Минає двадцять другий рік від дня однієї з найбільших катастроф в історії людства – аварії на Чорнобильській АЕС (ЧАЕС). Кожного разу в останні квітневі дні оживають у пам’яті біль втрат та гостре відчуття непоправності трагедії планетарного масштабу. Хто міг тоді передбачити, що таке апокаліптичне жахіття може трапитись так раптово і з такими наслідками?

Вогнеборці хоч і готувались до боротьби з можливими аваріями та пожежами на ЧАЕС, але те, що сталося, не піддавалося прогнозуванню. Реалії тих днів виявилися значно страшнішими. Тільки завдяки героїзму і самопожертві фахівців багатьох професій вдалося відвернути подальший розвиток катастрофи, яка могла б мати незрівнянно трагічніші наслідки для цивілізації.

Згадуючи ті важкі дні, старший водій СДПЧ-14 м. Охтирка старший прапорщик внутрішньої служби Парфілов Сергій Михайлович каже, про те що в той час ніхто не міг уявити собі розмірів лиха. Йому довелося їздити з групою науковців майже до самої атомної станції. За це він був нагороджений почесною грамотою за підписом Горбачова М. С. Багатьох ліквідаторів вже немає. В смт. Чупахівка, звідкіля родом і Сергій в ППЧ-27 працював Анатолій Іванович Душенко. Він також приймав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Його життя згасло молодим. Ніхто не знає, скільки кому написано, але радіація скорочує і так не довгі роки. Парфілов любить життя, природу. Сергій –душа любої компанії.

Він завзятий мисливець й рибалка. Здається його сили живляться могутньою енергією сивих лісів Охтирщини та співучих берегів Ворскли.

Микола Самойленко в 1986 році також приймав участь у ліквідації наслідків найжахливішої техногенної катастрофи минулого сторіччя.

На пенсію Микола звільнився з посади водія 14-ої самостійної державної пожежної частини в званні прапорщика внутрішньої служби. Згідно з Указом Президента України № 155/2006 були внесені зміни в порядок присвоєння спеціальних військових знань і Наказом ГУ МНСУ в Сумської області № 75 Самойленко М. М. було присвоєне офіцерське звання. Останнім часом Микола рідко відвідує розташування частини - бо без роботи й на пенсії не просиджує. Хлопці в караулі жалкують, і невідомо, чи то в першу чергу з причини відсутності Миколи Миколайовича за кермом, а можливо й через те, що без Самойленка занепало спортивне життя караулу. Немає вже тих безкомпромісних тенісних баталій під час спортивної підготовки.

Кожний, кому довелося нести службу пліч-о-пліч залишає після себе в колективі частинку своєї душі, частину великої життєвої справи. Бо життя більш ніж тільки бойова, пов'язана з ризиком робота.

Тому так важлива дружня підтримка. Нехай всім ліквідаторам буде відміряне довге життя і здоров’я буде міцним. А тим – кого з нами вже немає Вічна Пам’ять!

Ці люди справжні герої.