Ініціатори побудови нового парку, звісно, не розраховували на кризу. Але сталося так, як мало статися, коли віз біжить попереду коняки.

Дозволимо собі нагадати хронологію і короткий зміст подій минулого року. Отже, 11 лютого у міськвиконкомі презентують проект і розповідають, що місто вперше матиме рекреаційну зону, влаштовану на основі наукових розробок. Замість невпорядкованого парку розквітне зоповане місце відпочинку: тут тобі і фонтан, і дитячі майданчики, і тренажери, місця для гри в настільний теніс і багато інших принад. А головне, старі та хворі дерева, що з точки зору облаштувальників вже віджили свій вік, поступляться новим, перспективним породам - ялині, туї, горобині.

Проект, презентований 11 лютого, мав бути затверджений на засіданні виконкому 22 лютого, а в березні, на черговій сесії міськради його мали надати на розгляд депутатам.

Проте події навколо парку розгорнулися за іншим сценарієм і привернули увагу преси та громадськості. Оскільки вирубка дерев почалася вже наступного дня після презентації. КП «Благоустрій» розпочало активні дії, не чекаючи затвердження проекту. Очевидно, керувалися усною відмашкою.

1З лютого художник Сергій Степанов звертається до міського голови з листом: «Сердечно прошу вжити заходів проти ліквідації колишнього парку заводу «Промзв'язок». З учорашнього дня йде повна вирубка дерев. Мені боляче бачити, як художнику, що нищиться парк, де є два реліктових дуба віком по 350 років і липова алея. Ніяка реконструкція парку не виправдовує вирубку вікових дерев. Реконструкцію потрібно ув 'язати зі збереженням Пам 'яток природи...»

Наступного дня, тобто 14 лютого, представники «Лідера» рушили на об'єкт. О 9 годині робота йшла повним ходом. Купа спецтехніки, робітники... Розкішні дерева валили як на лісоповалі. Свіжі пеньки аж блищали - жодних слідів хвороби чи похилого віку... Перехожі обурювалися, але, переважно, собі під ніс.

27 березня відбулося пленарне засідання XIX сесії міськради, на якому за відсутності міського голови, головувала депутат Розторгуєва Валентина Борисівна. Народні обранці емоційно виступали, нарікали на те, що в парку працює техніка, дерева рубають, а проектно-кошторисна документація щодо цих робіт ними не затверджена, не подобалося депутатам і те, що план робіт не розписаний по місяцях. Погомоніли, пар випустили, та й проголосували за рішення про виділення коштів на будівництво парку. Іншої альтернативи у них і не було. Бо ж вирубані дерева назад не приклеїш.

4 квітня на території парку почали висаджувати ялинки, про що наша газета повідомила на своїх сторінках. А вже через кілька днів редакція отримала листа від одного з городян, в якому, зокрема, йшлося: «Писали ви про міський парк, про те, що наші господарювальники повирубували в ньому дерева. І правильно писали. А от в останньому номері бачу інше. Пишете, що вже саджають замість вирубаних дерев ялинки. Хотів і я порадіти за місто. Та не вийшло. Бо повкопували кволі деревця, а пеньки навкруг полишили. Чималі пеньки. Чи добрий господар так хазяйнує на своєму подвір'ї? Щоб спочатку дерева саджати, а потім ділянку чистити?..»

12 квітня в Охтирці влаштували загальноміський суботник, головною метою якого був, звичайно, парк. І знову не без ложки дьогтю. Один з учасників суботника з розповідав кореспонденту «Лідера»: «Мы собрались в 8 часов. До полдевятого ждали. Затем нам сказали, что и где делать. Полтора часа люди интенсивно работали, но организация упала до нуля. Машина подъезжает, а водитель не знает, куда высыпать привезенную землю. Некому дать команду. Т.е. вопрос практически не подготовили. И в десять часов некоторые участники субботника начали расходиться из-за того, что не было организации. Например, никто не знал, где проляжет пешеходная дорожка. Нужно было еще накануне субботника наметить все шнурами. Земля разбрасывалась на глазок, без всякого нивелирования. А ведь плитка на дорожке должна быть на определенном уровне от травяного покрова...»

Потім настало літо, а восени прийшла ... КРИЗА. Коштів, яких і без того завжди бракувало, не стало зовсім.

Зараз на місці колишнього парку маємо руїну, потрапивши сюди виникає лише одне стійке бажання - якомога скоріше піти геть. Можливо, саме тому серед відвідувачів «парку» помітні лише ворони, та й ті якісь лякливі. А от пеньок, герой наших торішніх фоторепортажів, хоч би й хотів, нікуди втекти не може. За минулий рік він змінився, обріс густими паростками (природа бере своє), та тільки не можуть ті паростки замінити втраченого, вони тільки підкреслюють сумне становище, в якому опинилися ми всі.

■ Анна ПРОТАСОВА