Аби не образити пана Максима, бо не знаю його, зроблю коротенький аналіз поданого ним матеріалу. А щоб він не гадав, хто до нього прискіпається, скажу кілька слів про себе. За фахом я історик, за покликанням краєзнавець, журналіст (член Національної Спілки журналістів України). Ще в 1990 році'боровся з колишньою владою за повернення в Україну імені великого її сина - Багряного Івана Павловича. Уже 26 червня 1990 року на шпальтах міськрайонки "Прапор перемоги" опублікував першу розвідку "Зірки свого шляху не змінюють", в якій, нехай ще не зовсім повно, окреслив життєві колізії письменника-земляка. До сьогодення видрукував в різних часописах, в тому числі й за кордоном, більше 30-ти матеріалів про речника української незалежності - І. Багряного. Тож, певно, маю право вказати авторові нарису "Невозвращенец номер 1" на його недоліки.

А тепер по порядку викладу Максимом Пятницьким матеріалу. Уже у вступній частині громом з ясного неба прозвучало категоричне повідомлення: "Мало кому известно, что именно Ивана Багряного, а не Виктора Ющенко сумчане могут по праву считать первьім украинским президентом-земляком". (?!). А для переконливості уже в кінці оповіді автор пише: "Звучит удивительно, но об Иване Багряном можно говорить еще и как о первом земляке-президенте Украиньї. После установлення в Украине Советской власти правительство УНР выехало за границу, где продолжало свою деятельность. Возглавил правительство Симон Петлюра (действительньїй президент Михаил Грушевский не стал змигрировать). После смерти Петлюри в 1926г. президентом УНР бьіл избран Андрей Ливицкий. Третьим президентом Украинской Народной Республики бьіл избран Степан Вытвицкий. После того, как тот сложил полномочия в 1965г, до 1967г. обязанности президента УНР исполнял Иван Багряный".

Не знаю, якими джерелами користувався шановний Пятницький, але я в жодних документах, навіть тих, що були під сімома замками, такого не вичитав. Та й не міг вичитати, бо то нереальність, такого просто не могло бути: Іван Багряний відійшов у вічність о 7-й годині вечора 25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн. А в роках 1965-1967 президентом в екзилі був хтось інший.

Неточності у "Невозвращенце номер 1" подибуємо й у інших місцях розповіді. Так, у розділі "Репрессии", зокрема, йдеться: "Родился Иван Багряньій 19 сентября 1906 года в местечке Куземен тогдашней Полтавской губернии. Сейчас местечко стало обычным селом и относится к Сумской области".

Не треба було панові Пятницькому покладатися лише на автобіографію Багряного, у якій він, аби відвести силові органи (НКВС, наприклад) від своєї родини, писав навіть що народився він у 1907 році. Його рідна сестра заперечувала, що Іван Багряний народився 1907 року в Кузьмині. Вона стверджувала, що брат народився в Охтирці в 1906 році. Довідка, яку люб'язно надіслав мені Сумський обласний архів, теж говорить, що Іван Багряний народився в Охтирці 19 вересня і хрещений в Покровському соборі 20 вересня 1906 року, вказавши і номер запису в Метричній книзі. Після опублікування таких даних мною в Україні і за кордоном (напр. "Вільна думка" в Австралії), всі багряністи стали вживати уточнену дату: 2 жовтня 1906 року (за новим стилем).

Є й інші неточності. Пан Максим пише: "В одиночной камере Харьковской тюрьмьі ОГПУ он (тобто Іван Багряний - О.Г.) просидел 11 месяцев, после чего бьіл осужден на 5 лет лагерей". Наскільки мені відомо, йому заборонили жити в Україні, відправивши на 3 роки на "вільне поселення" в район Благовіщенська. До табору він потрапив після втечі...

Після повернення з Дальлагу 1938 року Багряного знову заарештовують і справді тільки в квітні 1941 року "за відсутністю конкретних матеріалів" його звільнили без права виїзду з міста. Коли почалася війна, Багряний з'являється в Охтирці, заробляючи на прожиття як художник, виконуючи приватні замовлення та працюючи позаштатним колографом в окупаційній газеті "Голос Охтирщини". Коли фашисти почали переслідувати українські патріотичні діяння інтелігенції, Багряний пориває з газетою і влаштовується художником-декоратором в робітничо-селянський театр Харківщини в Охтирці, де він намалював, як пише пан Пятницький, "антифашистский занавес", а не в одному з "харьковских театров". Як пише згаданий автор: "Поводом для ареста была фраза, брошенная Иваном Багряным во время работы в присутствии провокатора, о настоящем смисле занавеса". Так буцімто писав Багряний в своїй автобіографії. А ось Дмитро Нитченко та Григорій Костюк, вірні друзі Івана Багряного, перипетії з завісою висвітлюють по-іншому. Що згадана завіса була намальована, залишається фактом. А ось що на ній намальовано і як розгортались події, трактується дещо не так. На завісі не заходяче сонце намальовано, а таке, що сходить, бо Багряний розумів у цьому Україну, що звільниться від більшовизму, а чорні хмари з півночі - не фашизм, а більшовизм, між якими Багряний поставив знак рівності. Тож, коли його спитали в гестапо: "Ото на завісі сонце, що сходить - то СРСР, а чорні хмари з заходу - фашизм, що насувається?" "Ні, - відповів Іван, - чорні хмари, то з півночі". Гестапівці, хоч і фашисти, теж були розумними людьми, зрозуміли що до чого і відпустили художника.

Далі М. Пятницький пише: "Зимой 1942-го Советская армия на короткое время заняла Харьков и он (тобто Багряний - О.Г.) был вынужден прятаться у знакомых, в то время как НКВД проводило расправьі над активними украинцами". Щодо цього маю зауважити, що Багряний під час війни майже весь час перебував у Охтирці, бо, хоч і позаштатним художником, а працював в газеті "Голос Охтирщини". До Харкова наїжджав лише на короткий час.

Стосовно 1943 року, коли, як пише Пятницький, "Летом 1943 года Иван Багряний с толпой беженцев пробрался в Галицию". А Григорій Костюк у своїх спогадах розповідає, що коли до нього в Київ прибув Багряний, він запитав: "Куди ж тепер, Іване, зібрався?" Іван відповів: "У Волинські ліси. Більше йти нікуди". Отже, згідно таких (як і інших) даних, Іван Багряний пробирався не в Галичину, а на Поділля.

Ось такі недоречності надибав я в нарисі Максима Пятницького "Невозвращенец номер 1". І радуватися сумчанам, що першим президентом-земляком був Іван Багряний, а не Віктор Ющенко, немає ніяких підстав. Щодо охтирчан, то вони більше знають про свого письменника і громадського діяча, ніж будь-хто в області.

Олександр Галкін,
краєзнавець, член Національної спілки журналістів України