|
із циклу ”НАРИСИ ПРО ОХТИРЦІВ” Від автора Тримаю в руках благенький аркушик. На згинах потертий. Все, як годиться. Наш докумет. Радянський. Наче кращого паперу тоді не випускали. І навіть такі документи тодішні діловоди вимушені були друкувати на обгорьковому папері... Отож, у руках у мене «Довідка...»
Із «Довідки на заміну «Книжки водолаза»: «Видана старшому матросу-водолазу СКОРИКУ ІВАНУ ОЛЕКСІЙОВИЧУ в тому, що він протягом військової служби при військовій частині 40640 з 20 серпня 10946 р. по 30 вересня 1950 року напрацював під водою 591, 5 години, брав участь у аварійно-рятувальних, суднопідйомних та гідротехнічних підводних водолазних роботах. Завдання виконував добросовісно, водолаз-електрозварник високої кваліфікації. Занурювався під воду до глибини 50 метрів. Командир військової частини 40640 частини капітан 3 рангу ТАНГАЛІЄВ. Водолазний спеціаліст капітан 3 рангу Федотов. 30 вересня 1950 року». Довідка – липова. Бо під водою насправді він напрацював щонайменше утричі більше часу. І глибини його – не лише 50-метрові, але й 100 і навіть 200-метрові… Але якби-то все Скорику писали в документи, то треба було б і платити йому багато більше, й списувати з флоту раніше і, вочевидь, Героя давати… А так – простіше! Легше. Для флоту. Для держави. Для усіх. А що – самому Івану Скорику?Легше так? Зараз роздивимося. На його життя. Попливли? У його глибини? П ро нього ніхто й ніколи, ні разечку, ні півразечку навіть, ніде не писав… Чому? Може, тому що у скорій своїй говірці про службу він не робив на своїй аж надто скромній особі ніякісінького акценту. А міг би Іван Олексійович Скорик, й давно, ще кілька десятиліть тому, стати однією з найвідоміших особистостей нашого міста. Та й не тільки Охтирки. Бо доля корінного охтирчанина Івана Скорика – фантастична. І це моє твердження не є ні простим обивательським перебільшенням, ні епітетом задля прикраси тексту. Хтось скаже, прочитавши цей нарис: «Так не буває». Але те часто говорять, й коли споглядають писані пензлем пейзажі: «Хіба буває такий захід сонця?», «А схід?...», «Фантастика, та й годі». А придивіться-но лишень до життя пильно-пильно, з пристрастям: поруч - лікоть в лікоть! – люди з неймовірними долями… Та ще й на тлі пейзажів природи, котрих теж – у природі… не може бути!!! З тієї простісінької причини, що так не буває ніколи. А як – буває?! Перше знайомство …К рок. Крок – вліво. Крок. Крок – вправо… Ще троньки кроків – прямо поперед себе. І – назад. Ледь-ледь. Ле-ге-сень-ко! Що за танець? Це під стопудовою статурою Скорика (бо зараз він у важенному водолазному костюмі) – нерозбурхані морем і досі, наприкінці 40-х, – донні міни, снаряди, торпеди… (Он як обережненько у ХХІ сторіччі з Камишової бухти біля Севастополя повезуть на розрив одну-єдину півторатонну фашистську «донку», видряпану здуру кількома авнтюристами, що хотіли підробитися кольоровим металом! 30 тисяч люду одселили подалі. А він по них тоді ходить у своїх сорокових роках – як грається…) У каламутній сірості навіть у променях потужного прожектора на денці північного моря… та нічогісінько ж тобі не видно! Туманні обриси предметів – хисткі, непевні, водою розмиті насправді. Навпомацки пересувається Скорик, хорошист навчання і відмінник практики… Це вперше за 25 літ «шапочного» знайомства із цим чоловіком я слухаю дрібну, скору, щедро натоптану такими ж дрібками-смішками, його говірку. Годину, другу слухаю. Таки справжній скорик! Якась знайома музика вчувається у тій своєрідній говірці дрібками. Дрібками солю й перцю, бо Скорик словесної води не ллє… Думаю зараз: якби мені музичного слуху ще трохи! Але за деякий час таки зринає у голові і звучить все впевненіше саме… Ага! Сіртакі! Крок вліво, крок вправо… Троньки кроків уперед. Назад… То яскравий, сяючий, як скалки кольорового скла (вітражі хтось угамселив на мілкоту!) грецький дріб’ язок піднесених до сонця бризок моря, розбитих ще на дрібніші друзки аж на дні неба вітром-сірокко... Ноги підгинаються під коліньми все «елегантніше», аж таки до повної знемоги-знетакту – се таки сі-і-і-рта-кі!.. …Маленькі, дивні кроки по дну Баренцева моря. Чим не сіртакі? Тут – сірий, але теж мерехтливий, мінливий танок, тобто танець, виконуваний групою людей, що взялися за руки й таконьки-тактоньки: у такт музиці й одне одному, йдуть навколо чогось чи когось, то пришвидшуючи, то уповільнюючи, аж до знемоги, кроки. Наближаючись і наближаючись. І наче боючись наблизитися справді. А сіртакі-соло?.. Я призначаю Скорику друге ділове побачення: мені таки страшенно закортіло дізнатися про цю людину побільше. Отож, розмова друга. А потім якось вже так вийде, що знадобиться і третя, і четверта. І скільки зі Скориком не говори – все інтересно! У «трьохболтовці» І нтересно. Аякже! Людина ж бо, що виконує отой танець сіртакі на дні півнчного моря під льодяниками-крижинами наверху – екіпірована у повну «трьохболтовку» - костюм водолаза, що нагадує скафандр, шолом якого прикручується до горловини трьома великими болтами…Костюмчик такий сам по собі важить немало, а ще до нього кріпиться кілька десятків кілограмів свинцю, аби водолаз скорше ішов на дно, як годиться, і не зринав завчасно. А в руках того водолаза – зварний електроагрегат. Теж – не пушинка. І працюючий! Електророзряд у морській, сольоній воді – що значить? (Вчили фізику?..) На металевих підошвах коли ти? Ха… Але Військово-Морські сили Міністерства Збройних Сил СРСР знали, що робили, недарма ж під гаслом «За нашу Радянську Батьківщину!» видали Скорику Івану Олексійовичу такий солідний Атестат за підтвердженням круглої штабної печатки та Акту екземенаційної комісії від 27 липня 1947 року у тому, що «…він закінчив повний курс підготовки в «Аварійно-Рятувальному учбовому Загоні Військово-Морських Сил за профілем водолаз-стажер» і випущений другим розрядом з такими оцінками: водолазна справа – 5; гігієна водолазної праці – 4; суднопідйомна та аварійно-рятувальна справа – 5; мінно-підривна справа – 5; підводно-технічні роботи – 5». Політпідготовка, військово-морська підготовка, стройова та стрілкова підготовки, устави (дрібним шрифтом!..) – по «4». Учбові спуски під воду до 40 метрів глибини склали 273 години»! Отож, витримає на собі ту вагу Скорик, мусить витримати! Та «юринда», як кажуть у нашому народі, вона, тая вага, у порівнянні з вагою, яку наш водолаз Іван Скорик не носить на собі щодня, а – ходить по ній. Танцює! Легенько так витанцьовує ясний грецький - смертельний у даному варіанті танець. Під важенними ботинками водолаза із підошвами металевих сплавів – придонні міни, снаряди, торпеди…Один з водолазів, розповідає Іван Олексійович, якось взявшись за колоду під водою, збожеволів. Бо вона випручалася із його рук і швидко пішла догори, як торпеда… Як правило, Скорик і не знає, що саме на цю хвилю топчуть його «мокроступи»: торпеду з 700 кілограмами вибухівки? 400-кілограмову морську «мінку»? «скриньку» зі снарядами? Час від часу хоронить і хоронить водолазів-побратимів. Вже – 13. І за віщо це йому така безоплатна каторга – сіртакі на вибухівці? Що може рвонути будь-якої миті? Он і того водолаза вже комісували, і он того. «А мені після кожної медкомісії все добавляють глибини… Наче я з кожним місяцем такої служби все здоровішаю і здоровішаю!» - з коротким смішком згадує Скорик. Не лише офіційні 50 метрів глибини, але вже й 60, 70, навіть 100 – звичне майже діло. Але на велику глибину одягають на Скорика так звану «кунку» - костюм, у якому і 200 метрів не страшні. «Я б у такому увесь час по днові гуляв! – сміється сьогодні Іван Олексійович. - У тій «Кунці» глибини не чуєш, як на воздусі». Як же вперше потрапив на таку службу Іван Скорик із охтирської 8 сотні? Вже закінчилася ж бо тоді війна і… - Боже, тоді, у 45-у, усі люди танцювали як люди! Від радості, що дожили до перемоги. А я після перемоги все танцював на секретних мінах і затонулих нерозірваних торпедах. А й справді – як то? Коли діти на війну пішли ...Т оді, як звільнили Охтирку від німців, йому було16 рочків. Але записали до загону «ястребків». Зітнув юний Іван плечима легенько, як і зараз це робить легкий на підйом 78-літній моложавий дід: так, то й так! Дали йому зброю, поселили з іншими пацанами у приохтирському лісі – будете ловити бандитів! Аж цілих два тижні навчали, як тримати у руках зброю та як стріляти. І взяли на фронт. - Йшли ми дорогою – люди плачуть: «Оно, діти на війну йдуть! Наші діти!» Хотіли таки потім вернути Скорика з дороги, та якось не вийшло. Дійшов Ваня до лінії фронту. «Перемішалися ми з фронтовиками». І куди ж направили? У піхоту його, отого меткого й моторного малого!
Що таке радянська піхота – чи треба переповідати нашому читачу ще вкотре? Гадаю – ні. Але дійшов наш початківець-піхотинець, білявий світлоокий Ваня з Охтирки аж до самісінького краєчку війни. Як то вдалося? Адже на передовій, як розказував мені батько-фронтовик та і його друзі, що повертали додому «крутими» інвалідами, довше двох тижнів мало хто вдержувався. Як не поранять так, що до госпіталю беруть, то, значить, уб’ ють. Два тижні – строк фронтовий... Як же малолітка Ваня уцілів? А може тому, що… за гармату ховався!.. Ото гранка була… …На Дніпро як потрапив, у той киплячий котьол, село Писарщина, як зараз пам’ ятає, то погрузили хлопців там багацько у телячі вагони та й направили до Курська, вчитися на артелеристів. І вже потім, „учених”, - на Дніпро знову! - У Черкаси. Наші будували там із усіх сил переправи, бо ж „...р е дкая птица долетит до середин ы Днепра...” У грудн і замерз Дніпро – на одних шинелях лежали на льодові, на мерзлих колодах переправлялися сяк-так. Наші усіх родів війська помагали нам гармати перетаскувати. Довго ми там були. Охороняли своєю артилерією будівництво переправ. Другий Український фронт пішов у наступ. Спочатку повільно. А потім… Ось уже і Західна Україна. Побіля Карпат пішли… А ось уже і знаменитий Краків! Он і сама Німеччина. У Бреслау закінчив охтирчанин Ваня свій великий похід Європою – з великою гарматою на пару. За гарматою не видно нічого - Я кий бій за війну запам’ ятався найбільше? – ставлю банальне журналістське питання, але ж треба мені як на власні очі побачити хоча б одну картинку з того Скорикового фронту. - А... Та ніякий. - ?!. - Та я за тією своєю гарматою нічогісінько не бачив. Підносять – заряджай! Вдарив – відскочив? Снаряд – ствол – дьорнути ручку... Ото і все. І в цей момент Іван Олексійович намагається мені, нетямущій, далекій од артилерії як од сузір’я Лева, дохідливо проілюструвати те все. Колишній заряджаючий автоматично робить свій коронний рух – отой невловимий напівкрок усім тілом... Біля гармати. І цей рух знову нагадує мені чомусь па у сіртакі і ще... - Ви – лівша?! - А здогадалася... Знаєш, я коли ще вчився тільки із гвинтівки стріляти, вперше на стрельбах упав наліво – командир мій: „Ти що? Де у тебе права?!” А я: „У мене це – права!” Перевчали... Так я і так, і так умію. А потім було: стріляю правою, а лівою – одновременно! – гранату кидаю у бою, зубами чеку висмикнувши! Один товариш про мене казав: „Ну, ти, Іване, й стра-а-а-ашний! Це ж так із тобою воювать зовсім невозможно!” А таки нікого у батареї більш і не було, щоб отакий скорий, я таки був найкращим заряджаючим... - аж вперше у розмові зі мною та, мабуть, взагалі вперше за кілька десятиліть так вдоволено напівкахикнув-напівхихикнув скорий Скорик... – То воно й добре, що я лівша. В одному бої поранився об затвор правою рукою – тілько лівою заряджав, але бой не прекратив! - А що то – батарея? - 4 гармати та кулемет ДКШ. - А гармата до Вас, лівши, не пристосована була ж, га?.. - Та так – не пристосована... Але я сам до неї пристосувався! Снаряд заряджаю правою, а лівою все ж помагаю – способніше виходить! Скорше, аніж у інших! А у гармати моєї – 4 метри – отход!.. От і танцюй навколо неї! Ха... - Як навколо дівки... - А снаряд – 16 кілограмів, рівно пуд тобі! - Скільки за бій пертаскували їх, вистрелювали? - Та по півтонни бувало. І більше. 600 - 700 кілограмів. Найстрашніші бої, звичайно, були на Дніпрі. Ох, і молотило там!.. Німці ноччю нам звичайно перла давали. А під Бреслау осколкові бої – дуже багато розривних було зарядів у них усяких. … Дотіг і гармату вояк доПеремоги! І тільки-но хотів вдихнути на повні груди на «вольному воздусі», свобідному од диму й куряви полів битв, аж тут… Виповнюється хлопчакові 18! І його забирають… КУди б ти думав, мій читачу? Забирають Скорика до… армії! «Не служив бо строковой служби, пареньок!» Пішов Ваня на строкову, посміхнувшись ніяково, зітнувши легенько плечиками – чи то від страху, чи таки од невимовного бессловесного подиву, а зверху дивитися - наче трохи подивувавшись лише сам собі: - Я ж на війні служив?.. Хтось Ваню добре оглянув: кріпкий і здоровий, як грибочок-боровик, – на війні примудрився підрости добренько! Куди такого? Та у морфлот його! А служили тоді у флоті аж п’ ять років... Та спершу – 6-місячна школа. Балаклавська, що під Севастополем, школа підводників. Чого тільки не набачився із перших днів! Навіть на підводному човні побував, бо ж була у Балаклаві ціла база підводних човнів. Отож... Підводна тюрма - Тю… Тюрма! – подивувся Скорик, потрапивши у Балаклаві на учбового підводного вперше. – Ні, не тюрма – могила! Заживо мені – могила… Абсолют безжальності – та стальна коробка з багатьма перегородками-переборками. - Десь в одному місці пробило – миттєво задраювалася переборка-перехід, ніхто не відкриє у відповідь на крики про допомогу. Така інструкція. Таке життя під товщею води. Така смерть на глибинному морському дні, - розповідає мені сьогодні Іван Олексійович, і плечі його, мабуть, як і тоді, кілька десятиліть тому, пересудумлює чи то страх, чи то подив: «Що то робиться…» Він ніяково напівусміхається-напівплаче невидимо, душею: - Так і «Комсомолець», вочевидь, тонув, і «Курськ» - я здогадуюсь, як і хто кричав, звав на допомогу, хоча й знав (інструкції ж бо, устави вивчив напам’ ять) – ніхто не пожаліє ні солдата, ні офіцера, ні хоча би й самого адмірала … І цього моменту і без того й досі наче молоде лице Скорика стає майже дитинним. Мовби дух йому, вже «дуже дорослому», забило од такої несправедливості життя і смерті. (Ох, уже ця парочка… Сперечаються, тузають одне одного так немилосердно жорстоко, а йдуть же у парі і йдуть собі любенько врешті-решт!) Чи він плаче? Чи стримує ридання? Ні, це він зараз посміхнеться мені знову… З винуватим напівусміхом скаже вкотре за цю довгу, розтягнуту на всю теплу зиму 2003 – 2004 років розмову: - Куди, було, не піду – всюди смерть, на кожному кроці смерть… І ще оте періодичне навчання мене добивало: що не читаєш тії інструкції – за кожним твоїм невдалим кроком чатує не покаранння, не гауптвахта чи ще шось таке, а саме – вона, смерть. Але – живий! Живу… - А де почалося Ваше життя, Іване Олексійовичу? (Відпочинемо, читачу, трохи од смертей і кошмарів війни…) І ми з ним удвох поринаємо у спогади про його сонячну батьківщину - восьму охтирську сотню, де й сонце для нього світить краще, аніж будь-де! Де народився (а отам, за 8-ою школою!), про хутір Вище Веселу неподалік од села Яблучного, тоді Охтирського, а нині Великописарівського району, про Бараників хутір на приохтирській Мошенці, куди переїжджала напівселянська сім’ я, все прив ’ язана до багатої скупої землі. Хто у сім ’ ї взірцем був для хлопців? Мати Настасія Митрофанівна – потомственний хлібороб, що стала потім колгоспною ланковою, а паралельно з тією каторжаною роботою не на своєму вже полі, виховала шестеро дітей – четверо синів та двоє дочок. Батько Олексій Васильович, 1898 року народження, що пройшов дві війни, одну – піхотинцем, а другу вже в обозі, чоботарем. А скільки війн пройшов Скорик? Не його нагороди Перша його, коротенька, війна – це отой загін так званих „ястребків”, куди записали його військові, що звільняли Охтирку од німецько-фашистських окупантів. Другий Український фронт – це друга війна заряджаючого Скорика. Так непомітно він якось ті гармати заряджав... Для решти публіки у театрі війни. І навіть для діючої труппи... Так якось воно вийшло. І коли вже почали роздавати нагороди у армії, що пішла у побідний марафон Європою – однак не помічали Скорика за гарматою, чи що... Наче злився він із нею?! І з війною отою усією – одно тобі ціле маєш вже! Довоювався. Одного разу після чергового представлення до цілої низки нагород відзначили медаллю „За отвагу” навіть лінькуватого і вайлуватого сусіда в гарматній обслузі.То обурилися солдати: „Чому – не Скорика?! Доки ж?!!” Але сам Скорик тільки відмахнувся рукою ніяково і напіввинувато: ат, ну його... Он у нього скільки сталінських подяках ! Он гармата у нього яка – найпотужніша на усій війні! Зенітка. Довжина ствола дальнобійної – 7 метрів, калібр ядра – 86 міліметрів. Он як наші міст будували, а німець вночі налетів... „Ото ми потолок били – десять кілометрів по горизонту! – згадує Іван Скорик. – Тепер воєнні історики доказують, що – 9. А ми знали – 10! Це якщо – прямо у небо б ’ єш. А полого – летить снаряд на 15 кілометрів. Польова та пушка – вона що... Тіко по землі б ’ є. А ми – по небові аж!” Але одного разу так таки образливо стало Скорику жити на фронті в кінці війни без жодної медалі. Та так защеміло у хлопчачому сердечку, що аж утекти схотілося світ за очі, бо перед самим собою стидно вже – невже не заробив нічого путящого? Навіть подяки лише на словах виносили. – казали - у штабі, що в особовій справі складають усе, але й там потім не виявилося бумаг наградних... Обдурили? І дурять, і дурять скорих скориків із народу... Хто зна... Але як приємно йому й досі, що переповідали йому потім й на Північ: „Скорик, тебе там помнять - артилеристи!” Але це потім. Поки навколо ще гамселить так, що мало не видається. А ось уже й уся Європа пролягла під ногами Скорика, який скоро досягне повного повноліття – 18 своїх років!... То що, кінець війнам? Стачить на його одну долю й так із лихвою... Он і медаль першу й останню за всю війну його нарешті вручили – „За перемогу над Німеччиною. 1941 – 1945 р.р.” То що, - мир? - Ніт! – злою говіркою викаже йому доля. І відправить у веселому святі Великої Перемоги знову на... ві-і-і-ійну-у-у-у!!! От Скорикові везло. Третя війна Т ретя його війна малася бути у Японії. Але доки довезли таких же щасливчиків, як Скорик, до Ростова, та японська війна і скінчилася... Полк розформували. Івана Скорика направили до Москви. Потрапили вони до Чернишевських казарм. Спробували бравих артилеристів використати десь в охороні Кремля, але характери їх не підійшли, мабуть, - надто горді й розпечені іще війною були хлопці, озброєні до зубів трофейними кинжалами – аж Германію бо прокляту покорили! Тож крутили-возили таких по Москві та Підмосковії і врешті-решт провели купу медкомісій, аби розбити на друзки оту веселу компанію міцних гартованих пеком воєнним і холодним душем зустрічі на батьківщині фронтовиків. На розсильному пункті у величезномк наметі був остаточний вирок – кому у які війська далі. Під наметом вже сиділи на них „покупателі”... Скорику, зокрема, оголосили, що поїде він до Криму. - О! Винограду нарешті наїмся! – зрадів. Виявилося - буде він... водолазом! А винограду й не понюхає – виноградників вже немає... Бо саме кримських татар із Криму потурили. А самі вирощувати те диво ще не навчилися. - А- додому? Он усі – додому!.. - А ти – у водолази підеш! Ти ж іще строкову не служив? Ні? Ні... От бачиш. - Який із мене ік бісу водолаз? – тихо, подумки, зачудувався Скорик. Але поїхав із Москви у Крим, у школу водолазів- за 18 кілометрів од самого Севастополя, до Балаклави, у школу, яку ще цар будував. - А я сам – хуторський, який же із мене водолаз... Хоча плавати вмів. Та лише ж на Ворсклі – і все. А тут – море... І медкомісія – звірі – не доктора! Крутять-вертять хлопців – таких здоров ’ яків до запаморочення доводять, що я думаю – от не пройду я всього цього – відправлять додому. Он яких здорових відправляють – не год-ні! Але пройшов усе. Навіть отой „стул”, на якому крутили так, як потім упізнав по телебаченню – космонавтів готували! І вниз головою, і по-всякому, та скоро так крутили, а потім – швидко встань та пройдися рівненько! Я проходив. І декомпресіоону камеру проходив із високим атмосферним тиском, і все, що положено було. І кров ’ яний тиск мій при тому – 120 на 60, хоч убийся. Це 1946 рік. А ми не знали, що на Україні – голод. Цензура все вимарувала з листів... Я тим часом вивчав усі типи сучасних кораблів. Вперше почув під ногами боєприпаси, ще коли втрапив у Чорному морі на затонулий під Балаклавою буксир. То було багато ящиків з акуратно упакованими мінами... Найбільш запомнився „Чорний принц” – корабель, на которому збиралася плисти з революційної Росії іще біла гвардія, але шось там трапилося таке – затонув „Принц” на глибині 45 метрів у бухті Балаклави. Казали, багато золота, брильянтів – із ним разом, але... „Нам вже нічого не досталося, жодного камінця, окрім гальки!” – сміється Іван Олексійович. А вода у Чорному морі – чиста була, прозора, світла. Манить! Таїть, здається, такі дива... І от сидить якось Скорик над такою красивою прірвою, аж гульк: на дні – рукавиці! Пірнув. А воно одразу так і не пірнається глибоко з незвички. Та він на шланзі – пішов і пішов собі вниз. Таки дістався рукавиць! А вони – од нього! Він – за ними таки! Риби якісь чудні. – виявилося... А наверху стрічав його грізний рик старшини: - Що собі позволяєш?! Це тобі не в річці! На гауптвахту його! ...- Настав час закінчувати школу водолазів, - продовжує спогад Іван Олексійович. - Увесь випуск збирався їхати на Далекий Схід. Дали мені відпустку – 15 днів. Я приїхав до Охтирки. Виявилося – ще на одну війну. Тифозну. Був тоді в Охтирці тиф. І провалявся я у тому тифу сорок п ’ ять суток. Температура – під 42 градуси. Знову: дихання моє поруч дихання смерті. Але й температуру ту я видержав. Після закінчення навчання у школі водолазів потрапив Іван Скорик на службу аж до Мурманська, аж на Кольський півострів. Приїхав, а медики сказали: „Яка тобі зараз служба? Після тифу... Он – їдальня, а он – твій кубрик! Поки що відпочивай”. Оклигав – розпочався і для мене підйом кораблів з дна Білого моря. Для ремонту. Як про це розказати уповні?! А скоропихом... Та ні. Треба, якщо чесними маємо бути до фронтовиків, таки писати про Скорика цілу книжку... Усе моря підбирають ... - Б агато потеряно було у Білому морі за війну! Й у Балтійському. У Баренцовому. Оті карські-капосні моря мої... – посміхається стиха Скорик. - Про кожний корабель, що його піднімали, можна розказувати окремо... Взагалі діло дуже тяжке. Тягнеш за собою углиб брандспойт. Важким, тугим широким струменем вимиваєш із-під днища корабля грунтомул. Сам увесь у тому мулі. Нічогісінько не видно! Хоча ще й грунтоодсос за собою тягнеш, та й із ним одночасно працюєш. Та все навпомацки. Та ще за допомогою якогось відчуття чудної реальності. Чи нереальності... Іще ж треба „підіткнути” під днище троси, за якій й піднімать судно на поверхню. Морока... Німці були винахідливі: мали багато видів секретних підводних мін. Були, приміром, такі, що зривалися од променя світла, бо мали на своєму тілі смужки світлочутливої фарби. Торпеди були такі, що неслися на шум гвинта... І б ’ є підводного човна прямо в зад! То стали ми робить спеціальні трайлери: вони шумлять і на той шум „ловлять” торпеду. А корабель у ті моменти стоїть собі тихо, без руху. Запам’ятався і той назавжди, що міг стати останнім моїм кораблем: піднімали судно, а наверху йшов мій друг Анисимов – нога поламана у гіпсі, зупинився відпочити – обіперся ліктем об кран, через який мені повітря подавалося, та й закрив його. В натурі кисень перекрив мені! А одного разу інший товариш під водою невзначай перетис мій повітряний шланг... Слідом йшов ще один – спас мене од вірної смерті... Дружина мені говорила часто потім: ти у своїх костюмах водолазних – як космонавт! Та лучче б я у космос полетів! Там більше волі! І навіть у шахті легше... Під водою ж увесь час – як у тюрмі, особенній, ні на що не схожій тюрмі... Все врем’я – як у тюрмі... Жаль, жодної карточки не збереглося, де я – у водолазних костюмах. А були ж... Ой, як багато всього було у Скорика... Були у нього й такі кораблі, що невигідно їх було піднімати. Он як рибний тральщик наш, що вже після війни, вийшовши у море, чогось собі тріснув навпіл... А був такий корабель, що, казали, скарбами напханий, німці хотіли награбоване ним вивезти - золото і таке інше все. Та ми там нічого не знайшли вже... Ходив під водою по мінах. По снарядах – ударних... Я ж сам – артилерист, то добре знаю, що таке ударні снаряди – вони зриваються от дотику, не те що від удару. А я танцюю на них у важкій „Трьохболтовці”... А на якорях плавучі торпеди? Ми, водолази, підрізали їх на глибині, ті якоря, а спеціалісти-підпривники потім підходили на поверхні на шлюпках до них – підривали. А підводні німецькі секретні міни? Боже... Он льодорубу „Лідіце” на „пузо” пластиря такого собі накладали під водою, аби потім ремонтники вже зсередини могли його варити. Бо той „Лідіце” наскочив на щось таке – нам ’ яв собі й боки. А ще ремонтували ззовні товарне судно „Орел”. Так, розписався Скорик у багатьох вахтових журналах... А чого були варті кількагодинні підйоми на поверхню у льодяній воді... Нехай і костюм, нехай і „скафандр” – однак перемерзнеш так, що лише під ранок наступного дня тільки відігрієшся.А якщо у порівняно теплій воді, не на надто великій глибині – і лице, і руки – червоні од холоду робляться. Як у рака! - каже Іван Олексійович, а я дивлюся на його лице – свіже, не по-старечому свіже: Господи, то не просто таке кріпке здоров’я, то просто зашпори чоловікові ще не повідходили од північноморської кількарічної купелі! Це 1946 – 50 роки Скорика даються таки взнаки... Ні учьоту, ні почьоту П овернутися б Скорику додому? Не відпускають, і квит. Чого б то? Вже ж хлопцеві й оженитися б пора. - Ні-і-і-і-іт! – кричить йому доля затято. – Да ніт же... Ти ж іще мирного атому не куштував! Саме на ту пору знаменитий радянський льодокол „Ленін” умудрився якогось троса на гвинт намотати собі... То покликали Скорика на ту операцію визволення „Леніна”. І саме під тим „Леніним” могла б скінчитися кар ’ єра Скорика – не лише водолазна, але й усяка. - Здоровенна льодина руба стала: не випливу! Ні телефонний сигнал не доходить до того, хто наверху помагає підніматися, ні сигнал шлангом, який дьоргаю. А повітря вже кінчається моє... Та... якось... Спасся! І взагалі – спасся... Бо од мирного атому - теж. - Багато причин у мене було загинути. Але - живий! Наприкінці казав: „Пєша додому, але вже – піду!” А вони: „А роботи ж тут іще, Ваню!”, а я їм: „Усього і я не перероблю!” - А чого, Іване Олексійовичу, - питаюся, – у Ваших документах не значаться великі глибини? Та й годин же, як розумію, на тих глибинах „наплавано” більше, аніж значиться? - А не було тоді нам ні учьоту, ні почьоту! – каже свою коронну фразу Скорик, і хтозна що у відповідь йому – чи сміятися, чи плакати. Бо такі тонкі відтінки образи, іронії, подиву і легкої зневаги до тих, хто так зневажив його, грають у голосі старого солдата, переможця другої світової... Тяжко було на війні? Але найгірше почувався Скорик, коли прийшов якось по війні до Охтирського військкомату за якоюсь довідкою, а дівчина зверхньо так, погордливо йому відповіла: „З якого Ви году? Та... Вас, таких, сюди ще багато ходить! Буду я вам усім справки видавати!” - Чому не казали, що таких, як я, багато, коли брали пацаном на війну або у водолази, як замість цілої групи загиблих перетягли з Чорного моря у Біле? Як на міни ставили? Коли під кригою тримали у карських морях? Чого тоді не питали, з якого я году?!. Лісоповал А що потім? Потім був у нього ще й лісоповал! Бо ніде не влаштовувався Скорик на блатну роботу – все якось випадало йому щонайтяжче. Отож нарешті настояв в армії на своїй демобілізації ( а було це трудно – командири все умовляли у понадстрокову лишитися, навіть квартирою і високим заробітком укоськувавали, наречену обіцяли гарну знайти – ніт, не схотів більше Скорик підводного царства-каземату, але начальство його втішилося хоча б тим, що не видало на руки „Книжку водолаза” – лише довідку (див. початок...): „Ти однак до нас повернешся! Стільки років в армії – спеціальності для гражданки у тебе немає ніякої” А він: „Хоч і під церквою вдома вже сяду, а на свою Вкраїну таки вернуся!”) Додому кортіло страшенно... Але вертати до Охтирки старший брат Микола (це отой, старший на два роки, що вони потім із ним на комбайні працюватимуть, той, що гнав в евакуацію колгоспну худобу – аж до Сталінграду, а потім попав прямісінько у Сталінградську битву, був ранений, але зостався живий) поки що не радив: у колгоспі майже нічого не платять і на трудодень майже нічого не дають. Та й взагалі – голод! А Микола на той час працював у Білорусі на лісоповалі. І позвав туди молодшого. Найвагомішим аргументом було те, що Микола привіз додому зерна! Іван як побачив те у відпустці - поїду! Адже треба було і стариків своїх годувати. „Рвонув я на Білорусію!” Отож Іван Скорик із Архангельську поїхав прямісінько на білоруський лісоповал. А що скінчив шоферську школу, то відразу – за кермо важенного лісовозу, ще й з причіпом. Возив із пущі ліс до сплаву. - Осінь... Дощі безкінечні! Розкисла та Білорусь з усіма її болотами нескінченними. Але я їх усіх, тамтешніх шоферів, обганяв! Вивозили ліс з боліт по так званих лєгарах – колодах, кинутих на лісові „дороги”. Як зараз бачу перед собою: їду за лісовозом поляка, і ніяк той не увернеться зі своїм причіпом з лісу на повороті! Як звернув – так і сів!.. А я, стажер, з першого разечку вивернувся. Він і лається: „Ото, цим комуністам як везе!” А я зроду не був комуністом. Як не вербували. І в армії вербували, і потім. Не везло моїм партєйним вербовщикам: на лісоповалі – тільки-но начебто вже завербували – а я тут вже за рік додому поїхав: таки вже наслужився-наїздився, хоча й гроші хороші, і зерно дають – а вже невиносимо додому потягло, під своє рідне сонце. Батькова й материна – і бабина-дідова! - наука Батько із такою любов ’ ю сина зустрів... І сказав перше що: - Учиться підеш! Будеш комбайнером. Я тебе, синок, встрою у МТС! І встроїв. Батько ж усе життя – на полі. Хоча з усієї механізації добре обізнаний був лише із молотаркою. А син же повинен піти далі! Директор пильно придивився до Івана. „Поїдеш учиться!” Взяв я направлення, поїхав до школи механізаторів, що була тоді у Кролевці. Всю зиму провчився. Із задоволенням. А весною вже працював! Саме тієї пори виїхав на поле вперше як професіонал, коли воно пахло, як ніколи за рік, – земля чекала зерна! І, мабуть, то було йому за все його життя найлюбіше – земля, яка пахне так... як тільки рідна українська земля й пахне! Отими полуденними полинами, що в ріст чоловічий, отим бур ’ яном неістрибимим, у якому, мабуть, вся сила землі нашої, тільки хто її за один раз пізна, аби людині ту силу влить?! Пахне вона ранньою весною ще льодяними росталями, а пізньою – просто дух зеленями забиває, і так душа зомліва од щастя відчуття рідної землі, од любові до неї нічим не перебиваємої... А й справді, чим ту любов можна перебити? Ніякі іноземні дезодори – ні політичні, ні націоналістичні – не зможуть убити у вкраїнцеві інстинктивної, аж до жаги, любові ні до землі, що під пшениці, ні до тої, що під... помідори. І навіть до землі під високими й буйними бур’янами („Як ото джунглі у Авфриці!” – чую голос якоїсь нашої баби – порепаної, як і її земля на вгороді, але щасливої, бо он – під віконечком у чотири долоньки, - її десять остатніх соток, які вона тільки вже й у силі оброботи, а де ті десять десятин пращурів її напівпольських Прилуцьких... О... Пішли спогади! Од самого Адама!) Пахне й сьогодні Іванові рідний хутірський город – щирицею проклятою, але чимось таки любою серцю щирицею з червоними прожилками на найміцніших, дебелих стеблах, як сама українська баба у свій полудень віку; лободою-бур’яном темнозелененьким пахне, що йому кожен листочок присипаний пудрою старезних віків степу, ніжною лободою-бур’яном, і ще – найніжнішою лободою! – делікатес то український, салатного кольору делікатес унікальний - лобода до справжнісінького селянського борщу, у котрому ще є і найкраща у світі, тиха, найтихіша у світі, пряність... - кропива! Скажете – ніяка?! Тю! Та без кропиви і поросята у сажу, і діти у люльках погано ростуть, і старики не доживають господнього віку, як не мають тої зелені на столі хоча б весною до молодого ясного борщику... Заварена-запарена кропива, якої – косою коси – ніколи не викосиш! – то панацея для усенького світу од усіх хвороб, а не бур ’ ян! Тільки світ того ще не знає. А баби на Охтирщині „свинськими” чавунами з кропивою і лейкоз вилічували... Пахне Скорикові город і більш ніде у світі невідомим коктейлем із найбагатшого чорнозему і міцного духу кропу, ядучих пасльонових стеблів картоплі і помідорів, найсвіжішим у всенькому Всесвіті ароматом маленького кріпкого огірочка, який треба з’їсти раннім ранечком прямісінько на своєму власному городі, як тільки-но сонце встало... І закусити його просту свіжість помідором, пригрітим сонечком, що вже добре випручилося із верхівок саду і надбало помідорові отого аромату, яким пахнуть... тіко помідори з української грядки!!! „Як мене судили” Помічником камбайнера спочатку направили у перші його жнива. І от поїхали хлопці косить на Хухру. І дощ саме напав їх тоді. Але не на щастя. - Та косили так, що машина не встигала одвозити! – згадує Скорик. Останньої ходки довго не було. То висипали зерно просто на землю. А ранком у бригаду приїжджає міліція: „Скорик, у машину!” А колгоспники кругом співають і сміються: „Що, Скорик навсігда їдеш?” (І тут я собі дозволю маленький відступ: чого воно люди такі злі бувають на тих, хто скорше за інших вправляється? Хоть би й у чому взяти, то злостивляться, ще й як! Отой сірий-сіренький середнячок „невисуваха” – ото народний наш ідеал! Котрого й у калюжі – раптом п ’ яненький лежатиме – пожаліють...) - Де був? Куди їздив? Де зерно? – посипалися питання у райвідділі. А він нічого не знає. - Їзжай у бригаду! А в бригаді до його комбайна під ’ їжджає механік: „Я буду комбайнером у тебе!” То давай... На той момент ще й шофер захворів. То Скорик вже визвався бути водієм. Але невдовзі нагрянула спецкомісія на поле. Як побачила, як той механік косить... Полови!.. Коли це дзвонить директор МТС Ковтонюк: „Де Скорик? Нехай він косить!” І почав Скорик вперше самостійно хліб у валки скошувати. Та не так, як поруч роблять. А так, як вчили його у школі механізаторів. І скоро так. А старші зляться: „Он як він скоро шпарить! І решета наші дерев ’ яні позбивав, розумака! Ото ж і зерна скільки згу-у-уубить!” Хтось не втримався – шуронув і анонімку услід його скорості... А Скорик таки справді позбивав із свого комбайна оті „рацпропозиції” доморощених умільців, що насправді тільки збільшували кількість полови у зерні. Приїздить нова комісія, і тодішній голова колгоспу „Червона Зоря” Краснокутський і головний агроном, і навіть сам Ковтонюк – керівник Охтирської районної машино-тракторної станції. Усі довбуться у машинерії, в стерні, перевіряють. Кінчилася уся та мишина вовтузня тим, що Ковтонюк сказав:
- Скорик буде комбайнером! А хто „заявив” на нього? Та старші ж комбайнери. Од заздрощів. Як звичайно. Нічого особливого.У нас, як завжди... І вже суд скоро наспів за те зерно, що ізсипали тоді на землю, а на ранок воно пропало. Виявляється, комбайнер із водієм „оприходували”, коли Скорик додому поїхав. Одсиділи хлопці. А Скорика на суді у хухрянському клубі суддя все допитувався: - Чого ж тебе у долю не взяли? - Почім знаю... А потім прислали Скорику у помічники його рідного брата Миколу: - Дивлюся з-під руки – їй же бо, то Микола до мене йде! Мабуть у помічники, - сам до себе сміюсь. А таки справді! Ото вже вони удвох косили – собі й врожаю на радість! - Докосилися до того, що на ранок він мене у постелі водою одливав, аби розбудити. Люди здалеку сміялися: он брати як лаються! А ми просто так пізно лягали та так рано вставали, що вже майже і не віддихувалися. Старалися. Я знав: скошу 340 га – получу премію у 25 пудів хліба. Верблюжатина І була у Івана Скорика ще й цілина. Бо швидко навчився хліб ростити і косити. То й не дивно, мабуть. З діда ж прадіда – хлібороб. ...На Охтирську МТС якось надійшло розпорядження: „виділити” з колективу кількох „цілинників”! Виділили чотирьох. Скорик серед них – наймолодший. Це 1954 рік. Приїхав Іван на ту цілину. Попав у Павлодарську область. А й справді – цілина!.. Навколо – суцільний степ, пшениці неважнецькі, вітер гонить хвилі невисокі й зовсім немогутні. Приїхала по них „літучка” – розбирати новачків. Усіх розібрали – Скорик зостався. Із комбайнів же зосталася така рухлядь, що, видно, бригадиру й стидно було її Скорику пропонувати. А один із „стариків” охтирських, від ’ їжджаючи зі своїм „покупателем”, пальцем на Івана тицьнув бригадиру: - Он тобі Скорика оставляєм – він який хочеш комбайн на ноги поставить! А не поставить – одними колесами буде косити! Га-га-га... Це тобі заміна за всіх зразу, що звідси потікали! „Бригадир не розтерявся, „старика” тормознув та Скорика – йому в помошники! Бо хто його зна, шо то за Скорик, чого то вони так гигикають... Мало кого сюди підсилають, мо’ аби здихатися у своїх хазяйствах...” – підсміюється хитрувато сьогодні Іван Олексійович. ...Цілинний степ його вражав. - А дли-и-ини які там! – зачудовано вдивляється подумки Скорик у той степ. – По 60-70 кілометрів - аби хоч до якогось котлопункту доїхати! Степ і степ собі... На місце роботи, до якихось вагончиків доїхали вночі вже. Вийшов із вантажівки і перше, що почув: - Тю-у-у-у... Ско-о-орик!.. Це ти?! Розсміявся сам собі: „І тут, у Степу, мене знають?” А ще зрадів отому рідному „тю”. (А й справді, - дозволю собі невеличкий відступ од теми, - чи є світі хоча бу одній мові таке слівце, як наше, суто українське „тю”? Чого ним сказати не можна? Та все! І подив-зачудування, і гнів, і радість, і легке презирство – так, легесенько собі, ненав’язливо – „тю...” - знечів’я. І захоплення на грані любові! І страх тваринний – до жаху, і переляк аж, короткий, як нагла смерть. І безнадія, туга може у нашому „тю” звучати, і така ностальгія, що ніяким іншим, вишуканим, словом не викажеш...) - Таки справді - Скорик! А що тобі тут – косити? Оце тобі комбайн убитий – будеш робить? - А шо скажу – даси? - Дам! Кажи. - Цепи! Зірочки! - Їдь на склад! А на складі... Усе є, чого душа бажає! Аж отетерів спершу Скорик од такого небаченого досі багатства. Змащеного, завернутого в бомагу пахучу (вона, ота обгорткова коричнева - пергаментна аж! - бомага пахла тоді Скорикові дужче, гарніше за 50-копієчний, дорогий, московський одеколон „Жасмин”...) „Снабженіє то було запчастинами на цілині – дай, Боже, повсюди такого! А тільки розпорядитися толком не могли – організація була ахова, - згадує Скорик. – Я шо скажу кладовщику (а неграмотний був – де вони такого і найшли?) – він усе - ком – плек –та – ми! – новеньке! - змащене! - в упаковці! - видає мені. Я такого ще ніде не бачив. Душа радується. Я й зварника собі не замовляю – сам варю. Для себе! Комбайн із рухляді вийшов - лялечка! І пішов я косити...” Так, взявся Скорик косити – десь по 10 центнерів з гектара виходить: „Тю... Юринда! І стоїло ото затівати таку мороку на увесь Совецький Союз, людей зганяти, шоб ото таким врожаєм позоритись. У нас тоді вже не тільки на опитній в Іллічовці, в й по крупних хозяйствах мали і по 25, і по 30, і навіть до 40 центнерів іноді! А шоб таке нещастя, як до революції під серпом і ціпом...” Але однак так скоро Скорив косив і так красиво, що товариші-колеги не витримали... колеса задні у комбайні йому попробивали! - А я б і на дисках косив бистріш всіх! – знову сміється Скорик. – Та викрутився так: у копнітєля колеса познімав – на комбайн поставив. А на копнітєлі тепер трясе... Дівчата там мордуються на ньому... А я кажу: „Ну шо – харашо?!” Так вони попобігали – нові колеса мені попошукали... Найшли! Предсєдатєль, бригар казали: „Оце да! Цьому нічорта не зробиш!” Навколо – одні радгоспи. Тут, де він косить, директор – поволзький німець. Начебто й організовувалося усе добре, а ладу таки немає. Люди тікають. Техніка до радгоспу пригнана в основному стара, зношена, розсипається на ходу. Їли гаряче раз на добу. Увечорі, у бригаді, як уже всі із усіх своїх загінок вертають до місця. Про те, щоб гаряче до комбайна підвозити – і мови не було. Зранку голодний – на роботу, як тільки засіріє ледь у Степу. - О котрій годині це, Іване Олексійовичу? - А Бог його святий знає... Часів у мене не було! В обід – сяка-така перекуска, із собою прихвачена. А вже на ніч - варена верблюжатина чи ще чогось у супі. „Яке вона? А м ’ ясо як м ’ ясо! Трохи чудненьке, а так нічого...” Жінці моїй тут казали: „Утече твій Іван! З тієї цілини так тікають. Або ж як останеться – приїде пухлий! Або хворий. Голод там”. А вона їм одказувала: „Мій – не втече. А що переживе – то переживе!” Їли часто й конину – у казахів бо національна, і основна, їжа. Ще коли їхав поїздом на цілину, у Челябінську вперше побачив конину на базарі. І далі по дорозі вискакували з вагонів: а що тут продають по їхніх базарах? То все конина. А лише як наші – українці чи росіяни вивезуть свинину, то купиш шматочок. Кумис у Степу пити ні разечку не зміг, хоча й знав – ним навіть туберкульоз виліковують, такий сильний од природи напій. Перед очима його інколи, як згадує той вселенський старовинний Степ, постає перш за все така картина: маленька, дрібна казашка, сидячи на такому ж дрібнесенькому стільчику прямо під крупом, доє конячину, а та стоїть, як укопана – не здригнеться. Жодна корова так сумирно не стоятиме. Кургани - Я кби то до ладу все було організовано, - бідкається про головне і сьогодні Скорик, - яке багатство могли б мати з того Степу! (Він так вимовляє слово степ, що мені залишається тільки одне – писати з його тону те слово виключно із великої букви). Земля багата була. І землі багато... Якби ж то поля оті та було якось-то позатуляти од вітрів. А то через два роки як подуло по розпаханому тому Степу – все здуло! Так ото ми Степ підняли угору – на 15 сантиметрів... Таки справді догори підняли. Аж сюди ту пиляку доносило. І здуло усі наші й ваші 15 сантиметрів, віками природою надбаних. -У 1968 році, Іване Олексійовичу, я пам’ятаю – була вже у восьмому класі – несли чорні бурі звідкілясь привіти од „хазяїв”, й Охтирка вся пилюки взимку наковталася! То казали, що те лихо з Кубані... - Де ми тілько не нахазяйнували... На цілині бистро стали врожаї зовсім малі, як сковиряли ми її, ту цілину, ну його в баню! Пилюка летіла – в очі, в рот... Вже другого року брали ми у Кустанайській області всього по 5, максимум де-не-де по 10 центнерів пшениці з гектара. - А скільки хліба погнило! – аж сльозу змахує із ока Скорик сьогодні. - Приїжджаємо на другий рік – а на розкритих, просто неба токах хліб увесь попроростав так, що екскаватор ледве розгрібає... То було пропалять ті кучугури... (І стерню палили – хтось директиву дав. Вже потім узнали, що то для землі вредно – все із того гумуса живе випалюється, що землю родючою робить). - Як – пропалять зерно?! - Та так-таки просто – вогнем. Тоді легше його розтаскувати з кучугур... Та ні екскаватори, ні бульдозери торішній врожай так і не догребли... Довелося нові тока строїть! А ті кургани так і зосталися могилами золотому зерну...
Жалко дивиться. (Він не сказав „Жалко було дивиться”, а саме так. Бо й зараз Скорик у своїй голові дивиться на ті кучугури...) Я тоді розчарувався: за віщо чоловік так мучається, шоб отак потім усе гнило?! Святий мій хліб... У мене й очі місяцями боліли од того степового вітру, от пилюки, як додому приїхав... Там, у Степу, я поняв, чого у казахів такі очі вузькі. Бо наші очі там би не видивилися довго. А як здівалися над шоферами тоді на токах та на хлібоприймальних пункиах! Привезе водій зерно – не таке за ГОСТом. Вези назад! Та хоч би сортували вже, на фураж, чи що. А то назад усе перли. І там, „у заду”, й звалювали на землю... Вже нікуди його не везли. Скільки горючого так погубили! Скільки техніки, врем ’ я і людського здоров ’ я зазря вгробили.. Коли ж одкосили хліба першого року, всіх бистренько розщитали – а мене не пускають додому. Та я ж недавно оженився! Мене молода дома жде. І зерна дома чекають- не дочекаються. А вони: „Оставайся!” Директор радгоспу обіщає і зерно на Охтирку переправить. З неділю розщитувався. А на другий год приїхали у Кустанайську область – там дали зразу самоходні комбайни. А мотори – негожі! Пообривані й кольця... Дали загальну команди: „Знімай мотори! Буде централізований ремонт”. Я свого мотора не оддав. Чорті, шо вони мені там поставлять! Сам одремонтую. І „старики” казали про мене: „Диви, шо Скорик робе – те й собі роби!” І механік, і учьотчики всіх мастей, і бригадир теж казали: „Так ми ще не робили. Було, оддамо у майстерні – хай там, що хотять, те й роблять!” А мені такого не треба, щоб шо хотіли, те мені й робили... Отож по 400 гектарів і накошував хлібів Скорик щороку на цілині. Квадратно-гніздовий... К оли повернувся до Охтирки із цілини, знову од МТС працював механізатором, комбайнером по багатьох колгоспах. По всій окрузі працювати у жнива просили Скорика! От тільки ордену знову ж таки ніколи ніхто не дав Івану Олексійовичу... „Та я обганяв усіх тих, що – з орденами!” – сміється Скорик утішно. А то якось таки заходилися з управління сільського господарства послати його до Москви, аж на саму-самісіньку Всесоюзну виставку досягнень народного господарства, знамениту ВДНГ! За найкраще у районі комбайнування. Але... послали таки іншого! А той, інший, привіз із столиці медаль- на нього, Івана Скорика виписану! На Скорика таки там її виписали... Не змогли свої одбити хоч її, хоч ту медаль одну-єдину у моторного Івана-комбайнера. А однієї весни, після того, як Микита Хрущов змотався до Штатів та надивився на їхню кукурудзу, опанував Скорик ще й квадратно-гніздовий спосіб посіву „королеви полів”. (Зараз це все смішно. Але навіть перший фільм, який я пам ’ ятаю у своєму житті, то - кольоровий кіножурнал про візит Хрущова до Америки 1959 року, а саме до штату Айова, де він мотався серед височенного кукурудзиння та задирав свою лису круглу голову, аж капелюха падала. Цей кіножурнал довго демонстрували по всіх наших клубах та „палацах” перед художніми повнометражними фільмами). Заморочка то була для наших колгоспників на самісінькому гострокінчику п ’ ятдесятих років. Мало не до Північного полюсу збирався Радянський Союз вирощувати ту „королеву”! І от на Охтирщині також, як годиться, б ’ ють у літаври про той квадратно-гніздовий кукурудзяний посів! - Сіять нада! – сказав голова Краснокутський Скорику. - Так давайте!.. Дали сівалку Івану. А він... - Я тоді огроному сказав: „Культивуйте добре! А вони – ні... Я тоді нажав харашо, сівалку одрегулював... А жук отой... Він за зернину і – в нору! Приїхала комісія із району посіви перевірять – де вони, ті посіви? А те, що зійшло, жук на очах у комісії ріже і в нори поглибше затягує за хвоста... Ха! Ото кумедія була!Вони подивляться кругом: сіяли – сіяли, а кукурудзи немає! Перші мої 2—гектар – ляпнуло! Тоді стали культівірувать – нори порозрушали. Скорик прилаштувався ізнов до того посіву, підготував і трактора, і сівалку. Пішов у загінку! І ладненько у нього вийшло з першого разечку, не поле – лялечка! Він усі належні йому 90 гектарів так і виконав. Як чотирьохтичковою вилочкою розтикав спеціально облаштованою сівалкою гнізда для „королев”. Припхалася знову поважна комісія услід за черговою анонімкою перевіряти його поле. Длубалися – длубалися, копирсали ту землю, зернини видовбували – все гаразд. По три у кожній луночці! І Краснокутський із замом – Огребом над полем рачки стояли – все в порядку! Зрідка дуже більше чи менше (бо вмів Скорик так відрегулювати свою машинерію, що слухалося його зерня). - Я вже так привик - бачити, як падає по три зерняВсі регулятори нормально клацають. Як хочете – у мене там все є. Одкрили – по три зерня падає.... Пасинкувати вручну не прийдеться, як і передбачено цією ультрапрогресивною технологією. Але раптом-таки все ж не посходить, як треба? І наступні 60 гектар задля перестраховки голова колгоспу сказав посіяти густіше... Скорику діватися нікуди - посіяв, як сказали. По 5 – 6 зернин. А зійшло: маєш різницю, пане голово! На Івановому, на Скориковому 90-гектарному полі – лише механізований обробіток дружніх сходів, а на твоєму усеньке літо жінки довблися із сапачками. Та не тільки жінки – усіх колгоспників виганяли. Та що там казати! Он бригадир... А ну, цитьте! Що там про Скорика каже? - Якби того Скорика на куски розірвати – шоб кругом харашо було. - А голова? Що казав? - Каже: „Пішли у свинарню!” А я йому: „Що там робить?” „Косити будеш...” Прийшли у свинарню. А він: „Бачиш - он поросята бігають? – вибирай собі. На премію”. Потім голови інших колгоспів просили: „Дайте й нам отого механізатора, що вміє квадрат сіяти”. І наш голова казав: „Дам Скорика вам – він шо хош посіє!” І ще 200 гектар сіяв. Багато хто заздрили і всяко скорикові старалися палки у колеса вставляти. Але вони у нього крутилися, як годиться. І старики навіть нічого йому зробити не змогли. Друк – високий! Д ва десятка літ трудився Іван Олексійович Скорик у міській друкарні. На верстатах високого друку. Причому так підлаштовував ті машини, що вони все скорше і скорше працювали... Бо Скорику повільно – не можна просто жити! Ще Іван Олексійович ремонтував лінотипи, що на свинці працюють, плавив той же свинець для друку... Дихав ним! А ще – споруджував прибудови (навіть туалет друкарні та редакції – то його теслярська робота), інколи ремонтував великий дім по Друкарському, 4, де знаходяться й зараз друкарня – на першому, редакція міськрайонної газети „Прапор перемоги” – на другому. Дружина – Катерина Іванівна - не одне десятиліття працювала саме на другому поверсі – коректором „Прапора перемоги”, звідки й на пенсію пішла, донька Наталія Іванівна – вже майже 30 літ трудиться на тій же посаді. Як журналіст-профі, мушу сказати: ніхто у нашому містечку так не вичитає текст, як вона. І будь-хто у редакції, де всі журналісти з двома-трьома освітами, не гордиться підійти до неї, аби вияснити складнощі правопису... А вона зрідка сміється: „Авжеж! Я ще не народжена щодня ходила сюди на роботу!..” Я пам’ятаю ті роки, коли Наталія Іванівна удвох з мамою займали один маленький кабінетик зі скромною табличкою „Коректорська”. З тих пір спливло багато часу. І зараз мало хто цінує грамотно видрукувані газети. Інтернет, вічний поспіх як у написанні, так і в редагуванні навіть важливих матеріалів... Та є надія, що профі знову замістять дилентатів од журналістики. Мабуть, тому, що був у цьому будинку № 4 по провулку Друкарському Іван Олексійович своєю людиною, то дав розгін плоскодрукувальним машинам, до котрого спроквола друкували ночами 20-тисячний тираж газети. „А треба було б - швидше! – скоро завважив Скорик. – І я їм розгін дав!” Потім ротаційну машину для друку взяли. Скорик і її швидко опанував. Аж гула на всю старовинну будову, та друкувала для Охтирщини наш „Прапор”! Я добре пам ’ ятаю той звук, що страшенно будоражив душу знервованого (не дай, Боже, хоча б одної помилочки!) чергового журналіста, що мав уночі ідписати перший екземпляр „У світ”. „Строгості” тоді були... Писали ми тоді до своєї газети про різних трударів, надзвичайно рідко – про друкарів, а ще рідше – про журналістів, хіба що часів Вітчизняної. І Скорик якось нікуди не втовпився у те святе писаніє, освячене компартією... Хоча тепер я дивуюся: як же із такою рідкісною біографію прогавили „свого”?!! Є в тому і моя вина – не пригляділася до скромного чоловіка. Та і вся їх сім ’ я, Скориків, була надзвичайно скромна. ...Так, про нього, про особливо „свого” ні разечку не написали у рідному „Прапорі”. Про „своїх” взагалі у нас – зась! Чудний етикет... Може, що на Північ одного разу поїхав, не послухавшись тодішнього директора друкарні?.. А було так. ...Усі машини, що ними займався у друкарні Іван Олексійович, працювали - як співали. Бо вже якось так природно наче виходило, як так і треба, – на чому б Скори к не працював – то він і наладчик того, й експлуатаційник, і постійний надійний ремонтник. А начальство, як правило, швиденько до того звикає і починає вже понукати: а ну, якби ще оте!.. І оте! Став директор друкарні все частіше повторювати Скорикові: „Що там ви вночі робите – подумаєш, газету друкуєте!” Що він один лише тверезий на нічній зміні – то якось і не помічав, чи не знав, чи й знати не хотів. А газету вже до 23 тисяч двічі на тиждень дігнали! - А-а-а, нічого не роболю... То хай вам інші так мало роблять, як я... – скипів скоро подумки Скорик та й вирішив податися на Північ. – І грошей на дім дозаробляю, і без мене тут справлятися будуть краще, мабуть... Коли директор про те рішення раптом випадково, від інших, дізнався, вирішив домовитися із начальником міліції, аби Скорика на ту Північ не пустити (а тоді таке правило було – не всіх могли „випустити” на серйозні заробітки...) Але начальник райвідділу виявився мужиком із „поніманієм”, і Скорик на Північ поїхав! Мотор для тундри Я вдивляюся у тундрові знімки – і навіть на їх чорно-білому, а то просто й сірому тлі бачу голівки жовтогарячих маків, квітучу морошку, зрідка – запашну чорницю... А літо ж! Дарма, що наші мужики у куфайках та зимових ушанках. Це тут зараз - теплінь, і болото – як літепло... Саме так зустріла Івана Олексійовича тюменська тундра. Приїхав тягти у Надим газопроводи. Селище Медвеже. - Од бурової до бурової варимо труби. Раніше тут іалійці, французи пргобували встановлювати своє оборудованіє... Ми його закипили, і вони обучали наших інженерів. Отож, йдемо далі й далі у тундру – виганяємо бідних маленьких оленів. Весело якось там мені було! А трудився наладчиком зварювальних агрегатів. Числився.. А робив усе! Як завжди. Взимку стало прохолодніше... До 50 градусів за Цельсієм доганяло! Але Скорик скоро зайнявся „утєплєнієм” всерйоз... Жили в бочках – таких собі напівкруглих імпортних, начебто утеплених вагончиках, звичайно, холоднуватих як для нашої, вітчизняної, тундри. Скорик довго не мерз: переробив опалення: - ...та так, що ми у майках спали і розкривалися вночі: жарко, аж пашить усе! До вітру голяка не боялися вискочить серед ночі. А сусіди дрижаки ловили... Так само придумав Іван Олексійович й іншого, аніж стандартні, „намордника”, як він каже. З дому привіз шматок матерії, котра і повітря начебто пропускала, і підступною, застудною, вологою од дихання не забивалася, легко знімалася й одягалася швидко. Та все це, знову ж таки підкреслює сам Скорик, „юринда” у порівнянні з тим, як працювали на спорудженні газопроводів. Він був електрогазозварником. В основному... - Важко, але інтересно було... А одного разу... Привезли новий мотор до зварювального агрегата, а ніхто завести не зміг. Цілісінький консиліум із спеців зібрався навколо. І техніки, й інженери. З технікумами, інститутами. Крутилися-вертілися, а мотор не заводиться, й квит. Хтось таки кликнув Скорика. Скорик трохи наперед подався: „Дайте, спробую!” Обсміяли... Необразованний! Якогось слюсаря-зварника нам підіслали... Іван, як-то кажуть, рукавом втерся, а коли образовані й начальство пішло обідати, за ложки побралося, подумав собі: „Ідіт! Обідайте”. Та й пішов до мотора, та й розібрався у ньому: „Одчепив – зачепив, р-р-раз! – і завівся...” Задирчав той мотор на усю тундру! Начальство ложки покидало, а Іван заглушив, пішов - за свою узявся. Смачно... Чи щасливий чоловік - Скорик? А потім Скорик знову вертав на батьківщину. І ще справді дуже високим друком друкував газету і бланки у своїй друкарні у провулку Друкарському... А ще... Про Скорика таки пишеться книга. Наче сама собою! А я ж збиралася лише зарисовку для свого „Прапора” зробити! Рядків на двісті. А потім – нарис... На сторінку. Багато гвалту було щодо мови персонажу... І щодо „гігантських” розмірів нарису... Але донька Івана Олексійовича - Наталя - сказала: - Чи бачив... голос батька у твоєму тексті – живий! (І ця її фраза вирішила для мене долю газетного матеріалу – це має бути книжка. Тоді вже ніхто не робитиме мені закидів щодо моєї „літературщини”... ) А ще Наталя розказала, що кілька років тому, відпочиваючи на чорноморському узбережжі, знайшла місцину у Балаклаві, де була колись царська, а потім совіцька школа підводників... Нічого там вже немає. Але комусь таки там сказала Наталя: - Тут служив мій тато... ...Доки дописую – переписую, ще й перечитую цей текст вкотре спочатку і все вирішую для себе: чи щасливе життя живе мій герой, герой нашого часу простий охтирчанин Іван Скорик? З одного боку – трагічна, глибоко драматична доля... З другого – із усіх неймовірно тяжких, ба навіть катастрофічних ситуацій виходив наш Іван (як суто національний герой вже!) переможцем. Недивлячись ні на що. І ким тільки не був за своє трудове життя! Золоті ж бо руки у Скорика. Все вміли. А головне, мабуть, що створювали свій власний Дім. (Знаєте, як у пісні - „Я куплю тебе дом в Подмосковье, и тебя приведу в э тот с обствен ы й дом...”) І гарну сім ’ ю. Старша донька Наташа особливо тепло згадує із свого дитинства ось такі епізоди, пов ’ язані із турботливими батьковими руками: - Коли приходив з роботи, ми із сестрою Ніною, як правило, давно вже спали. Але батько завжди перевіряв, чи не померзли у нас ніжки... І підтикав дитячі одіяльця... І досі вмілі й сильні руки у Скорика. Няньчать з невимовною любов’ю вже онуків, а їх у нього з Катериною Іванівною аж четверо – двоє дівчаток і двоє хлопців. Дочка Наташа має ще й такий красивий спогад із найранішнішнього дитинства своєї старшої доньки Лілі: стоїть вже дід Скорик над люлечкою і наче з королевою говорить з кількамісячним немовлям: „Лілічка проснулися... Лілічка вже встали...” Хто тепер скаже достеменно, від якого моменту у душі дитинчати народжується повага до самого себе і те відчуття світу, котре приводить його до поетичного світосприйняття? Як от у Лілі, котра вже у тринадцять років написала така вишукані рядки: Пташиний спів зарані Щасливий день пророчить. Заплутавшись в тумані, Засне цариця ночі... Можливо, якраз із таких моментів невимовної любові старших людей... ...Сьогодні старше подружжя Скориків порає кіз, загалом порівняно велике домашнє господарство. Вирощують ці люди красивий виноград і готують за старовинним рецептом слив ’ янку, рівній котрій у нашому містечку поки що немає... Але все це – домашнє - вкупі, мабуть, – тема іншого нарису про Скорика. Бо хіба можна двома словами сказати, як цікаво стає на маленькій садибі, у маленькому будиночку, котрий вибудував Скорик своїми пучками, коли збирається разом тепер вже дуже велика сім ’ я і онуки – й хлопці, й дівчата – залюбки там щось таке сюрпризне (навіть для самих себе!) готують, а старші... Так, он приїхала з Полтави на вихідний студентка Ліля, з нею хоче посекретничати теж дорослий кузен Роман, а Нінин менший, Віталька, разом з молодшою дочкою Наталі - Нелею теж щось задумали... Цікаво жити! А як воно все-таки– прожити красиве життя? І ще я інтересуюсь секретом енергії і молодості Скорика, котрі не тікають од нього, недивлячись на солідний вік. - Люблю цибулю й часник!.. – усміхається Іван Олексійович, а потім наче ще й підсміюється над моїми філософськими питаннями: ...і сухарі гризти! Від них зуби – цілі! Й правда, вони у нього – не у кожного молодика сьогодні такі! ...Вислухавши Скорика як слід вперше за двадцять п’ять літ знайомства, я думаю ось що: «У своє життя він зумів якимось дивом дивним убгати кілька життів зовсім різних людей, про кожного з котрих можна було б переповідати довго… Справжній Скорик! Отак управився…» |
