Хтось із пращурів дав селу влучну назву - Мальоване

Колись тут жили люди. Стерегли хатнє тепло і сімейний затишок, сумували і веселились, вірили в Бога і мали надії на краще майбутнє. На плиті від задоволення посвистував цибатий чайник, пускаючи пару аж під образи, а в розпашілій печі про щось мирно гомоніли горщики та горнята. Тепер тут оселилася пустка. Та ще навідується степовий вітер-розбишака. Холодно йому і одиноко. У відчаї зазирає у розбиті вікна, грудьми б'ється об перекошені одвірки. «Пустіть люди добрі погрітися! Пустіть!» - здається, ось-ось протяжно рипнуть двері, вийде по воду господиня і пустить степового гостя в сіни: «Куди вже тебе подіти? Грійся...»

- Та ви даремно роззираєтеся. Не живуть там, - озивається неподалік жіночий голос. - Давно вже. Ще в кінці шістдесятих стали люди із Мальованого виїжджати. Хто в місто, хто в сусіднє село Неплатино, а хто отуди, між бузок, на вічний спочинок. Оце, вважайте, з усенького села я одна й лишилася.

Знайомимося ближче. Баба Паша, - Параска Сидорівна Борисенко, відразу погоджується бути моїм «гідом» по Мальованому Мало-Павлівської сільради, але спочатку розпитує «хто», «чий» і «звідки», а вже потім розповідає про тутешнє життя-буття.

Хтось із пращурів дав селу влучну назву - Мальоване. Куди не кинь оком, навкруги все поля-поля. І ось серед степу колись давно і почало засновуватися село. Влітку в позабутих садах колишніх господарів, які ще тягнуться зеленим віттям до неба біло-молочне цвітіння черешень, від яких чути дзвін невтомної бджолиної праці. Нижче в балку хлюпоче хвильками маленький ставочок, Вентальським зветься.

- Я, синку, сама з отакої в колгоспі працювала. А тепер, слава Богу, хоч пенсію маю. Та... з мене вистачає. Коли що треба йду пішим ходом в сусіднє село Неплатино. Там в зазначений день і час навідую автомагазин, он тією стежкою через озимину і простую. Та чи багато одній треба? Хліба наберу, солі, сірників. А от до сина переходити жити в його облаштовану квартиру не хочу. Допоки вистачає сил буду сама, сама вести своє нехитре господарство, - баба Параска витирає непрохану сльозу. - Не хочу бути обузою своїм дітям. Син мене досить часто навідує, ось і вчора був, спасибі йому.

Я наважився запитати у баби, а чи боїться вона отут сама, посеред поля жити, коли часті заметілі-морози... Параска Сидорівна якусь хвилину подумавши сказала: «Боюся лише одного - занедужати». Багато чого баба розповідала. Що сама родом із с. Перелуг, і не думала, що доля зажене на безлюдний острівець. Чоловік декілька років тому помер. Про цю трагедію нашої пори ще напишуть товсті монографії і докторські, щоб припали вони пилом на полиці історії. Не одна Атлантида покірно осіла на дні рукотворних морів...

Прощалися з бабою вже як добрі знайомі. «А ви ще ж у нас води не куштували!». Звернув увагу на колодязь, який осиротіло стоїть край дороги, ближче до поля. Смачна. Може це тому, що добро в каламутній воді не живе, а може ця криниця на Землі - остання.

■ Іван СЕРГІЄНКО, с. Качанівка