Головна arrow Наш сайт arrow Бібліотека arrow Про Ахтырку и ахтырчан arrow Леся Криницька. Історія охтирського пивзаводу – історія самої Oхтирки
Леся Криницька. Історія охтирського пивзаводу – історія самої Oхтирки Печать
Автор Леся Криницька   
14.01.2005 г.
Леся Криницька
Історія охтирського пивзаводу – історія самої Oхтирки

ПЕРЕДМОВА

Ця книга присвячується історії охтирського пивоварного завода, якому скоро виповнюється 90 літ.

В народі нерідко можна почути: “Почитай батька і матір своїх і благо будеш жить на землі”. Це зі Святого Письма (Біблії), де у книзі “Второзаконня” сказано ось як: “Шануй батька твого і матір твою, як заповідав тобі Господь, Бог твій, щоб довго тобі жити й щасливим бути на землі, що її Господь, Бог твій, дає тобі”. Людина, котра не знає батьків, роду свого, відчуває життєвий дискомфорт, ущербність. І ми працювали, не знаючи власної історії і того, хто створив підприємство. Ходили чутки про якихось німців, які шукали тут воду і начебто збудували пивзавод на початку ХХ сторіччя.

Напередодні ювілею, що наближається, вирішили дослідити момент зародження підприємства, відновити події колишніх літ. Звернулися за допомогою до журналістки Олександри Стрельникової (вона ж – Леся Криницька). І не помилилися. Вона взялася за роботу з великою любов ’ ю до Охтирки і її минулого.

Підняті архівні документи нашого міста, Сум, Харкова, Санкт-Петербурга. Перегорнуто багато сторінок сімейних альбомів нинішніх і колишніх земляків. Вечорами виходжені вулиці зі старовинними садибами. За чашкою чаю проведені цікаві розмови про відносно недалекі, але такі, що не згадувалися з причини незатребуваності, справи старших поколінь, пов’язаних з пивоварінням.

Результати досліджень виявилися неочікувано цікавими.

Документи повідомили, що аж у 1881 році на березі ріки Ворскли на хуторі Пристань був збудований дерев’яний заводик, що розпочав випуск пива. І хоча інформація про нього обмежена, та дозволяє зробити висновок, що охтирчини вже 120 років п’ють власний, а не привезений напій.

Дозвіл на будівництво пивзаводу в Охтирці одержав міщанин Іван Іванович Бондаренко на ім’я своїх спадкоємців: сина Митрофана Івановича Бондаренка та зятя Луку Яковича Крижановського. Це сталося 15 жовтня 1913 року. Тобто міф про іноземців розвіявся.

Дивовижним виявилося і те, що прямі нащадки Бондаренків живуть у Харкові і зберігають у своїй пам’яті ці події.

Гадаємо, що скоро у сквері біля адміністративного корпусу підприємства буде встановлено погруддя його заcновнику.

За дев’ять десятиліть політичний і економічний устрій держави неодноразово змінювався, минали війни, але завод завжди працював. Пивоваріння стало одним з гордих символів міста, пріоритетним сектором економіки.

Новітня історія заводу розпочалася в 1997 році, коли воно перетворилося в акціонерне товариство і основний пакет акцій придбав один з найкрупніших національних виробників пива та нопоїв – закрите акціронерне товариство “Оболонь”. Завдяки інвестиціям в техніку і технологію, інтелектуальному внеску київських фахівців, ринкові позиції охтирчан посилюються, ефект змін відчули всі учасники бізнесу. Темпи зростання обсягу продаж у 1997 – 2001 р.р. складають від 20 до 50 %. Подвоїлася кількість робочих місць. Платежі до бюджету надходять своєчасно і зі щорічним приростом до 40 %. Акціонерам виплачуються дивіденди.

Колектив охтирських пивоварів дякує президенту ЗАТ “Оболонь” Олександру В’ячеславовичу Слободяну, колишньому депутату Верховної Ради України Володимиру Анатолійовичу Ткаченку, голові Сумської обласної ради народних депутатів Марку Абрамовичу Берфману і колишньому меру Охтирки Олексію Григоровичу Нестеренку за практичну допомогу у проведенні ефективного акціонування.

Піднімемо бокали пінного хмільного охтирського живого пива за колишніх, сьогоднішніх і майбутніх майстрів-пивоварів, а також за всіх любителів і цінителів цього напою. Нове тисячоліття – з охтирським пивом!

РІММА МИРОНЕНКО, Директор з економіки ВАТ “Охтирський пивоварний завод”, представник ЗАТ “Оболонь”.

Пам’яті Івана Івановича Бондаренка – охтирського підприємця кінця ХІХ – початку ХХ століття

ЗАВОДЧИК

... Немолодий і успішний охтирський заводчик Іван Іванович Бондаренко вже мав кінний завод. З 1912-го з дозволу Харківського Губернського Правління будував цегляний. Давно працювали його млини. Та чомусь саме пиво – своє, охтирське, було його мрією, до якої ось тільки-но зараз, на порозі рокового 14-го, мав змогу підступитися. І він так любив своє довго колисане у мріях дітище, що навіть після усіх божевільних вітрів початку століття, вже у 1921 році згодиться очолити робітничу артіль, котрій держава здасть підприємство в оренду.

Молоді спадкоємці на той час вже облишать підприємство – соціальні катаклізми не дадуть працювати гарячим, енергійним власникам нового покоління. А старий вже і трохи остиглий, поміркованіший і водночас сильніше прикіпілий до вимріяного свого дітища підприємець Іван Іванович Бондаренко з великим стажем – стажем саме підприємця! - знову візьметься “за старе” – за свій юний ще пивзавод. Не знаючи, що й НЕП здує його, підприємця, який вже вистояв начебто, ще новішим вітром історії...

ЧАСТИНА ПЕРША
Вступ НАЇВНІСТЬ – ШАРМ ПРОВІНЦІЇ

Тисячі разів я зустрічала цю красиву пару на вулицях Охтирки упродовж десятиліть. Вони любили пройтися удвох. Він – стрункий, сухуватий. Фрезерувальник високого класу з “Сільмашу”, завжди відмічений у святкових наказах передовик виробництва. Але при тому – наче трохи в тіні... Вона – завжди не просто привітна, а й усміхнена, стримано весела. Вихователька дитсадка. Що їх об’єднувало, таких різних? На перший погляд - гордовита постава, в котрій вгадувалася неабияка самоповага. І небезпідставна.

Скільки разів ми говорили? Безліч. Бо це були батьки моєї однокласниці Люби Колесник. Та лише кілька років тому Лідія Яківна якось тихцем, мало не шепотом, сказала мені, відвіши трохи вбік од тротуару, при черговій зустрічі на вулиці Генерала Батюка, де стоїть їх малесенький будиночок:

- Тепер вже можна розповісти про моїх родичів, які були власниками оцього пивзаводу. Напишеш!

Вона показала рукою в бік високої труби, що ніяк не в’язалася з образом цієї скромної в усьому сім’ї. Мабуть, побачивши в моїх очах невимовний подив, підбадьорливо посміхнулась по-змовницьки і ще раз шепнула:

- Приходь - розкажу!

Але інколи буває саме так: до цікавого матеріалу не хочеться підступатися в суєті. Та коли руки дійшли, вже можна було кусати лікті… Любов Яківна раптово померла.

І лише роки по тому я вперше вирушаю у вечірні жовтневі сутінки Охтирки, тримаючись за міцну долоньку восьмилітньої доньки Єльки (аби не так страшно!..), розшукувати старожилів, котрі хоча б щось могли відповісти на питання: хто ж будував наш пивзавод? Ходять безкінечні легенди про якогось німця. В охтирському архіві немає анічогісінько. У місцевому краєзнавчому музеї знаходять лише дані про той пивзавод, що існував з 1881 року на хуторі Пристань. Він згадується у товстелезному талмуді – “Реєстрі фабрично-заводських підприємств Російської імперії» за 1909 рік як (чомусь) Іванівський охтирський пивзавод Зіверта (пізніше – вдови Зіверт, ще пізніше – завод якогось Дворського). У 1909 році, як свідчить «Реєстр», тут виготовили пива на суму аж 20 тисяч царських карбованців. Робітників – 10 чоловік. 1912 рік – 11 робітників. 1914 – та ж цифра. У нинішньому році тому заводу було б аж сто двадцять років! Але де він, як-то кажуть, в натурі? І фундаментів не знайти. А нині діюче велике підприємство стоїть майже у центрі Охтирки - досить таки крупне як для нашого містечка, і навіть у часи великої загальної на території СНД економічно-фінансової скрути все набирає й набирає обертів. Воно не може не мати цікавої історії. Хтось же його отак завів!

Отож, 15 жовтня двотисячного вперше йду на розшуки... Гуркають у відповідь на мою стуканину міцні охтирські засови, валують вовкодави на дзвінких ланцюгах. “Романтика!” – сама над собою посміююся, а ще – над великою охтирською упередженістю... Історія навчила-таки чомусь наших обивателів!

Лише через півроку дізнаюся, що цей мій перший похід за живими фактами з історії Охтирського пивзаводу - чи за провидінням, чи за іронією долі - розпочнеться рівно через 87 років після остаточного оформлення документів на будівництво заводу, що саме 15 жовтня 1913 року наполегливий охтирський заводчик одержить з рук сина і зятя теку документів з остаточним дозволом Харківського губернського правління на будівництво своєї мрії – великого охтирського пивзаводу. Такі вже сюжети виписує життя: у кабінеті не придумаєш!

Але ще більше мене вразить те, що я буду першою особою у Харківському державному обласному архіві за 88 років, котра у 2001-у офіційно затребує нарешті розшукані у його надрах документи справи на спорудження Охтирського пивоварного заводу. Спершу мене це навіть якось образить: невже нікому не цікаво було те дізнатися раніше?! Але потім...

Страх. Його Величність СТРАХ особисто керував парадом забуття. Я зрозумію це, коли дізнаюся про історію сім’ї, назавжди пов’язаної з історією пивзаводу.

Цегляним заводом Бондаренко хтось цікавився минулого року. Вперше за 88 літ, бо саме 1912-го той же самий заводчик отримає дозвіл на його спорудження “близ Ахт ы рки”.

Господи, історія заснування пивзаводу – історія самої Охтирки! І я вперше в житті, почувши це від багатьох охтирчан і не охтирчан, вже без образи згадаю вічний мамин докір: “Тобі тільки в музеї працювати!” Мене тягне, чим далі, тим дужче, наче магнітом, до тієї охтирської старовини. Й не мене одну! Тисячі охтирчан читатимуть газету “Ахт ы рка”, де публікуватиметься вперше ця історія, з непідробним інтересом, більше того – з пристрастю.

І чим більше ми проникаємо у життя предків-охтирчан, тим більше відчуваємо... щастя. Так, так, я не перебільшую. Люди хочуть знати і хочуть любити своє рідне, своє славне минуле.

... Столітній пил харківського архіву, тільки-но відчиняю важенні двері, саме ароматом щастя, а не алергеном, вливається, здається, не лише у легені – у саме серце, в душу! Я знову на вершині того блаженства, коли відчуваю дотик до чужого, давнього життя: зараз власноруч відновлю ніжний, ламкий зв’язок часів, відчую, як знову розквітають із сірого мороку небуття прекрасні людські образи зразка позаминулого століття, і кину їх спочатку газетним тиражем “Ахтырки” у вир свого незвичайного містечка. Нехай знову живуть! Тепер їм уже ніколи не померти. Трохи наївно? Хай так. Провінція немислима без наївності. Але в ній і її шарм. Отож...

Про все по порядку.

ФРАНЦУЗЬКИЙ ГОДИННИК

Мої походеньки будиночками колишніх робітників пивзаводу, що нині на пенсії, не можна назвати безрезультатними. Зернятками спогадів наповнюються блокноти. Але старі люди можуть згадати лише дещо з історії радянського періоду. Як ми всі запізнилися писати історію більш давню! “Хто ж будував охтирський пивзавод?” – питання, на яке мені у відповідь лише мовчки знизують плечима.

І тоді я хватаюся за соломинку – майже ту ж руку, яку простягували мені роки тому... Наважаюся потривожити чоловіка Лідії Яківни – Дмитра Тимофійовича. Із замиранням серця дзвоню у будиночок на Батюка, згадуючи, як колись, тридцять літ тому, видзвонювала Любу-подружку на танці.

Дякувати Богові, Дмитро Тимофійович живий і здоровий! Здоровий – звичайно, відносно. Інвалідові з фронту немало літ, але він тримається, як завжди, - стрункий, сухуватий чоловік з тим же достойним виразом обличчя.

Диво! Ті ж кімнатки, що й три десятиліття тому, зустрічають мене прибраними не далі як учора, і, здається, руками самої хазяйки – Лідії Яківни. Мініатюрні кімнатки. Тут завжди любили важкі порт’єри, скатерті з китицями, накидки і вишивки. Все те, що колись зі злістю обізвано було міщанством. Але як затишно сидіти у тому “міщанстві” і слухати переливи справжнього французького годиннника... Дмитро Тимофійович підняв його майже з попелу, відновив, ще працюючи на заводі, в деталях, зробив темного дерева футляр. І в кімнатках його будиночка, зведеного, до речі, подружжям, до мене не лише проглядає вже з позаминулого сторіччя стара епоха, але й озивається своїм голосом, мелодійним сухуватим дзвоном, збуджуючи спогади, які – і не мої, власне... - Годинник із самого Парижу! – хвалиться хазяїн. І захоплено розповідає, що вивів з небуття, з безмовності не одне таке диво старовинних майстрів. Любить старовину. І не тільки ось таку, механічну. Та про будівництво пивзаводу нічого не знає. І про московських – пітерських родичів охтирських заводичиків – також – ані –чо – гі – сінь - ко. Я сиджу, не маючи сил піднятися – таки нічого й тут навіть… Але хазяїн раптом - під добрий настрій! – все ж дістає для мене купу сімейних альбомів, приносить з іншої кімнати! Знаходить адреси родичів. На одній з давніх листівок – поздоровлення двоюрідної сестри Лідії Яківни – харків’янки Рімми Антонівни. На цій же листівці – номер телефону, записаний рукою хазяйки цього дому. А от прізвище харківської родички дружини Дмитро Тимофійович не розбере й не пригадає. І я не можу сказати напевне, яке воно – не вгадати букви почерку. Дмитро Тимофійович дає списати той телефон: “Спробуйте! Може, вона жива. Колись листувалася з дружиною. Приїжджала в гості. Може, телефон не змінився. І там же хтось живе”. Господар дає мені й телефон рідної сестри Лідії Яківни – Валентини Яківни, котра живе в Охтирці й зараз у провулку Зеленому. Це надійніше. Туди я піду наступного ж вечора. І зустрічати мене в темінь вийде, здається, сама Лідія Яківна – так схожі сестри! Я зрадію тому, і надія знову оживе і охопить мене радісно – раптом ця жінка знає те, що знала Лідія Яківна? Хазяйка крупнішого, але ретельно прибраного в тому ж смаку будинку, дістає більше альбомів і фотографій, розповідає страшенно цікаву історію свого роду. Вона ведеться од діда Сахна, що був старостою Успенської церкви в Охтирці. Але Валентина Яківна говорить, що Рімма Антоновна, котра, можливо, й знала щось про заснування пивзаводу, вже померла. Як жаль. Обривається остання ниточка? Я тижнів зо два вникаю в ступені спорідненості роду Сахнів з родом пивоварів за розповідями Валентини Яківни, але не вистачає... Та так багато всього не вистачає, що все ж таки телефоную до Харкова за безнадійним номером – можливо, хоч потомки охтирських пивоварів щось, та скажуть? І раптом чую у трубці молодий енергійний голос, який перепитує на високих нотах: - Чи проживають тут родичі Рімми Антонівни?!. Я – Рімма Антонівна! Моє прізвище – Тучина. Дівоче – Сахно. Так, це у вас на фото мій рідний дід! Дід Сахно, батьків батько, – він і дід Валентини Яківни по материнській лінії. Що, Лідії Яківни вже немає... О... Хто будував охтирський пивзавод? Мій прадід! Іван Іванович Бондаренко. Вона говорить все це швидко, і з легким подивом у голосі, так, наче увесь світ має знати про те давно і напевне... Але я радію її здивуванню несказанно – так, так, відчуваю свою провину за те незнання – радісно каюсь подумки! І наважуюсь запитати про сімейні альбоми, спогади про далеких предків.

- Так, так, є фотографії! Приїжджайте!

- Чиї портрети?

- Усіх! Я на Вас чекаю!

Ця розмова з такою енергійною, невідомою поки що мені, жінкою заряджає, жбурляє в мене той згусток енергії, за допомогою якого я буду жити кілька місяців у захваті від епохи і людей, котрі розкриються мені у найтяжчих моментах нашої історії. І я ретельно записую пояснення, як дістатися на їх харківське Павлове Поле. Відчуваючи, що просто поталанило. І справді. Жоден архів не зможе дати мені того, що подарує Рімма Антонівна.
ДЕ ЖИВЕ СТАРА ОХТИРКА

Моя улюблена рубрика «Де живе стара Охтирка?» тут, у квартирі Тучиних, дістає відповідь: «У Харкові!» І не тільки тому, що це був адміністративний центр нашої губернії. Сюди виїжджали у тяжкі моменти історії гнані лихими людьми і загальним людським лихом охтирські інтелігенти, підприємці.

... Звичайнісінька мініатюрна трикімнатна хрущовка взірця початку шестидесятих на третьму поверсі цегляної п'ятиповерхівки. Трохи згодом я дізнаюся, що це так компенсований сім’ї розстріляний у 37-у молодий батько Рімми Антонівни... Але поки що сміюся: трикімнатна, бо тут живе три покоління... Коли приїжджаю, досить багато люду товпиться, зустрічаючи мене, у крихітній прихожці. А з кухні, у фартушку, вилітає Рімма Антонівна, якій давно за сімдесят, тягнучи за собою тонкий шлейф аромату свіжих пиріжків.

У цій квартирі живе вона - правнучка засновника і фінансиста охтирського пивзаводу, її чоловік, син, невістка. А ще – внучка, восьмилітня Ольга Олегівна – титулована аж трьома «пра» прапраправнучка Івана Івановича Бондаренка...

- Вгадайте, що це? – мені подають важенну річ - начебто вазу. Але якась вона пласка. Зелений мармур. Я роздумую над її призначенням, а Рімма Антонівна сміється:

- Ваза для візиток! Коли Бондаренкам засвідчували свою повагу люди їх кола , клали у цю вазу свої візитки.

З такою ж мармуровою підставкою – настільна лампа. Придане котроїсь із бабуся – швейна машинка «Зінгер». Це те, що збереглося з обстановки колись одного з найбагатших домів Охтирки. Але, знову ж таки, мене й у цій квартирі оточує та атмосфера, з якою я зустрічалася у домах Колесників, Сахно... І та ж наявність кількох старовинних предметів, що надають будь-якому житлу особливу одухотвореність, бо свідчать: є зв’язок часів! Не помирають епохи, окремі яскраві особистості.

Але найживішою голкою і ниточкою одночасно снує між століттями великого роду саме ця жінка – мініатюрна сіда дама. І те, що вона – дама, не компрометують навіть десятки рожевих і ледь блакитних, гарно влежаних ... гарбузів, вирощених влітку власноруч на прихарківських городах!

Легкої ходи невисока струнка статура. Легка усмішка. І легка розмова. Не лише молодий голос – гострий молодий погляд. А як вона вносить до «зали» і кладе на стіл свій скарб – сімейний альбом! Як виносять коровай на врочистостях...

Ні, це не просто сімейний, – це альбом роду.

ФОТО № 2

Першою Рімма Антонівна дістає старе фото на картоні Івана Івановича Бондаренка. Воно зроблене не в салоні. Очевидно - наспіх, у дворі пивоварного заводу, на його фоні. Вдалині справа видніється труба, що й зараз височіє над цим мікрорайоном Охтирки. Наопашки – напівпальто з доброго сукна, підбите овечим хутром. Картуз... Заводчик!

Фото любительське. І тепер у такому стані, що власнику і редактору приватної газети «Ахтырка» Ігорю Івановичу Кириєнку, кому я принесу свою довгождану «здобич» для публікації, доведеться немало потрудитися, аби «витягти» його за допомогою комп’ютера до рівня можливого друку.

І ось він перед нами – портрет міцного, впевненого у собі і своїй справі чоловіка, мабуть що стриманого у вияві почуттів. Чіпкий погляд, котрий може належати лише цілеспрямованій людині. Він не лише знає, чого хоче, але й досягає того! Це його прізвище значиться на красивій старовинній пляшці, що стоїть у кабінеті голови правління ВАТ «Охтирський пивоварний завод» Костянтина Леонідовича Журавльова. Я випросила її прямісінько з шафи робочого кабінета голови, аби звозити до Харкова на показ потомкам Бондаренка.

На малюнку: золота пляшка…

На фото: над альбомом роду, у харківській квартирі Тучиних.
ЄДИНА ПЛЯШКА

- Не розбийте у дорозі! – благально просив Костянтин Леонідович, коли я так так само благально просила дозволити взяти із собою у поїздку «реліктову» пляшку. - Серце заходиться – раптом цокнете! Обережно! Мені за неї один іноземець п’ятсот доларів пропонував – я не продав. Одна вона у нас!

Я чомусь впевнена: не розіб'ю. Хоча їду попутним «КамАЗом». А Харковом – трамваєм, метро з пересадками – переходами і ще – тролейбусом. Але не цокнути б, й правда...

Досі тільки одна така знайдена в Охтирці. Коричнева начебто? А – золотого відтінку! Висока, з витончен им подовженим горлечком. Не пляшка – красуня! Щось у ній спільне зі східним глечиком, з котрого вилетів древній джин... Здається, така розбитися взагалі не може. Склом по склу по ній писано. Де зроблена? І після Вітчизняної ще був в Охтирці завод скла, то до революції 17-го, мабуть, тим більше видавав продукцію.

Що саме писано по пляшці? «АХТЫРСКИЙ ПИВЗАВОДЪ. М. И. БОНДАРЕНКО и Л. Я КРЫ ЖАНОВСКИЙ”. Чому “М.”, а не “И.”? Просто помилка? Хто такий Крижановський? Хто М. І. Бондаренко, якщо це не сам Іван Іванович? Можливо, просто “помилка друку”?

- А ось! – з невичерпним, воістину фонтануючим захопленням, як про все, що стосується рідних людей, показує мені Рімма Антонівна альбомні потрети молодих мужчин. – Бачите цього красеня з кавказькими рисами обличчя? Це син мого прадіда Івана Івановича Бондаренка – Митрофан Іванович! Щоправда, брат його (теж Іван, як і батько) - ще красивіший, погляньте! Був архітектором. Саме за його проектом збудовано в Охтирці Народний дім (нині районний Будинок культури).

- Так, явні кавказькі риси обох братів. Звідки?

- В роду дружини мого прадіда Івана Івановича Бондаренка - Марії Петрівни Бондаренко (уродженої Краснокутської) - була черкешенка, вивезена комось з наших із Кавказу... І як би я хотіла вгледітися в лице своєї прабабці! Але оце фото – єдине.

Так, одне тільки матеріальне свідчення пам’яті про славну прабабусю – вицвіла до останнього ступеня, вже навіть не жовта - майже білеса фотографія. І вже не на картоні, як знімок хазяїна. На тонкому папері перших радянських часів.

... Марія Петрівна сидить на високому дерев ’ яному крильці свого останнього охтирського дому, вже гнана, загнана, вигнана з усіх своїх домів дуже стара жінка... Важкі від перевтоми, дуже великі, здається, ступні ніг, бо на першому плані, на нижніх східцях. Великий костур, на який втомлено зіперлася усім тілом. Вона не знає, що й із цього дому доведеться бігти її дітям і онукам, правнукам. То її щастя, що не знає. Вона ще з усіх сил трудиться на вгороді. До пізньої осені буде працювати, хоча так заважає сердечна водянка! І як сердиться знайомий фельдшер: “Не буду ходити до Вас, не буду лікувати, якщо не слухатиметеся! Ще раз побачу на вгороді – не прийду більше!” А вона таки доб ’ є “сезон”, і дозволить собі померти лише тоді, коли врожай буде зібрано – 10 жовтня.

Це ще двадцяті... А що там, у недалекому вже страшному майбутньому? Знала б вона, які важкі долі приготувала її нащадкам нова доба – ще нижче схилила б свою важку сіду голову...

Та це ще лише кінець двадцятих. Марія Петрівна і не здогадується про те. Мабуть, думає, що найважче позаду, і тепер треба її дітям і онукам якось пристосуватися до нового життя. Вже помер її Іван Бондаренко. Але це ще не найстрашніше. І добре, що вона ніколи не дізнається про тяжкий шлях своїх дітей і внуків. І ще є у її поставі та гордість, яка була притаманна за іншого життя.

Змолоду Бондаренчиха була небагата. Взяв її Іван з рідного дому, привіз у свій і... Це саме про неї українське прислів”я: “Хоча й воза не завезла, так двір закрасила!” І ще дуже довго притаманна була їй та горда постава, що з роду кавказького ведеться. Їй, хазяйці великого господарства, котре у 1912 все настійливіше забажав поповнити пивзаводом її Іван Іванович. А на самісінькому початку 1913-го розпочав від імені сина Митрофана і улюблениці дочки Олександри клопотання перед Харківським губернським будівельним правлінням про спорудження в Охтирці великого пивоварного підприємства.

На фото: 1 - МАРІЯ ПЕТРІВНА БОНДАРЕНКО;

2 – ОЛЕКСАНДРА ІВАНІВНА БОНДАРЕНКО з женихом - ЛУКОЮ ЯКОВИЧЕМ КРИЖАНОВСЬКИМ;

3 – МИТРОФАН ІВАНОВИЧ БОНДАРЕНКО, син Івана Івановича.
БАРИШНЯ САША

Про цю жінку треба говорити окремо, вона на те заслуговує. Це Олександра - старша донька Івана Івановича Бондаренка. І, вочевидь, улюблена. Бо коли баришня Саша виходитиме заміж за залізничного інженера і агронома (молодий чоловік був надзвичайно освіченим) Луку Яковича Крижановського, батько купить їй на весільний дарунок найкрасивіший дім у центрі Охтирки, поруч з Миколаївською церквою (нині у цьому домі фінвідділ міськвиконкому). І коли розпочинаються клопотання про будівництво пивзаводу, саме ім’я доньки Олександри фігурує у деяких перших проханнях, бо, мабуть, їй нарівні з братом Митрофаном належало і дворове місце, на якому планується спорудити завод – в Аптекарському провулку Охтирки.

Іван Іванович був вже немолодим. І хоча й вважався міцним чоловіком, але, мабуть, відчував, повністю, і вже ім’я доньки викреслюється з «Технічного Протоколу» № 376 Будівельного Управління Харківського Губернського Правління від жовтня 12 дня, 1913 року, який затверджує виконуючий посаду Віце - Губернатор Масальський. Вочевидь, старий Бондаренко вирішує, що його улюблена баришня Саша має займатися перш за все купою своїх дітей. Але баришня була все ж не з тих, хто втішиться лише маленьким затишним кубелечком. Чи не авторство що житиме не так довго. Все оформляв на дітей. Але згодом Іван Іванович довіриться й зятю Олександри - в затії з пивзаводом? Можливо, співавторство – з батьком Іваном Івановичем. І, мабуть, ділові якості були у доньки відповідні, оскільки першим писалося в документах саме її ім”я. Але вона була ще розумнішою, аніж про неї думали: вона підніме авторитет чоловіка, як це вміють робити розумні жінки, і він все життя буде відтоді ведучим – на всіх підприємствах, де працюватиме. І важко сьогодні на фотокартках, зроблених наприкінці його життя, пізнавати у лисому солідному чоловікові залізної волі, судячи з портрета, того юного ніжного інтелігента з одухотвореним лицем, з легкою шевелюрою на голові, що стоїть у парі на багатьох старовинних фото із альбому роду, стоїть поруч такої ж, як сам, красуні і розумниці Олександри. Гарна пара! Вони пройдуть довге життя. Повне поневірянь. І настійливих вимог часу за – бу - ти! Забути славне минуле. Країни. Роду. Сім”ї. Ні, ось так: сім ’ ї, роду, країни. Баришня Саша стане матір ’ ю сімох дітей, двоє з яких помруть маленькими. Та навіть бабусею кількох онуків вона буде зберігати красу і на найостанніших фотографіях. Баришня Саша – це потім “бабинька” (російською), як звуть її і досі нащадки. “Бабинька”, котру фотографуватиме зять Антон Сахно (а потім і не він) в одній і тій самій трикотажній кофтині з крупним малюнком в зміїний “зигзаг”. Очевидно, вона буде протягом десятиліть парадно-вихідною... Олександра Іванівна довго триматиме сім”ю на своїх городніх делікатесах та млинцях з нічого і інших “блюдах” нової доби, а як прийдуть німці, і настане вдруге окупаційна, найголодніша зима в історії сім’ї, сумно приказуватиме, вишкрібаючи залишки круп, борошна: “Ось скінчаться продукти, нагодую вас востаннє, розтоплю пічку, відкрию заслінку та й полягаємо усі спати... Бо я не зможу дивитися, як ви помиратиме з голоду!” З тієї зими у сім”ї й виникло прислів ’ я з трьох слів і трьох крапок: “Ось скінчаться продукти...” Далі всі сміються, а мужній і витривалій Олександрі, великій матері великого сімейства було не до сміху, коли вона несла відповідальність за всіх своїх нащадків. І як же і її, і старого вже Луку Крижановського любитимуть вони! І досі називають цю пару всі російськомовні прапранащадки двома ніжними, найласкавішими словами: “Дединька” та “Бабинька”.

Баришня Саша проживе 86 літ. Сказавши це, Римма Антонівна Тучина говорить фразу, що годиться на красиву епітафію О.І. Крижановській, баришні Саші: «Вона ніколи не переставала няньчити дітей»…

Але... Поки що юні і наївні, енергійні до нестями молоді Олександра й Лука зустрічають на світ своїх перших дітей, які не псують фігури молодої хазяйки підприємства, вона лише все розківтає і розквітає, і робітники продовжують називати її “баришня”, коли вона проходить двором заводу, а за її спідниці тримається вже ціла низка дітлахів. Так, молоді зайняті своїм коханням, сім ’ єю... А ще - ось цим проектом. Нового заводу! Чому я пишу, що молода господарка вже ходить пивзаводом, але роздумує над його ж пректом? Ну, ось така історична загадка: Рімма Антонівна й досі стверджує, що було саме так: купа дітей у бабусі Олександри, ще розвітаюча її краса, як сімейна легенда, ореол любові і поваги, котрий світиться навколо неї, створюється навіть чорноробочими пивзаводу. Всі люблять її за красу і добрий характер. Можливо, на тому дворовому подвір’ ї в Аптекарському провулку вже була якась пробна пивоварня?

... Пізній вечір. Дітлахи сплять. Молоде подружжя схилилося над проектом пивзаводу. Заглянемо через плече інженера і агронома Крижановського?.. Тихше, не порушмо ходу історіїї... Так, це зараз твориться історія самої Охтирки – містечка, де ми живемо дуже давно, вже цілих 360 років, лаючи його час від часу на всі заставки, але й люблячи його так, що ... що йому просто повезло! На нас з вами...

На фото: ОЛЕКСАНДРА ІВАНІВНА і ЛУКА ЯКОВИЧ КРИЖАНОВСЬКІ після одруження.
ПРОЕКТ ПИВА

Лише креслення втрачені з часом. Не раз у війну горів хрківський обласний архів.

Решта документації розшукується. Людмила Михайлівна Момот, наша землячка, сама щаслива з того, що розшукала. І, подібно Ріммі Антонівні, весело кричить у трубку: «Приїжджайте!»

...На її столі лежить тоненьке «Д+ло № 54». Легесенькі, тендітні листочки – ледь пожовклі, але як нові, - лискучі... Крученими паничами в’ються літери старовинних почерків, в'яжуться і в'яжуться прошенія і посилання на свою та чужу честь... 26 сторінок і 7 гербових марок на них вартістю кожна 1 руб. 25 коп. Ото й уся справа! Чи зрівняться з нею томи сучасних бюрократичних витівок і способи викручування рук підприємцям? А гроші на сучасні проекти! Буває дешевше поставити будівлю, аніж сплатити усім чиновникам і їх конторам належні податі за все підряд. Хіба що за повітря ще не береуть. Але то просто не додумалися – як зметикувати...

Я роздумую і про те, гортаючи сторінки цього ділового роману в коротеньких листах. Та спершу хотіла б зосередити твою увагу, читачу, на пояснювальній записці до то тієї справи за номером 54.

Процитую.

Нехай лишиться для історії вітчизняного пивоваріння так, як є. Як було. Ось він, технологічний процес виготовлення охтирського пива майже столітньої давності (орфограф ія і синтаксис епохи зберігаються, - Л.К.)

«ПОЯСНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА

къ проэкту пивоваренного завода предполагаемого къ постройк+ въ гор. Ахтырк+, принадлежащего Г-мъ М.И. Бондаренко и Крыжановской.

Приготовлен ія пива (спиртного напитка – изъ зерен ячменя, хм+ля, насыщен. углекислотой) слагается изъ трехъ отдельных процессовъ:

1. Приготовлен і е солода, т.е. проращиван і е ячменя и высушиван і е;

2. Приготовлен і е пивного сусла:

а) дроблен і е, т.е. превращен іе зеренъ в мелкия части;

б) затиран і е, т.е. см+шиван іе солода съ водой и осахиварин іе;

в) варка и введені е хмеля;

г) охлажден іе .

3. Брожен іе сусла и выдержка пива.

Течен іе всех указанн ых выше процессовъ идетъ в каменномъ здан іи, число этажей котораго различно, отъ 1 – 4 х ъ, смотря по его назначен і ю.

Первый процессъ – приготовлен іе солода идетъ въ одноэтажной части здан ія , т. наз. солодовенный ток, и четырехъ этажной сушилк+.

В первомъ – зерна ячменя, очищенныя отъ постороннихъ прим+сей замачиваются въ цементныхъ мочильных чанахъ на 2 – 4 дня при температур+ 10º – 12 º до нужного ихъ разбухан і я и зат+мъ поступаютъ на цементный полъ тока для проращиван ія.

Температура должна въ немъ держаться равном+рно между 8 ° и 10 ° . Пом+ щен іе солод. тока перекрыто кирпичными сводиками по 6” балкамъ, поддерживаемыхъ двут. 8 ” прогонами на жел+зо-бетонныхъ колоннахъ.

Для поддержан ія ровной температуры дыхан ія зерна и удален і я углекислоты въ стенахъ здан ія устроены каналы впускные и вытяжные. Полученный, так. образ., зеленый солодъ поступаетъ на сушку. Высушиван і е ведется при температур+ 50 ° – 90 ° . Сушка – 4-хъ эт. часть здан і я. Два этажа которого отд+лены перекрытиями изъ кирпичныхъ сводиковъ по 6” двутавровым балкамъ, дв+ остальные – жел+зными св+тчатыми перекрытиями по 6” двутавровымъ балкамъ.

Температура отъ 50 ° – 90 ° регулируется при помощи впускныхъ жаровыхъ каналовъ. Топка – духовая печь находится въ первомъ этаж+.

Высушенный и очищенный отъ ростковъ солодъ поступаетъ на в+сы, откуда поступаетъ для измельчен ія на дробилку и зат+м в затарный чанъ. Затиран іе ведется по так. наз. декокц іонном способ+ при неоднократном нагр+ван і и.

Из затфонаго чана сусло вм+сте с водой отъ промывки дробины поступаетъ въ варочный котелъ; во время посл+дней вводится хм+ль. Ходъ этой операц іи ведется въ четырехъ этажной части здан ія, так наз. варниц+.

В ъ первыя 2 этажа посл+дней перекрыты при помощи колонны прогона 12” балокъ, 6” жел+з. двут. балками съ кирпичными сводиками.

Посл+ варницы сусло поступаетъ на холодильн. тарелки пройдя холодильный аппаратъ. Холодилныя тарелки расположены в чердачномъ помещен іи над комнатой чиновника и конторы.

Этажныя перекрыт ія этого отделен ія – кирпичные своды по двут. балкамъ профиля 6” или № 15.

Охлажденное, такимъ образомъ, пиво поступаетъ въ бродильню – первый этажъ. Брожен іе идетъ при температуре 5 ° – 6 ° Ц. – Посл+дняя поддерживается холоднымъ воздухомъ и водой из ледниковъ, расположенныхъ по дв+ стороны бродильни. Охлажденный воздухъ и вода поступаютъ въ бродильню черезъ отверст ія в ст+нах ъ отделяющихъ ледники отъ пом+щен ія бродильни.

После брожен іе пива продолжается въ боченкахъ на ледникахъ. Ледникъ окруженъ каменными ст+нами съ воздушными прослойками и перекрытъ кирпичными сводиками по двутавровымъ 6” балкамъ, лежащимъ на 8” прогонахъ, несомыхъ жел+зо – бетонными колоннами.

Движен і е аппаратовъ, машинъ ведется при помощи нефтяного двигателя, отработанные газы которого отводятся черезъ глушитель въ дымовую трубу.

ЛУКА ЯКОВЛЕВИЧЪ КРЫЖАНОВСК ІЙ (собственноручная подпись).

Настоящая записка принадлежитъ проекту разсмотренному и одобренному Строительнымъ Отд+леніем Харьковского Губернского Правлен ія , по протоколу отъ «12» октября 1913 года за № .

Губернск і й Инженеръ (зверн іть увагу: Інженер – з великої букви! – автор).

Губернскій Архитектор ъ.

Старші й Д+лопроизводитель (підписи нерозбірливі).

«Д+ЛО № 54»

То тільки технологія. Ми розкрили справу рівно посередині і поринули у дух ячменного зерна і хмелю... Але “Д+ло № 54” – не лише технологія пивоваріння.

“По описи № 54 /913 г. Д+ЛО ХАРЬКОВСКОГО ГУБЕРНСКОГО ПРАВЛЕН ІЯ ПО ПРОШЕН ІЮ М.И. БОНДАРЕНКО О РАЗР+ШЕН ІИ ПОСТРОЙКИ ПИВОВАРЕННОГО ЗАВОДА В Ъ ГОРЪ. АХТЫРК+.

Началось Марта 6 дня, 1913 года.

Окончено Октября 15 дня, 1913 года.

Отделен і е Строительное. Столъ – “.

Чомусь аж на сьомій сторінці знаходимо «Прошеніе» міщанина М.І. Бондаренка від 16 січня 1913 року. «Предполагая открыть въ гор. Ахтырк+ Харьковской губ. Ахтырского уезда Пивоваренный заводъ и представляя схематический планъ этого заведен і я и (на обороте сего) подробныя св+денья о немъ в Проекте означенного завода въ 2-х экземплярахъ а также план м+стности и выкопировку изъ Высочайше утвержд.плана им+ю честь покорнейше просить Ваше Превосходительство о выдач+ мн+ соответствующего разрешен ія.

Гербовый сборъ (указать сумму) – ПЯТЬ руб. уплаченъ.

Подпись(зван іе, имя, отчество и фамилія). М+ЩАНИН Ъ МИТРОФАНЪ ИВАНОВИЧЪ БОНДАРЕНКО.

Жительство им+ю: въ гор. Ахтырк+.

Перша сторінка справи – звертання Харківського губернського Правління до Охтирської Міської Управи: “Предварительно разсмотрен ія , Строительным Отделен іем Губернского Правлен ія вступившаго прошен ія мещанина Митрофана Ивановича Бондаренко коимъ онъ ходатайствуетъ о разр+шен іи въ прилагаемомъ при семъ проект+ постройки, Строительное Отд+лен іе проситъ сообщить этому Отд+лені ю, ознакомившись съ местными усло віями, св+д+н іе, - не встречается ли со сторо ны Управы какихъ либо препятств ій к удовлетворенію сего ходатайства».

Друкарською машинкою з груб ішим шрифтом, з меншим апломбом, але грамотніше, Охтирська Міська Управа на відношення від 8 сього березня “им+етъ честь сообщить Губернскому Правленію, что со стороны Управы не встр+чается препятствій къ разр+шен ію м+щанину Митрофану Ивановичу Бондаренко проіз вести, согласно прилагаемому при семъ плану, постройку пивоваренного завода на усадебномъ м+сть в г. Ахтырк+, по Аптекарскому проулку (яке суто охтирське сл і вце провулок! – автор).

Городской Голова Н. БАЛЯСНЫЙ.

Секретарь И.(підпис нерозбірливий,можливо, Милославський? – автор)

Справа про дозволи на такого роду будівництво і тоді була поставлена суворо. Ось Старший Фабричний І нспектор Харківської губернії пише до Будівельного Відділення Губернського Правління:”Всл+дств іе отношенія от ъ 8 марта за № 743, возвращая проектъ постройки пивоваренного завода М.И. Бондаренко, им+ю честь сообщить, что со стороны фабричной инспекц іи не встр+чается препятствій к удовлетворенію означенного ходатайства, при условіи соблюденія д+йствующих ъ обязательн ыхъ постановленій по охран+ жизни и здоровья рабочих ъ.

Кром+ того должны быть устроены огражден ія маховиковъ двигателей, шкивов, ремней, валов ъ, зубчатыхъ зацепл+н ій и прочихъ опасныхъ м+стъ».

А ось 12 стор інка справи № 54 зі штампом у лівому куточку, на якому напис:”М.В.Д. Харьковское Губернское Правленіе. Отд+леніе Врачебное. Стол ъ___. Сентября 20 дня, 1913 г. № 5969. г. Харьковъ». Д і ловий лист Будівельному відділенню цього ж правління: «Разсмотревъ в Сов+щательном Присутств іи переписку по ходатайству М.И. Бондаренко о разрешеніи ему устроить пивоваренн ый заводъ въ г.Ахтырк+ и проектъ постройки, Врачебное Отд+лен і е соглашаясь с заключеніем комиссіи въ состав+ Ахтырскаго городового врача, Члена Городской управы, земскаго санитарного врача и чиновника пол іціи, произведя осмотръ м+стности, гд+ предположена постройка завода, сообщаетъ съ препровожденіемъ акта осмотра и проекта постройки, что къ разр+шенію М.И. Бондаренко постройки пивовареннаго завода в г.Ахт ырк+ въ санитарно-гигіеническомъ отношеніи препятствій не встр+чается, при условіи устройства вполн+ гарантирующих ъ незагрязнен іе окружающей м+стности и водостоков ъ приспособл+н ій, для удаленія отбросов ъ и грязныхъ водъ завода.

Губернскій Врачебный Инспекторъ СТРЕЛЬНИКОВЪ ».

А ми думаємо, що це ми тільки такі розумні – придумали науку про захист оточуючого середовища...

Ще є лист за підписом губернських Інженера та Архітектора, молодших Архітектора та Інженера (як же поважалися ці люди – тільки з великих літер пишуться посади!- автор)в Охтирське повітове поліцейське управління з проханням від імені будівельного губернського правлінння вручити цей проект заводу Бондаренко і Крижановському за підписом, зобов’ язавши їх дотриматись належних постанов з охорони життя та здоров ’ я робітників, а також постанов, що стосуються влаштування подібних підприємств, аби були обладнані захисні засоби маховиків двигунів, шківів, валів, ременів, зубчатих передач та інших небезпечних місць, щоб була гарантія незабруднення оточуючої місцевості та водостоків, а також зроблені пристосування для видалення відходів і брудних вод заводу. Крім цього, попередити Бондаренко і Крижановського, аби вони за два тижні до повного закінчення й обладнання заводу звернулися до пана Губернатора через Старшого Фабричного Інспектора Харківської губернії з проханням про огляд підприємства комісією для “от крытия к д+йствыю ” , видавши їм установленого для того форму прохання.

Пристав Охтирки Грановський ставить свою печатку на листі М.І. Бондаренка. Помічник Правника Мартинов (а може, Мартишко, - так хвацько чиновник підмахнув ділову “бамагу”, аби вийшло не зовсім зрозуміло, але –красиво!.. О, це – Охтирка, маленька, повітова, але й тоді вже самовпевнена Охтирка...)пише рапорт з приводу цього будівництва.

Цікавий розділ прохання М.І. Бондаренка про дозвіл на будівництво, що називається “Св+дьнія о предполагаемом ъ къ откр ыт ію заведеніи” .

1. Въ чемъ заключается производство (перечислить главн+йш іе продукт ы производства и, въ случа+ необходимости, кратко описать процессъ производства).

ПИВОВАРЕН ІИ И МЕДОВАРЕНІИ.

2. В ъ какихъ здан і яхъ и какимъ образомъ расположены мастерск ія (указать каменн ыя, деревянныя или см+шанныя здан ія, число э тажей; описать въ общихъ чертахъ расположеніе главн+йших ъ построекъ).

ЗДАН ІЕ КАМЕННОЕ В Ъ 3 ЭТАЖАХЪ СЪ КАМЕННЫМИ Л+СТНИЦАМИ.

2. Сколько рабочихъ предполагается им+ть в заведеніи.

СЕМЬ ЧЕЛОВ+К Ъ.

3. Им+ются ли двигатели, какого рода, во сколько силъ, поставлены ли они въ отд+льномъ пом+щен іи или же в ъ рабочихъ мастерскихъ.

ПРОЧЕРК.

4. Им+ются ли паровые котлы и сколько ихъ.

ПРОЧЕРК.

Как іе, кром+ двигателей, им+ются главн+йшіе механизмы

и аппарат ы (перечислить роды главнейшихъ, съ

указан іем числа ихъ).

1 насосъ ручной для подачи воды изъ колодцавъ в бакъ (водоразборный) и 1 насосъ для перекачки затора изъ котла въ заторный чанъ.

5. Им+ются ли для рабочихъ при заведен іях ъ жилыя пом+щен ія и на какое, прим+рно, количество рабочихъ они расчитан ы.

Казарма им+ется, но въ отдельномъ, уже существующемъ здан іи.
6. Сколько л+стницъ, ведущихъ къ выходамъ; изъ какого матер іала он+ сд+лан ы; открываются ли выходныя двери наружу.

Им+ется 3 л+стницы каменныя.

Первая, ведущая въ подвалъ.

Вторая, ведущая в солодовенную, и третья, ведущая въ сушильню и холодный молочникъ.
Ілюстрації: ксерокопії листів зі справи № 54. СОДОВІ ПРИНЦЕСИ

Сьогодні ми не можемо поки що знайти в жодному з архівів, коли ж таки Охтирський пивзавод набрав оберти, якою була його продуктивність після закінчення будівництва усіх об’єктів, передбачених проектом. Можемо тільки здогадуватися, яким вихором пронеслася Велика Жовтнева над цим заводом… А особливо – над його власниками, коли жоден з їх нащадків упродовж багатьох десятиліть не зайшов навіть до Харківського архіву, аби поцікавитися справою предків. Страх. Вже генетично, мабуть, надсилали його у майбутнє ті, хто поплатився за велику і красиву справу… А особливо, очевидно, постраждали содові принцеси. Хто такі? Повернімо разом з вами тумблер машини часу назад. Кілька разів приглушено клацнемо ним, і… У щасливий для роду Бондаренк ів час!

Ось вони сидять перед гармошкою велетенського студійного фотоапарату. В старій Охтирці було багато фотографів. Обивателі повітового містечка обожнювали фотографуватися. І спасибі їм! Тепере ми можемо побачити такі різні лиця рідної Охтирки – живі й безпосередні.

… Молодий зять Івана Івановича Бондаренка - Лука Якович Крижановський тримає на руках першу доньку – Марію. Щасливий час! Це майбутня мама Рімми Антонівни. І сьогодні сива тендітна жінка, що живе велике й напружене життя, сповенене трагедій соціальних, а відтоді й сімейних, ніжно проводить кінчиками пальців по голівці маленької мами на руках юного діда… Щаслива юна дружина Крижановського – улюблена бабуся Рімми Антонівни Олександра Іванівна Крижановська - зберігає горду красу світської баришні і поставу однієї з перших дам повітового міста.

Ось ще одна подібна фотографія. Але на ній – вже дві доньки (народилася Антоніна) молодої пари на руках Луки Яковича. Маленькі принцеси. Гряне революція – і Крижановський підхопить на руки обох, вже дівчат, що тільки-но скінчили Охтирську гімназію (очевидно, вони навчалися разом із сестрами Власовськими – Марією та Єлизаветою, дочками художника Костянтина Іваноича Власовського, що дружив з передвижниками, і якого вони – зокрема, Куїнджі, Іванов, Крамський - звали до свого могутнього гурту, але він лишився на решту життя у провінції). Крижановський – спеціаліст з пивоваріння з двома освітами (інженерною і агрономічною) буде втікати од свого дітища – пивзаводу, як злодій, аж на Донбасс. Влаштується працювати на содовому у Слав’ янську.

Ось фото, зроблене напередодні втечі. Дорослі красуні! Старша, Марія, працюватиме на новому місці обліковцем. Робітники за незвичайні красу та інтелігентність прозвуть її Содовою Принцесою. Така гарна і горда була правнучка чи вже праправнучка Кавказу…

Лука Якович якимось дивом вціліє у битві кольорових армій – червоної і білої, у наступі сіробуромалинових банд і всього того, що піною на могутньому гребені хвилі дев’ятого валу від 17-го, впаде на його сім’ю. Середня спеціальна залізнична освіта та вища агрономічна дозволять завжди знайти роботу. Після содового мав справу із зерном. Потім багато років трудився на харківському пивзаводі “Баварія” головним агорономом. Що при тому відчував? Як згадував вибудоване в Охтирці своє дітище? На найпізніших знімках (прожив Лука Якович до 80-ти літ, помер і похований у Харкові в 1960 р.) бачимо надзвичайно вольове лице вже зовсім лисого мужчини, котре висвітлюється зсередини променями любові і тепла лиш тоді, коли на руках – маленька Рімма, а тридцятиліття по тому – правнук Олег, її син…

Донька Луки Яковича Марія теж проживе довге життя, народить двох доньок, старша з яких – Рімма Антонівна, молодша – Кіра. Молодша ж красуня Луки Яковича Антоніна помре молодою у війну.

Старша донька Луки Яковича – та сама Содова Принцеса – прийде час – вийде в Охтирці заміж за Антона Сахна – найстаршого із синів церковного старости однієї з найнарядніших охтирських церков – Успенської (вона суперничала у красі і піднесеності білосніжного стилю із самим кафедральним Покровським собором. Стояла там, де нині пам ’ ятник Володимиру Іллічу, на гірці Успенської площі (зараз площа Леніна). Багато хто із нинішніх охтирчан пам’ятають дзвіницю Успенської церкви, що нескромно височіла позад пам’ятника Леніну ще наприкінці 60-х і зовсім іншим стилем говорила людям про вічне… . Але хтось не витримав тої наруги над вождем-атеїстом і одного ранку за допомогою славних піротехніків біло-рожева, наче солодко-кремова башта легенько піднялася догори цілою, мало не в небо Батька, там розсипалася, і вже тільки потім попадали на зелену траву камінці й каменючки…

Багато говорили про підземні ходи од Успенської аж до Нескучного, що за Тростянцем, але… Хто ними ходив? Хіба що б староста розказав… Давно те було.

Старосту охтирської церкви Успіння Божої Матері звали Тимофій Іванович Сахно (і на цьому імені ми трохи затримаємося, - що вже поробиш – історія Охтирського пивзаводу – то таки історія самої Охтирки! Потягнеш за одну тоненьку ниточку – і почне розплутуватися великий клубок протиріч, імен, фактів старовини).

… Старик Сахно – особистість неординарна. Ось, на фотографії, що її так люб’язно надала нам його внучка Валентина Яківна, дочка дочки, Анастасії, бачимо, яким чіпким до життя і долі був цей старик з вухами, що так неслухняно відстовбурчилися од голови, наче підкреслюючи сильний і нескорений долі характер. Цими вухами, як фамільним іменним знаком, нагородив він багатьох потомків. А ще – нескореністю і безкінечною цікавістю до життя. Це він, дід Сахно, коли згорить у гарячці його перша улюблена дружина Марія, заливши у нього на руках трьох синів і дочку (Антона, Дмитра, Петра, Марію), поїде у те саме містечко Борисівку на Білгородщині, де вже взяв колись юну дівчину Марію, і привезе нову мамку, нову Марію, нехай і на 20 літ молодшу од нього! Малі діти побачать її і закричать, заволають на всю вулицю:

- Мамка!!! Як ти вилізла з ямки?! Ми ж тебе закопали!..

І вчепляться у ту мамку назавжди… Вона народить Тимофію Івановичу Анастасію, Дар ’ ю, Андрія.

Таким, як батько, вродиться і його найстарший син Антон.

Я вдивляюся у море фотографій, які він наробив протягом свого короткого життя. Господи! Охтирка проглядає до нас зовсім по-іншому. Он хоча б Соборне кладовище у снігу з фігуркою маленької, п ’ ятилітньої Рімми на дорозі. Засніжені старий і молодий сосновий ліс кінця двадцятих одночасно. Дерев’яні одноманітні великі хрести. Вдивляюся в них особливо пильно. Мине майже сімдесят літ, і я пізнаю у молодесеньких сосенках, де влітку сім’я Сахно збирає дрібні нерадіоактивні маслючки, нинішнє насадження, що приспіває, до якого добереться і через яке вже й перебереться Соборне, забите вщерть визнаними й невизнаними офіційно жертвами Чорнобиля і дочорнобильських оскаженілих ізотопів. А ще – жертвами всіх сучасних природних катаклізм і техногенних, психологічних катастроф соціуму. А ще - просто жертвами всепоглинаючого часу. Нова революція (світ знову перевернувся, вкотре!) поповнить ряди нових хрестів, але нові політики не поставлять їх собі в заслугу, стидаючись, замовчать реальні втрати мирних жителів у процесі форсування реформ, котрі покликані були підправити помилки столітньої давності… Але ми – любителі наламати дров! Навіть Ворсклу свою, Богом дану не на многії літа – на многії мільйони літ! – перепаскудимо за десятиліття. І Антон Сахно доводить нам те своїми знімками сьогодні: яка повновода, з якими велетенськими лілеями в руслі чиста Ворскла двадцятих – тридцятих! А риби скільки було…

На фото: 1 - МАРІЯ та АНТОНІНА КРИЖАНОВСЬКІ – “содові принцеси”;

2 – АНТОН САХНО,

3 – південно-західна околиця Охтирки наприкінці 20-х, фото Антона САХНА;

4 - дід САХНО ТИМОФІЙ ІВАНОВИЧ з дружиною МАРІЄЮ (справа), дочкою АНАСТАСІЄЮ, зятем ЯКОВОМ МИКОЛАЙОВИЧЕМ КУРИЛОМ і внучками ВАЛЕНТИНОЮ та ЛІДІЄЮ (остання – майбутня ЛІДІЯ ЯКІВНА КОЛЕСНИК, що першою заговорить зі мною про історію пивзаводу…)

САХНОВСЬКИЙ ДІМ

…Старої вишні давно немає у дворі. І навіть наймолодші відростки від неї вирубані кілька років тому – повсюди новий порядок. Скарбу ніде ніхто аніякісінького не знайшов, хоча земля тут, кажуть, буквально просіяна на півметра углиб… Але я виходжу з цього дому саме зі скарбом під рукою. Йому немає ціни! Таке ретро… У Харкові мені скажуть за нього спасибі.Можливо, розплачуться від щастя. Адже це…

…З однією з онучок Тимофія Івановича Сахна, двоюрідною сестрою Р і мми Антонівни – Валентиною Яківною йдемо в колишній Маликовський провулок. Давненько вже він зветься провулком Котовського. Саме на цю адресу: «Охтирка, провулок Маликовський, 18» слав молодий батько Антон Сахно своїй маленькій сім’ ї відкриті листівки, що збереглися у сімейному архіві його дочки Рімми.

Хоча номер будинку зовсім не той, яким був колись, Валентина Яківна швидко знаходить дім. Років п’ ятнадцять тому, коли приїжджала до Охтирки Рімма Антонівна, вони удвох знайшли його, і гостонька все зітхала у дворі, рідному з дитинства: “Отут була вишня… стара вишня…”

Саме тут, в одній з кімнат, осіннім ранком застала маленька Рімма прабабцю Марію (стару Бондаренчиху) у незвичній стиглій задумі. Вона померла сидячи, бо хворе, дуже натруджене серце вже не могло відпочивати, як звично (сердечники добре це знають), і бабуся й спала у кріслі…

…Тихо. Собак немає. Проходимо углиб двору і… Відразу пізнаю доріжку, що колись була аллейкою, котра вела до садиби сусідів. Так, всі домашні – і крижанівці, і сахновці обожнювали спілкуватися із сусідами, доріжку до яких мама Рімми Антонівни перетворила за допомогою висаджених дерев, кущів і безлічі квітів на парадну аллею. Й досі в городній перспективі – маленький симпатичний флігель і великий будинок, в якому здавна – вендиспансер, що фасадом виходить на вулицю Воровського.

Квіти – тендітні і, здається, найвразливіші створіння. Але саме вони в усіх бурях виявилися напрочуд живучими. Виходить з будинку немолода жінка тітка Галина, і як легенду розповідає про те, що німці під час окупації завезли на вгород цистерну з горючим. Воно лилося й капало на землю, псуючи її та насадження. Потім там дуже довго нічого не росло, лише самі квіти вперто відростали кожної весни. І скільки не перекопували, не перепахували города – все одну “лізуть й лізуть”! Це квіти мами й бабусі, каже Рімма Антонівна. А ще прабабусі – старої Бондаренчихи, жінки засновника Охтирського пивзаводу, що ось так стомлено у старості сидить на своєму єдиному вцілілому за велике життя фотознімку на крилечку саме сахновського дому – останнього свого дому, який купив для сім ’ ї зять доньки Марії Антон Тимофійович Сахно.

І мене зараз цікавить саме це крильце.

Бо на знімках розстріляного у 37-му невідомо за що Антона Сахна саме це крилечко буде фігурувати як трон сім’ї. На ньому сидять і мама Рімми Антонівни – Марія, і її сестра Антоніна, що приїжджає час від часу на гостини і привозить маленькій Ріммі такі ляльки! І сам Антон Сахно дивиться у фотокамеру, поставлену “на автомат”. І бабуся – Олександра Крижановська, колишня баришня Саша у тепер вічній парадній кофтині “в зигзаг”… І завжди – купа дітей! Своїх, сусідських… Оченята маленької Рімми завжди виділяються на них. І саме через них її легко впізнати на усіх знімках.

Ось воно, це високе крильце. Але вже кам’ яне. Те було тепле - дерев ’ яне, з товстих дебелих дощок.

Я піднімаюся ним, як піднімалася б сама Рімма Антонівна. Я знаю, як увіходять у “відєвромонтовану” квартиру свого дитинства… Нові двері. Але – старого, “високого” крою! Нові крісла, зовсім не такі, як на старих знімках Антона Сахна. Але – стоять там же, у міжвіконних проміжках! Нові гардини й штори. Але висять на тих самісіньких вікнах, за якими можна впізнати людину, нехай і постарілу на майже вісімдесят літ…

Так, вікна будинку – як очі… Через них проглядає душа дому.

Вікна сахновського будинку вперше поглянули на світ у дев’ ятсот третьому. Так свідчать документи на домоволодінння.

- Скоро століття будемо празнувати! – захоплено говорить молода господарка Світлана Загнойко.

Ми з нею давно знайомі. Але з іншого приводу. І ось доля зводить саме у цьому домі. І я рада тому. Адже саме Світлана запрошує Римму Антонівну у її дім. На гостину. Коли зможе приїхати. Здається, вона прекрасно розуміє, що то значить – рідні стіни, під якими засинав і просинався не один рік… Коли знайома кожна тріщинка на стелі, коли скрип дверей і навіть плямкання старих беззубих клямок звучать, як найкраща у світі мелодія. Бо – найрідніша.

- Яка ліпнина розкішна була на стелі! – згадує господар – Женя. - Товста, важенна. З метр у діаметрі. Ледве збили зі стелі. А не збивати не можна було: стеля, як після шторму… Поїв шашель соснові товстелезні сволоки, з них ми зняли шар зіпсованої деревини. Зверху сволоків ще був шар натоптаної дебело глини… Ось як раніше будували!

Так, тоді дім не вистигав, ніхто не обігрівав за свій рахунок світовий простір!

Старі двері нові господарі також викинули. Поставили нові, сучасні. І лише в дитячу кімнату свого Димчика (це, до речі, той Димульчик, який у п ’ ять років, даючи мені інтерв ’ ю на міському святі, сказав, що хоче бути мером, таким, як Нестеренко) – за давніми мірками зробили.

- І нічого-анічогісенько не лишилося зі старовини? – все допитуюсь.

- Хіба що старі двері. Там он вони у нас складені лежать, - посміюється молодий хазяїн. – Забирайте харків ’ янам на згадку!

Та раптом, щось згадавши, притьмом кидається з кімнати, заходить з коридору з якимось важким предметом в руках. Розгортає папір…

Боже! Величезна, кована під дерево, як масонські символи, ручка од дверей. Залізний листочок, кований невідомим майстром сто літ тому, але, видно по всьому, - з любов ’ ю до діла свого, причиняє замковий отвір.

… Останнє родове гніздо Бондаренко – Крижановських саме ось це, у провулку, що носить тепер ім ’ я великого полководця гроомадянської Котовського. Як любив фотографувати його молодий Антон Сахно! У найрізноманітніших ракурсах, усі куточки саду й двору, кімнати, свою маленьку фотолабораторію, навіть собаку і курей…Наче відчував, що це єдиний спадок, який залишиться сім’ї від нього, коли їй доведеться втікати і з оцього дому, коли його розстріляють, і над його дівчатками надовго повисне прокляття епохи: “вороги народу”. Недарма менша донечка Кіра, коли приїде за ним “чорний ворон”, так триматиме батька “за шийку!”, так не хотітиме відпускати його зі своїх пручких дитячих обіймів. Вже зранку наступного дня старша, Рімма, просто надовго щезне з виду своїх однокласників.

- Я все думав: куди ти пропала?!. – це поруч з нами за одним столом у харківській квартирі Тучиних сидить Сергій Мануїлович Петров – однокласник Рімми Антонівни. (Заслужений архітектор України. Рафінований з рафінованих інтелігентів. Бо потомок наших охтирських Милославських. Так, так – охтирський Будинок піонерів – їх родове гніздо. А пам’ ятаєте найкрасивіший надгробок на кладовищі поруч церкви Жон - Мироносиць, що на восьмій сотні? Під ним лежить бабуся Сергія Мануїловича – Меланія Василівна Милославська (у дівоцтві Колот), що встигла за своє 42-літнє життя докохати аж до 10-місячного віку маму Сергія Мануїловича – Анну Іванівну Милославську – шістнадцяту свою дитину! Ось такі паралельні історії пивзаводу - житейські історії Охтирки…)

Чуємо у відповідь гіркі слова хазяйки квартири:

- Так, ми – щезли… Нас усе виселяли. Жодної з колишніх квартир вже ніколи не повернули. Ось ця – у порядку компенсації. За батька. Потім. Після реабілітації.

Чоловік, Вацлав Іванович, саме “за темою” виносить з іншої кімнати трухляву вже заяву “управдома Чалова” – паскудний документ! - “прошу відмовити жінці ворога народу у проханні прописки…”

Привіт, потомки Чалова! Ось яким був ваш дідусь… Його проханню не відмовили – простим, сірим олівцем писана бігом резолюція жива й досі на листочку із зошита. Що вирішила долі людей.

Як було не закриватися тонким душам, наче тонким пелюстка квіток під холодним дощем, Содових Принцес, Пивних? Вихованих на зовсім інших, християнських, цінностях…

Тепер я розумію, чому при всій своїй гостинності Рімма Антонівна, мій найнадійніший провідник в історію охтирскього пивзаводу, має такий, мабуть, відпрацьований десятиліттями погляд, що лише чемно ковзає по всьому у відповідь на найвідкритіший.

Ми з нею листаємо другий вже сімейний альбом і натикаємося на страшний документ. “Квитанція на отримання попелу за №…. кремації Крижановської Антоніни Луківни”. Це напередодні вступу німців до Харкова померла молодша із Содових Принцес. Німці палили Харків нещадно, згорів навіть крематорій, а з ним – удруге! – і Антоніна…

Сум старається розвіяти Сергій Мануїлович, що знову розповідає про своїх славних предків-охтирчан, говорить про те, як міський голова, його рідний дід по матері Іван Миколайович Милославський, купець першої гільдії, ініціював прокладання до Охтирки залізниці, що діє й по нині. Зібрав раду і настояв на тому, аби таки залізниці прийшла до Охтирки. До речі, при ньому розвивався й знаменитий нині охтирський Дамський комітет – жіноча рада, що діятиме і під час першої світової, і далі, аж поки Ради не приревнують настільки, що заборонять “дамську діяльність”…

… По закінченні цієї зустрічі я пакую дорогоцінну пляшку, видану мені для поїздки у Харків директором Охтирського пивзаводу К.Л. Журавьовим. Але назавжди в пам’ яті лишиться погляд Рімми Антонівни, що, вперше сковзнувши по рідній пляшці, перестає бути чемно-ковзаючим. Правнучка Івана Бондаренка і внучка Луки Крижановського бере до рук крихке скло і наче стає від впевненішою, сильнішою. На очах. Адже вперше за багато десятиліть торкається матеріального свідоцтва Справи предка. Це треба бачити.

…Рімма Антонівна вся засвітилася, просіяла і щось тихо скрикнула. Що – я не розібрала. Але мені хотілося заплакати. Це ж такий привіт – через сто років… Їй самій, а ще – її сину, праправнуку Бондаренка і Крижаносвького – Олегу Вацлавовичу, прапраправнучці Ользі Олеговні, спадкоємиці у шостому коліні, юній харків’янці - другокласниці.

Всі вони – єдина сім’я, що так любовно зберегла конкретні знання і матеріальні свідчення з історії нашого пивзаводу, якоїсь миті стали навколо Рімми Антонівни з пляшкою і – застигли.

Хвилину по тому Вацлав Іванович запитав:

- А пива з цієї пляшки Ви не привезли?.. Ніде не відкопали?!.

- Привезла! Жаль, “Темного” і “Фірмового”не було цього дня на потоці. Але от “Гусарське”, “Світле” і наше, журналістське, “Золоте перо”. Презент од АТ “Охтирський пивоварний завод”.

Пиво з рідного заводу Тучини пили мало не по краплиночці. Не поспішали. Зв увесь вечір на нашу велику компанію відкрили всього дві пляшки. Сподобалося.

Цікаво, яке ж, і справді, пиво варили Бондаренки? Великі трудяги…

Повертаючи в Охтирці пляшку директорові пивзавода, а за одним заходом і показуючи йому знімки сахновського дому, чую від Костянтина Леонідовича:

- О! Так це ж дім, з яким я жив по сусідству у дитинстві! На початку 60-х у ньому робили капремонт, то ми, пацани, такі п ’ ятаки з кутків катерининські визбирували! Там чотири квартири вже було. І ще я вам ось що розкажу. Зупиняюся недавно у Пирятині каву попити по дорозі до Києва. Рядом зі мною якийсь чоловік також бере замовляє склянку кави. І говорить при цьому: “От би “Гусарського” охтирського перехопити… Класне в Охтирці пиво пив. Так немає у вас такого. І історія того пива цікава. Проїжджаю через Охтирку – обов ’ язково купую газету “Ахт ы рка”. Саме там зараз друкують цю історію. А я любитель таких історій. У Харкові живу. Там, де потомки Бондаренка – засновника заводу. Вирізки з газети збираю”. Я дивлюся, стою, на нього. А він на мене блимнув: “О, а Ви – директор пивзаводу! Я бачив Ваші знімки у газетах!”. Воістину Земля – одне велике село...

На фото: 1 – крильце сахновського дому, на якому всі- всі любили сидіти;

2 – таке воно зараз, у дворі – Валентина Яківна (уроджена Сахно),що привела мене сюди.

ТРУДОГОЛИКИ

Чому я так цікавлюся подробицями з життя людей, що збудували Охтирський пивоварний? А що збудували – то й цікавлюся. Це справді були підприємці. І саме вони розвивали той устрій, що зветься капіталізмом. У нас же зараз чомусь усталилося утотожнювати поняття підприємництва і перепродажу. Далеко на цьому суспільство в цілому не виїде. І капіталізму на такому фундаменті ніякого не вибудуєш. Бо треба щось виробляти, перш ніж торгувати.

Рід, про який йдеться, був надзвичайно трудящим. Олег Вацлавович, киваючи на маму – Рімму Антонівну, говорить:

- Мама – останній представник великого роду трудоголиків! І Бондаренки, і Крижановські, і Сахни – всі були класичними трудоголиками!Вони ні хвилини не сиділи без діла.

Начебто підтверджуючи цю ідею, але до пуття не вслухаючись у неї, як і завжди, квартирою не ходить – не бігає! – але – літає! – маленька, найлегша на підйом Рімма Антонівна. Горда дама із срібним волоссям, укладеним сьогодні в особливу, парадну, зачіску. Вона вся сьогодні якась особлива – у рожевому пуловері, новому фартусі, котрий все ж довелося надягти – кухня!.. Та якось це у ній мирно уживається: Прекрасна Дама, але вся зіткана з працелюбства і уваги до ближнього. Вся світиться. Але особливе світло випромінює її душа, коли дивиться жінка на нові знімки сахновського свого дому, які я привезла їй цього разу.

- А… Що, все вже не так?.. – напівпитання-напівзітхання. – І хто в кого купив наш дім?

Пояснюю. А ще намагаюся урочисто вручити ручку від рідного її дому. І тільки тоді, коли роблю це, усвідомлюю міру своєї глупоти. Остаточно розумію, чому й у телефонній розмові не почула від Рімми Антонівни особливих захоплених слів.

Це надто боляче.

Щось кажу на предмет того, що ось я була б щаслива, якби мені хтось привіз ручку від дому дитинства.

- Так візьміть її собі! – скрикує мимоволі Рімма Антонівна. І тільки цієї миті розумію, якого болю, а не радості, завдала їй…

А зараз мене виручає молодь, що радісно-захоплено роздивляється старовину. Та ось “вертикальний зліт” хазяйки зі свого місця до кухні змінюється такою ж некатастрофічною посадкою за стіл з черговим блюдом власного виробництва. Хто встигне за Ріммою Антонівною? Ніхто й не збирається оспорювати у неї першість на швидкість. “Трудоголик!” – вкотре захоплено констатує чоловік. І знову щонайтепліша атмосфера усталюється за столом.

З усіх кутків “зали”, з-під серванту й книжкових шаф підсвічують наш маленький “бомонд”… гарбузи! Рожево-білі, вони, мов м’ які юпітери вишуканої сцени, віддають останні свої сонячні кіловатт-години, не вимагаючи за це миттєвої проплати. Ще й найсмачнішою на світі кашою підгодують авітамінозною весною. В сезон, коли ростуть на підвіконнях розсаднички. Коли готується сім ’ я до виїзду на свої “поля” маленьким, але надзвичайно містким “Запорожцем”.

О, ця підсвічена гарбузами харківська “хрущовка” Тучиних! Вона стала для мене настільки привабливою, що їздила б сюди щовихідних. Тут прощають мені усі мої помилки друку і говорять, що для них кожен мій приїзд – свято. А я думаю, що це для мене кожен візит сюди – свято душі. Яка легесенька картопелька-пюрешечка готується кожного разу саме до мого прибуття! На столі не буде блюд за карколомними за складністю рецептами, але в якому ресторані, хотіла б я знати, випечуть такі малесенькі і легесенькі пиріжки, які вміє робити правнучка охтирських буржуа? Її харківський однокласник (не лише заслужений архітектор, але й видний художник, що мав персональні виставки) Сергій Мануїлович Петров, потомок охтирських Милославських, говорить про ці пиріжки одним слов м, але яким…

- Пухавочки!

Ми як за себе кидаємо дружною компанією “пухавочки” із солодким сиром, кислою капустою, приперченим м’ясцем, а також найособливіші з “пухавочок” – при товстій духмяній яблучній начинці з вишневим прошарком. Домашні наливки a la ’ “ amaretto ” і господарів, і гос ей. Хрумкі, як сухарики, тверді дрібні огірочки Рімми Антонівни. Іншу домашню закусь, вирощену власноруч на двох “дачках”.

 
kylymy_150523.jpg

bezp_181120.gif

express.gif

pam_100221_02.jpg

bud_250323.jpg

brus_110423_02.jpg

pesok_220823_01.jpg