструкції. Звісно, такі звинувачення виходили за межі літературної критики і нагадували прокурорський допит, а по суті були політичним доносом. Це й привело до сумних наслідків. Тим паче що "вождь усіх народів" пішов у рішучий наступ проти "ідейно нестійких" та "ущербних". Вже 17 грудня 1954 року було розстріляно ряд "ворогів народу" і "терористів" з числа друзів Б.Антоненка-Давидовича. Щоб уникнути такої долі, письменник виїздить до Казахстану. Але агенти НКВС розшукали його і 2 січня 1955 року заарештували. Від смерті врятував письменника лише той факт, що арест стався в Алма-Аті, а не в Києві. Він потрапив на архіпелаг "ГУЛАГ", а точніше - "БАМЛАГ", один з найжорстокіших таборів, де й пройшов усі кола його пекла. Автор спогадів "Б.Д.Антоненко-Давидович в пазурях чекістів" Олександр Хахуля, котрий низку років перебував з письменником в невеличкій кімнаті з триярусними дерев'яними нарами /Борис Дмитрович - на третьому, О.Хахуля - на другому/, згадує, що Борис Дмитрович був щирим розрадником і дивовижним оповідачем, який, як і І.Багряний, міг годинами "читати" з пам'яті свої твори, які він, Хахуля, оцінював як геніальні. Але пам'ять - пам'яттю, а записане - точніше і довговічніше. Тож Борис Дмитрович, як пише Хахуля, на клаптях паперу від упаковок записував свої твори, ховаючи їх від злого ока. Не подобався адміністрації табору Борис Дмитрович і високим зростом, і своїм незалежним поводженням, і навіть подвійним прізвищем. Тож завжди ставились до нього з підозрою. А часом давали роботу в тих місцях, де можна легко загинути /під новим мостом, наприклад, який випробовувався важко навантаженим потягом/. Одного разу замислили навіть замах на життя письменника.
...Дорога до призначеного місця, куди конвой доставляв Бориса Дмитровича і Хахулю, була неблизькою. Конвоїр зробив коротку зупинку, начебто для справлення природних потреб, і наполегливо настоював, щоб письменник збігав за віддалені кущі. Борис Дмитрович відмовився... Пізніше той конвоїр хвалився, що застрелив би Антоненка-Давидовича як втікача, якби він побіг за кущі.
Б.Антоненко-Давидович мужньо переніс всі 20-літні переслідування і поневіряння в найжорстокішому з таборів, щоправда, як писав він уже на волі, "3 2 січня 1935 року і до вересня 1954-го, внаслідок безпідставних арештів, слідства, суду, ув'язнення й заслання, вибув з літератури". Тож, повернувшись з табору до Києва, Борис Дмитрович /хоч і викликав у владних структур одіозне ставлення/ з жадобою і творчою наснагою взявся за надолуження втраченого, пишучи один за одним твори, доки стачало сил і енерґії. Про це він писав у листі до Миколи Петрущака з Самбросу Львівської області, котрий бажав йому довголіття і нових творів: "На жаль, не все з Ваших приязних побажань можу виконати: якщо мені, не зважаючи на те, що в серпні цього року вже мине 75 років, ще не бракує наснаги, лиш бракує здоров'я, то порадувати своїх читачів, до яких належите й Ви, новими творами ніяк не можу... Вони в мене є аж на грубеньку книжку, але друкування їх залежить не від мене, а від видавничо-політичної кон'єктури, для якої мої твори та їхній напрям не підходять в умовах зміни політичного клімату."
Проте мені і Е.Головченку того ж 1974 року, коли запрошували ми Бориса Дмитровича в Охтирку відзаначити 75-річчя від дня його народження, зізнавався в листі: "Нині пишу автобіографічну повість "Удосвіта", де теж /"теж" тому, що чимало й інших книг - О.Г./ буде сказано про Охтирку". До речі, Борис Дмитрович /за його ж зізнанням в листі/ саме Охтирку, а не роменське Засулля вважав своєю батьківщиною. "Дуже радий був би скористатися вашим запрошенням, щоб ще раз глянути на "святі місця" моєї молодості і пригадати разом з вами безповоротне", - писав він нам 30 років тому. Але, через хворобу і вік, так до кінця днів своїх в Охтирку приїхати не зміг. Минає 20 років як не стало вірного сина України, невтомного борця за її мову, справжнього лицаря правди і добра, але він живе у своїх творах, у нашій пам'яті, в назві Охтирської гімназії, де робив він перші літературні кроки. О. ГАЛКІН,
член Національної спілки журналістів України деякі твори on-line http://lib.ru/SU/UKRAINA/ANTONENKO_DAVIDOVICH/ |
