Сьогодні ми хочемо розповісти про жінку, яка жила у нашому місті - Залавську Дарію Трохимівну Складною була її материнська доля. Цій жінці судилося пережити випробування війною, голодом, але не зламатися й гідно виховати своїх дітей та онуків.
«Про свою прабабусю Дарію я знаю лише з розповідей рідних та знайомих, але й цього досить для того, щоб зрозуміти, шо вона була і є взірцем для наслідування. А особливо я пишаюся тим, що в честь неї моя матуся назвала мене Дарі-єю, адже вона завжди хотіла, щоб я характером була схожою на прабабусю та мала такі ж життєві принципи, що й вона: повагу до людей, терпимість та найголовніше - велику й безмежну любов, яку мала до свої дітей Дарія Трохимівна», -говорить учасниця експедиційного загону Шаповал Дарія.
Доля цієї жінки багато в чому схожа на долі інших жінок, її сучасниць: голод, війна, відбудова... За часи голоду Дарія Трохимівна втратила своїх рідних братів та сестер, матір та батька. Але найголовнішою та найтяжчою у ті часи була втрата старшого сина.
Зараз Дарії Трохимівни вже немає разом із нами, але її донька, За-лавська Галина Петрівна, допомогла відтворити в слові складне, але цікаве життя своєї матері. Галина Петрівна була третьою дитиною в сім'ї. Народилася вона 14 вересня 1927 року у м. Охтирці. У сім'ї було шестеро дітей.
Головна героїня цієї історії За-лавська (дівоче прізвище Скорик) Дарія Трохимівна народилася у 1905 році. Восени 1923 року одружилася із Залавеьким Петром Матвійовичем. У 1930-і роки влада відібрала в сім'ї землю (1 га), бо вважала їх куркулями. Також було конфісковано корову, єдину надію родини на виживання. Галина Петрівна була й за старшу сестру, й за матір для своїх братів та сестри Єфросинії. У братів та сестер від голоду опухли ноги. Галина Петрівна могла з самого ранку побігти до сусідів, щось попросит чи знайти в полі якийсь колосок.
Складні були часи, але минув голод, і Дарія Трохимівна, Петро Матвійович та старша донька Єф-росинія влаштувалися на роботу до колгоспу, що й дало можливість вижити та протриматися родині. Діти стали навчатися в Охтирській школі № 8.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, чоловіка Дарії Трохи-мівни забрали на війну. Для матері це означало тяжкі випробування, пов'язані з вихованням дітей, а головне - з захистом родини. На будинок упала бомба та спричинила пожежу. Матір із чотирма дітьми мусила тіснитися у брата. Тяжко переживала вона й ті часи, коли доньку Єфросииію німці хотіли забрати на примусові роботи до Німеччини. Та Дарія Трохимівна знайшла вихід, хоча він був не досить гуманним по відношенню до доньки: мати була змушена розрізати дівчині ноги та посипати їх сіллю.
Після війни вони жили у сараї, доки додому не повернувся чоловік. Поступово життя почалося налагоджуватися. Старші діти влаштувалися на роботу: Єфросинія - до дитячого садочка, а Галина Петрівна - на швейну фабрику.
Син Іван навчався в Охтирській школі № 8 та продовжив здобувати освіту в Охтирському технікумі. Після закінчення навчання пішов на службу до ракетної частини, що розташовувалася в місті Охтирці.
Син Дарії Трохимівни Василь після закінчення школи та Охтирського технікуму вступив на навчання до Челябінського льотного училища, яке закінчив на відмінно й працював штурманом літака Ту-104. Там і обірвалося його життя. Рейс «Москва-Хабаровськ» позбавив життя не тільки Василя Петровича. Ще 105 чоловік та 7 членів екіпажу загинули трагічною смертю...
Трагічна доля спіткала ще одного сина, Анатолія. Він був наймолодшим у бригаді робітників, і став першим, хто відчув на собі страшну дію отрутохімікатів. На одній із сімейних нарад стало відомо про невиліковну хворобу Анатолія. Невдовзі, після тяжких страждань, Анатолій помер.
Це був переповнений сумними подіями рік, адже це горе, горе втрати рідної людини, не полишило сім'ю Залавських. Після втрати на той час вже третьої дитини, серце батька Петра Матвійовича не витримало, і він помер 12 березня 1984 року. Можна тільки уявити, який невимовний біль пережила Дарія Трохимівна, втративши близьких для неї людей не лише в один і той же рік, а протягом одного місяця з різницею в кілька днів.
Галина Петрівна згадує, як бувало, приходила до матері, а вона біля ікони читає молитву чи-то просто милується образом Святої Матері із Сином. Жінка намагалася ніколи не чинити гріхів, діяти за Божими заповідями. Дарія Трохимівна любила образи, що висіли прямо перед її ліжком, завжди до свят прикрашала іх рушниками, оздобленими власноруч. У вільний від роботи час, а працювала вона завжди не покладаючи рук, до чого привчала й своїх дітей та онуків, займалася рукоділлям.
Дарія Трохимівна дуже любила своїх дітей та онуків. Вона виховувала їх за правилом: «Стався до людей так, як хочеш щоб вони ставилися до тебе». Діти та онуки Дарії Трохимівни й досі пам'ятають її доброту та ласку.
Складною була доля у цієї жінки. Голод, війна, смерть дітей та чоловіка... Але вона змогла вистояти перед життєвими негараздами, виховати гарних дітей, подарувати любов онукам. І таких матусь зі складними жіночими долями безліч. Не зважаючи на випробування, вони гідно прожили життя...
■ Дарія ШАПОВАЛ, Сергій ДЕМИДЕНКО, Аліна ЗОТОВА, Сергій БАБИЧ, Охтирська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №8, 9-Б клас
Розділи 
