Свою долю тяжких вип­робувань часто-густо прий­мали на плечі і люди нашо­го краю. Перегорнемо одну з сторінок історії, яку неод­мінно закликаємо на допо­могу, коли хочемо збагнути події сивої минувшини...

Йшла Північна війна. Перші спроби подолати сильного ворога - шведів виявилися для російської армії невдалими. У битві під Нарвою 1700 року вона зазнала нищівної поразки. Відтоді Карл XII виношував план завоювання Росії. І вже в 1708 році, підкорив­ши Польщу, шведські за­гарбники вторглися в межі Росії і на Лівобережну Ук­раїну.

„Яка ж місія випала на долю Охтирського полку і в цілому на долю нашо­го краю в роки Північної війни?" - запитую в Іс­торії. Завершивши за ука­зом Петра І ряд перетво­рень, що розпочалися ще з 1696 року, ставши під зна­мено української дивізії, яку очолив потім князь Б.П.Шереметьєв, полк ви­рушив у похід до Нарви. Щоправда, участі у тій безславній для російської ар­мії битві не брав. Про — партизанивши весь 1701 рік на кордоні Ліфляндії, відзначившись у битвах, Охтирський полк повер­нувся на Україну для захисту її від набігів татар і півдня. Стояв у нижнім Придніпров'ї, коли Карл XII вирушив на Росію.

12 грудня 1708 року Петро І грамотою на ім'я охтирського полковника Фе­дора Осипова вимагав рішучих дій проти шведів. Місцевий гарнізон приво­диться в повну бойову готовність, укріплювалась фортеця.

20 січня 1709 року шве­ди захопили село Грунь і наблизилися до Опішні. Там загін, посланий Меншиковим, і тримав бій з переважаючими силами ворога. Довелось нашим воїнам відступити.

Російські війська змушені були залишити і Красний Кут. Охтирський гарнізон докладав усіх зусиль, аби швидше завершити укріп­лення фортеці. Петро І по­силає на допомогу охтирцям військового інженера Брілля, побувавшого тут 26 грудня 1708 року. 4 лю­того в Охтирку знову при­буває Петро І і, оглянувши фортецю, зробивши ряд розпоряджень, від'їжджає до Бєлгорода і Воронежа.

Комендантом Охтирської фортеці було призначено Г. С. Волконського. Сто­совно комендантів Охтир­ки цар писав: «...подлежит вам укреплению города, тако жив провианте трудица по крайней мере и чтоб провианту б ы ло ко­нечно на чет ы ре месяца.

Того же смотреть и в воинской амуниции. Тако ж, ежели неприятель буде ваш город атаковать, то с помощью божию, бороца до последнего человека и ни на какой акорд с неприятелем не вступать под смертной казнею. Ітако ж, если коменданта убьют, то надлежит первому под ним офицеру комендан­том б ы ть, и так последовать протчим (сколько побит ы х не будет), одного за другим, чтоб дела там не становить...»

А тим часом шведи, зус­трічаючи опір як військ, так і мирного населення, ни­шпорили по краю. Захо­пивши і розоривши Хухру, вони підійшли до Охтир­ки. Гарнізон фортеці, який складався з козаків і росій­ських драгунів, мужньо зустрів ворога. Щоб не дати шведам укріпитися і підготуватися до рішучо­го штурму міста, за нака­зом коменданта був спа­лений весь посад. Бачачи, що оволодіти добре укріп­леним містом неможливо, Карл XII наказав все дов­кола Охтирки зруйнувати і рушив на Олешню.

Олешнянам було зап­ропоновано відчинити во­рота фортеці без бою! Та легкодухих і зрадників не знайшлося. І тоді во­рог силами 4-х полків по­чав штурм. Героїчно захи­щались олешняни. Однак сили були нерівні. Коли шведи вдерлися, останні захисники засіли в башті і довго ще відбивалися, на­носячи втрати ворогові, аж доки не згоріли живцем в охопленій полум'ям баш­ті. Вороги жорстоко розп­равилися з мирними жите­лями: близько 400 їх було страчено.

Доля Олешні спіткала Куземин, Лутище тощо. Та все ж Карлу XII не вдалось пробитися через наш край на Бєлгород, в якому він вбачав широкі ворота до Москви, бо на нього вже чекав там Петро І. Шведсь­ка армія відійшла до Пол­тави. Говорячи словами В. Г. Бєлінського, тут відбула­ся «битва за існування ці­лого народу, за майбутнє

цілої держави».

Охтирський полк, що перебував, як уже зга­дувалося,  у нижньому Придніпров'ї, взяв участь у остаточному розгромі шведської армії.

Отже, штандарти ко­лись могутньої держави були повержені російсь­кою зброєю при допомозі українського народу, час­ткою якого були і наші да­лекі предки.

Гетьман І. Мазепа хотів скористатися моментом і за допомогою армії Карла XII здобути для України незалежність від Російсь­кої імперії. Але більшість козацької старшини і про­столюддя тоді не підтри­мали його і після розгро­му шведів під Полтавою 1709 року змушений був утікати з України. Доля ук­раїнського патріота відо­ма всім.

О. Галкін