Головна arrow Розділи arrow Життя та люди arrow ГЕРОЇ ЖИВУТЬ СЕРЕД НАС
ГЕРОЇ ЖИВУТЬ СЕРЕД НАС Печать
Автор Газета "Город А"   
16.07.2009 г.

Реалїї сьогодення такі жорстокі, що пересічним громадянам України залишається сподіватися лише на власні сили та мріяти про чудо. Здавалося б, у теперішні часи кризи, яка в Україні стала для більшості можновладців надійним прикриттям особистої наживи, простому люду у водоверті байдужості чекати чудес не варто. Та на велике щастя, навіть у хвилини безвихідного відчаю, життя доводить протилежне. Чудеса все ж трапляються і тримають нас у грішному світі. А тому дуже хочеться, щоб мешканці Охтирщи-ни знали і пам'ятали про це. Люди, котрі творять добрі діла на благо ближнього свого, живуть поряд із нами. На відміну від політиканів, котрі пожертвують п'ятака заради піару, вони живуть скромно і безкорисливо допомагають тим, хто цього потребує.

"...ПРОСТО ХОЧУ ДОПОМОГТИ ЗЕМЛЯКАМ..."

Минулого року щасливий випадок познайомив мене з неординарною людиною - нашим земляком, нині мешканцем міста Харків, полковником у відставці Анатолієм Михайловичем Попоніним. Усе життя несе він у своєму серці незгасну любов до рідної слобожанської землі, що стала колискою його дитинства, сільських стежин, якими бігав босоніж і що вели до школи у Лутищах, до першої вчительки, до земляків, нині живущих во здравії і тих, хто пішов у небуття... Ця людина не може жити без добра.

Дізнавшися, що його перша вчителька, вісімдесятилітня Поліна Іллівна Волкова не може пересуватися без сторонньої допомоги, Анатолій Михайлович особисто доправив їй у село Лутища ходунки на коліщатах, а пізніше - сучасний зручний інвалідний візок та ліки. Пізніше, коли я в черговий раз потрапила на лікування до неврологічного відділення Охтирської ЦРЛ, благодійник телефонував мені з Харкова, турбувався і пропонував допомогу. І моєму приємному здивуванню не було меж, коли він привіз те, що я йому, так би мовити "замовила" не для себе особисто, а для потреб всього відділення. А саме - ходунки, милиці, інвалідний візок. Саме цих засобів тут так бракувало. Відтепер стало легше і хворим, і медперсоналу. Лікар-невропатолог Ольга Сергіївна Радочина так і сказала тоді Анатолію Михайловичу: "Ви - наш добрий чарівник! Чим же вам віддячити?". А він у відповідь лікарці: "Головне - добре лікуйте моїх земляків!", і шляхетно поцілував руку.

Згодом знову навідався до нашої неврології з дещицею м'якого інвентарю, медичного одягу, крапельниць... Завідувачка відділенням Світлана Володимирівна Кузьміна, батьківщиною якої є село Хухра, щиро раділа знайомству із земляком-благодійником та дякувала за спонсорську допомогу. І знову лунало те саме питання: "А що ми вам за це винні?". "А нічого!",- відповідав Анатолій Михайлович.

Бачите, шановні читачі, настільки ми сьогодні відвикли від простої безкорисливої людської допомоги!

Через певний час разом із A.M. Попоніним по дорозі у село Лутища ми побували у Хухрянській дільничній лікарні. Він цікавився проблемами і потребами тутешніх сільських медиків, пообіцяв гуманітарну допомогу.

Тим часом якась жіночка у білому халаті тихесенько мене розпитувала: "А цей чоловік хто, якийсь депутат? Це вже акції перед виборами розпочалися?". "Та ні! - переконувала її. - Анатолій Михайлович ваш земляк, добра й порядна людина, яка просто, за станом своєї безкорисливої душі творить добро".

І ось нещодавно колектив Хухрянської дільничної лікарні впевнився у правдивості цих слів, генерал-осавул, старійшина окремого учбового козацького полку міста Харків Анатолій Михайлович Попонін знову завітав до них. Та не сам, а з учасниками Слобожанського козацького гурту "Козацька слобода" та делегацією однодумців-благодійників із міста Харків. Приїхали автобусом і провели тут благодійну акцію. Сільській лікарні гості передали інвалідні візочки, ходунки, медичний одяг та м'який інвентар. Хворим побажали швидшого одужання і порадували гарними піснями.

Головний лікар Хухрянської дільничної лікарні А.Б.Шевчук від імені трудового колективу висловив козацькому гурту на чолі з A.M. Попоніним щиру подяку за теплоту козацьких сердець, за безмежну душевну доброту і підтримку. Наступна зупинка, найбільш хвилююча і довгоочікувана для A.M. Попоніна, відбулася у селі Лугища. Передусім, як і годиться християнам, заїхали на сільський цвинтар, де вклонилися могилам рідного батька A.M. Попоніна та отамана Охтирського козачого полку Михайла Очкуренка. А потім вирушили до переповненого людом сільського будинку культури. Дві години лутищани не відпускали зі сцени козачий гурт. Лунали козацькі марші, пісні, читалися вірші, вирували запальні козацькі танки... По закінченню концерту відбулося покладання квітів до пам'ятника загиблим воїнам-односельчанам та зустріч з педагогічним та учнівським колективом тутешньої школи. Звертаючись до молоді, А.М.Попонін говорив:

- Молоді України необхідно бути гідною заповітів духовних вітців - героїв козаччини, боротися і працювати для великого майбутнього своєї Батьківщини, пам'ятати, що Україна покликана до створення нового життя, нового світу. По дорозі до вас ми побували в Охтирському краєзнавчому музеї, оглянули вашу школу, її етнічні куточки, музей села і отримали приємні враження. Наше покоління шанує те, що українці зберегли єдність мови і культури, етнічну ідентичність та обрядовість. Цей феномен зумовлений відданістю науці Христа, глибоким духовним підтекстом української мистецької та побутової культури.

Делегація, очолювана A.M. Попоніним, у складі козацької старшини Харківського Окремого учбового козацького полку ім. Івана Богуна, ветерана Збройних Сил, учасника бойових дій в Афганістані, полковника Українського козацтва Василя Барановського, композитора, сотника Українського Козацтва Володимира Ткача передали Лутищанській школі гуманітарну допомогу: книги та іграшки дошкільнятам. Усіх учасників цієї зворушливої зустрічі гості із Харкова пригостили козацьким кулішем. Анатолій Михайлович Попонін запевнив, що і в подальшому надаватиме рідному селу та його мешканцям посильну допомогу, продовжуватиме добрі справи свого батька.

Сільський голова Віра Іванівна Авраменко та директор школи Володимир Миколайович Серпівський висловили подяку за чудове свято своєму землякові та його козакам-побратимам, а також харків'янам-спонсорам благодійних акцій - голові благодійного фонду "Шана" Віталію Крамаренку, директору АТП -201 Олексію Кульєву, окремому науково-освітньому центру Українського козацтва ім. Г.С. Сковороди, підприємцю, Берегині Харківського Окремого учбового козацького полку ім. Івана Богуна Людмилі Геращенко, Міжнародній організації "Армія Спасіння" і звичайно ж, підприємцю, старійшині Харківського ОУКП ім.Івана Богуна, ініціатору та організатору благодійних заходів - Анатолію Михайловичу Попоніну.

Тож хто він, цей чарівник? Що спонукає його на добрі справи не лише на Харківщині, а й на теренах Охтирщини? Думаю, читачеві буде цікаво про це дізнатися. Бо таких безкорисливих людей не так уже й багато. Давайте знайомитися.

З ПОВАГОЮ ДО МИНУЛОГО КРОКУЄМО У МАЙБУТНЄ

Народився Анатолій Михалович Попонін 8 лютого 1946 року третьою дитиною у родині службовця в місті Охтирка Сумської області. На той час його батько, Михайло Трохимович Попонін, працював завідувачем районного фінансового відділу, а мати - Ганна Павлівна (уродженка Жупинська) була домогосподаркою. Пізніше за наказом партії М.Т. Попонін, забравши родину, поїхав "піднімати повоєнні села Охтирщини", очоливши спочатку Ясенівський, а потім Лутищанський колгоспи. Тож пізнавати шкільну науку маленький Толя Попонін почав у Ясенівській семирічці, а повні вісім класів закінчував у Лутищанській восьмирічній школі. 1962 рік, як згадує А.М.Попонін, завдав нещадного удару всій їхній родині. Воєнні рани, виснажлива робота головою колгоспу, який після війни ледь животів, звела батька в могилу у 48-річному віці прямо на робочому місці. Впав прямо в полі і більше не підвівся... З того часу покоїться Михайло Трохимович на Лутищанському цвинтарі.

Після смерті батька весь тягар відповідальності за виховання дітей ліг на плечі мами. Вона, скромний працівник поштового відділення у селі Лугища, зуміла вивести своїх трьох діточок в люди, допомогла здобути освіту. Анатолій Попонін був змушений залишити шкільну лаву і почати самостійне життя зі вступу до Охтирського технікуму механізації сільського господарства. Згодом переходить у Хустське училище культосвіти, з якого у 1965 році призивається до лав Радянської Армії. Саме армія сформувала його подальший життєвий шлях. У1970 році Анатолій Михайлович успішно здає екстерном екзамени за середньо-загальновійськове училище, закінчує офіцерські курси, отримує офіцерське звання і розпочинає військову службу у залізничних, а потім будівельних частинах спеціального будівництва Міністерства Оборони. За його плечима участь у спорудженні новобудов: "Абакан - Ташкент" - станція Саянська у Сибіру, "Тюмень - Сургут" -станція Соціалістична на Уралі, "КМА- руда" - станція Чаплижна Бєлгородської та Курської областей, "Байконур" у Казахстані.

Як кадровий військовий, Анатолій Михайлович успішно виконує службові обов'язки, набирає багатющого досвіду роботи. Його професійні якості відзначає командування. Наш земляк продовжує службу в навчальних підрозділах Головного Управління спеціального будівництва Міноборони, працює старшим викладачем у військових навчальних закладах міста Харків, паралельно закінчує факультет фізичного виховання Черкаського державного інституту ім. 300-річчя возз'єднання України з Росією. У 1993 році, маючи чимало військових відзнак, серед яких орден "Знак Почесті", Анатолій Михайлович звільняється зі Збройних Сил України і "отримує звання" військового пенсіонера. Та пенсіонером він стає не за станом душі, а лише на паперах.

Полковник у відставці активно продовжує творче життя на посаді викладача допризовної підготовки юнакам ПТУ №1, ЗОШ № 28 та № 67 міста Харків. Будучи методистом і "спеціалістом вищої категорії" пише низку методичних розробок по формуванню національно-патріотичних почуттів в учнівської молоді. Член Спілки Офіцерів України, голова Культурно-Духовного Центру Харківської Обласної Спілки Офіцерів України, засновник першого на Слобожанщині пріорства міжнародного Лицарського Ордену Архистратига Михаїла (делегат І і II з'їздів ордену, удостоєний титулу барона, відзначений орденом Архистратига Михаїла III ступеня, орденом Лицарської доблесті 4-5 ступенів, старійшина Окремої Козацької Сотні ім. Івана Богуна Українського Козацтва, нагороджений хрестом "Козацька єдність" III ступеня, удостоєний титулу "Почесний Козак Слобожанщини", а ще - Лауреат Українського конкурсу артистів естради... Це все він - Анатолій Михайлович Попонін, талановита в усьому людина, у чиїх жилах з діда-прадіда тече козацька кров, який з повагою і гордістю зберігає історію свого родоводу. На жаль, не кожен із нас знає про життя своїх предків так детально, як він. Тож варто навести читачеві "Города А" декілька цікавих фактів, якими ділиться Анатолій Михайлович."...Родовід мій по батькові, як бабусина гілка (Матюшенко Ксенія Сергіївна), так і дідусева (Попонін Трохим Дмитрович), - це суціль багатодітні сім'ї робітників цукрових заводів Слобожанщини. Спогади від спілкування з бабусею Ксенією (дідусь помер у 36 років) залишили у моєму серці страшні враження про злидні та голодомори 1922 та 1933 років. А от родовід по матері знаний мною краще. Бабуся Олександра Наумівна (до заміжжя Руденко) та сестра її чоловіка Павла Свиридоновича - Варвара Свиридонівна Дробишева - часто розповідали про своє походження з козацького роду.

Мій далекий прадід - козак Жупинько, прибувши з Правобережної України на Лівобережну, змінив, як тоді було престижно, своє прізвище Жупинько на більш шляхетне - Жупинський. Дід моєї матері Свиридон Мусійович Жупинський часто розповідав своїм дітям (двом донькам та п'ятьом синам) та численним онукам про козаків свого родоводу, відзначаючи їхню неабияку грамотність (були писарями в гетьманських канцеляріях) та майстровитість, любив наполягати на своєму польському походженні та з гіркотою відзначав бідність сім'ї, в якій народився. Мало розповідав про свою першу сім'ю, яку покинув змолоду, але, розбагатівши, все життя піклувався про неї. Розбагатіти ж йому допомогла друга дружина - Наталка Гур'єва - донька заможного на Слобожанщині купця. Закохавшися до безтями, без згоди батьків втекла вона до мого прадіда Свиридона, прихопивши з собою 10 тисяч рублів. Оселилися у селі Сінне Богодухівського району Харківської області, обзавелися худобою, відкрили лавку (крамницю), народили семеро дітей.

У 1896 році прабабуся Наталка невдовзі після пологів померла...

Прадід Свиридон був грамотною і шанованою у селі людиною. Майже 40 років він був у селі Сінне волосним старостою. Проте радянська влада визнала його, добру, тиху, щиру людину, гарного господаря, котрий ніколи не мав у господарстві наймитів - куркулем. Моя уява і в дитинстві, і в юності ніяк не могла збагнути, як можна було за одну добу знедолити сімю з купою діточок, змусити старших зректися "батьків-куркулів", а менших відправити у дитячі притулки, з яких ті повтікали і переховувалися у далеких родичів...

Проте далекоглядні настанови батьків, неабиякі здібності до навчання дозволили всім дітям вибратися в люди. Але якою ціною! Постійно доводилося приховувати від "совєтів" своє "куркульське" походження аж до запізнілого отримання від влади на прадіда Свиридона реабілітаційних документів...

Тяжкі випробування випали на долю моїх предків, але їхній могутній дух волелюбства і працелюбства, добра і правди передався мені у спадок. Усе своє свідоме трудове життя я мріяв утвердитися як громадянин незалежної великої України, виховувати своїх дітей (маю двох дорослих доньок та четверо онуків) пишаючись своїм родоводом хліборобів-козаків із діда-прадіда...

Найвищим законом мого життя є служіння народові, державі, волі, нації. Ми, українці, повинні разом повсюди нести ідею правди України, утверджувати і кріпити у житті її історичну місію на крилах добра і людяності..."

Спеціально для "Город А" підготувала Алла Дзюба

 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg