Майже всю зиму я пила джерельну воду з чистої криниці поета. А потім вирішила поділитися своїми думками.

Хоч і розділяє нас з Вами, Якове Івановичу, ціле століття, а чимало й спільного в нас: і Охтирка, і Ворскла, і любов до поезії, музики, природи і філології, яку ми подались до Харкова вивчати, коли нам сповнилось по 20 років. Але особливо мені імпонує Ваша небай-дужість до несправедливості й неправди, до тяжкої долі гнобленого народу. Бачив я, як сильні правду Бішено топтали, Як у бідного багаті Крихту одривали... Все я бачив, од усього Серце надривалось, -і тоді журливе сяйво На папір прохалось. Саме оці рядки зачепили мене і не відпускають, бо моє серце теж надривається, і слово (але не журливе, а гнівне) теж проситься на папір. Ви вважаєте себе лібералом, Ви проти революцій і "всякого бунтарства" в поезії. Чому ж деякі Ваші вірші були заборонені цензурою? Чому ж Ви найбільше своїх високохудожніх творів написали саме після царського указу про заборону українського друку? Ви не могли змиритися з тим, щоб українці забули свою рідну мову. І ми вдячні Вам за цей безбідний спадок.

Українська мова тепер у нас державна. Та, на жаль, не всі вміють писати і говорити чистою українською мовою. Поки що в Охтирці і на всій Слобожанщині, очевидно, панує українсько-російська говірка, щедро забарвлена американськими словами і виразами: спонсор, спікер, бізнесмен, секс, офіс, кіллер, о'кей, спробуй бьорк... (юкрейн -це нова назва України). Це не просто слова - це новий спосіб життя.

Все тече, все змінюється. Пройшло 100 років. Ваших сучасників, великих поетів, письменників, художників, музикантів - завжди хвилювало, що несе людям індустріальний вік, чи буде щасливішим народ в епоху нової цивілізації?

Ви, Якове Івановичу, зазнали в своєму житті доволі горя і біди. Та Ви могли спілкуватися с Миколою Лисен-ком, Левітаном, з харківськими письменниками і вченими - і добре, що жили в 19 столітті, бо Ваш час - це не тільки розквіт культури і мистецтва, - це затишшя перед буревієм 20 століття.

Страшні війни, революції, атомні вибухи, аварії, катастрофи, всілякі психологічні експеріменти над людьми, хвороби і терор, - і все для знищення мільйонів людей і природи.

Отаке щастя принесла людям нова цивілізація.

Та Україна вистояла і навіть стала вільною і незалежною ... колонією.

Бідний Тарас! Якби-то він знав, до якого "краю доборолась Україна" і як її сини продовжують її розпинати!

"І рвуть на шматки і без того нещасну Вкраїну,
вловивши момент, аби горло напхати собі, -"

так закінчує свого вірша поетеса Ніна Багата.

Ви, як поет-патріот, теж мріяли про щасливу долю своєї Батьківщини. Вклонившись низько козацькій могилі в степу, Ви бачили в мріях "пишну Україну", за яку бились козаки з ордою.

Завжди комусь вона потрібна була, зараз - теж, але - без українців! Тому їх з кожним роком стає все менше і менше, тому вони і розвіялись по всьому світові.

"Тому й злидні рясніють в оселях чесних трударів, - вважає авторка статті, -що нащадки не читали Якова Щоголева, який навчав поважати і достойно оплачувати чесну працю. Та не навчив."

Якщо й не знали українці Щоголева, то знали Тараса Шевченка, Чернишевського та інших борців за кращу долю народу - та він завжди бідував.

Ось уже 15 років наші "борці" - нардепи і олігархи борються та й борються, а нині й до бійки доходить, щоб перемогти на виборах в парламент (а без парламенту ніяк не можна), аби нарешті зробити всіх бідних багатими, як і вони.

Як добре, Якове Івановичу, що Ви не знали, що таке вибори - був у вас цар і все! І ніяких тобі політичних, економічних і моральних криз. Звертаючись до молоді, ви пишете: "Вчіться, діти! Мудра книга скаже вам чогось багато, з того, що колись другими і посіяно, й пожато." А друга книга - це природа: "Гори, гай і тихий берег". "Вони в душі добра і правди свій святий закон напишуть."

Здається, що наші "слуги народу" ніколи не читали цих книг і їхні діти - теж. їх виховують інші вчителі, європейські й заокеанські. А наших дітей - телевізор -основний засіб дебілізації молоді і всього народу. І всі разом ми успішно опанували культуру і нову мораль Європи, Америки і навіть Африки і далі пішли.

На початку 20 століття з'явився такий вираз: "Раньше люди из кожи лезли, чтобьі платье показать, а тепер из пла-тья лезут, чтобьі кожу показать." Так от ми лізли, лізли, та й вилізли майже зовсім, особливо молоді дівчата.

Ваша любима героїня, Якове Івановичу, - це проста українська дівчина, вродлива, скромна, роботяща. Таких і парубки любили і називали так: дівчинка-голубонька, серденько, дівчинонька-рибчинонька...

Мабуть, і зараз так буває, але трапляється і таке: "моя телка", "герла" і т.п. "Ай лав ю, ай лав ю, я кохаю і люблю" -слухаєш і починаєш сумніватися в тому, що наша молодь знає, що таке справжнє кохання.

І знову не можу не згадати Ваш час. Ваш цар Олександр II написав своїй коханій 6 тисяч листів! І починав кожного листа так: "Ангел души моей!" Не може бути поганою людина, яка вміє так кохати.

Якове Івановичу, хотілось мені розповісти Вам і про Охтирку. Не думала, що це так складно. Бо Охтирка і Охтирщина - та ж Україна, тільки менша розміром. Навіть моя садиба - це Україна в мініатюрі. З одного боку - ненаситна Америка, якій все мало, з іншого - Росія, яка не може забути про колись свою територію. А в кінці городу - Білорусія. Батько і два сина побудували собі новий будинок самотужки (років 5-6 будували) і живуть тихо, мирно, нікого не чіпають. А от чи їх чіпають, як білорусів, не знаю, бо це вже інша вулиця. А ми тепер і на своїй вулиуі мало що знаємо про своїх сусідів, так як і в багатоповерхових будинках. Тепер ніколи на лавочках насіння лускати, як вдома своє кіно, де "знов змагаються телеекрани, який з них більше сьогодні покаже убивств, і завтра, і далі..." (Н.Багата).

Охтирка тепер особливе місто: вона столиця газова і нафтова, вже багато років тут добувають газ і нафту, такі необхідні для всієї України.

Та вже, очевидно, дістали до самого серця Землі. Через декілька років нас чекає газовий апокаліпсис. Залишиться на Охтирщині лише понівечена земля, природа, отруєна вода і хвороби.

Поки що ж і газ і нафта нібито є, а цієї зими люди замерзають навіть у своїх домівках. Як у Вашому вірші "Весна":

Господи, глянь на сиротські сльзи,
Молються люди водно:
Поїдом їсть нас зима та морози, -
Весну нам треба давно!

Ну, весну Бог нам пошле, звичайно, а на щось більше ми не заслужили. Церкви, правда, майже всі реставрували, дзвони дзвонять, люди моляться, за спасіння грішних душ. Красень Собор тягнеться до неба золотими куполами. А поруч - сучасний стадіон, готель, ресторани і бари, величезні магазини і ринки... Заводи і фабрики, правда, не працюють, зате повітря чистіше, а всі товари і продукти з усього світу (спеціально для країн третього світу) можна придбати на ринках. А Охтирка розбудовується - і в центрі і на околицях. Там, кажуть, мов гриби, ростуть нові особняки, вілли і палаци. І живуть в них нові пани. Де вони взялись? У Вашому вірші "Панку" теж розповідається про появу таких панків-нуворишів,наприкінці 19 століття:

"Скрізь того вельмозтва наплодилось,
Як гаду де на пустирі."

А в самому центрі міста була Левада -легені міста, - казали спеціалісти. Та еліта - це еліта і в Києві, і в Охтирці. їй треба дихати чистим, свіжим повітрям. От і з'явилась там елітна вулиця. Чому б і ні? Це ж не Конче-Заспа чи Донецькій Ботанічний сад.

Декілька років тому мій колишній відмінник, тепер бувалий моряк-капітан назвав мене щасливою, бо я вільно можу гуляти в своєму любимому лісі, купатися де захочу в Ворсклі, а то й вдома сидіти на травці під вишнею. І розповів, як він відпочивав в Гамбурзі, здається. Хотів полежати на зеленій траві - "Част-ньій сектор", пішов до річки - ніхто не купається, чоловік вудить рибу; піймає, сфотографує і кине назад у воду, бо вона отруєна. А навкруги труби димлять. Нас же тягне якась нечиста сила в ту Європу!

Вже і зараз не скрізь покупаєшся в Чорному морі, і в Дніпрі, і навіть у Ворсклі - дачі і дачі, вілли і готелі. "Кришталеве Ворскло, лугами повите, одвіку зеленими горами вкрите -Найкращая стьожка Дніпра..." Дійсно, найкраща, бо найчистіша річка в Україні. І вже давно говорять про створення вздовж всієї Ворскли Національного Парку України. Та поки що іншим зайняті наші керманичі. "/ вранці, і ввечері води ворсклові за купіль зцілющий були." І для мене, особливо в дитинстві, там, в Слободці у бабусі, біля Скельки. Була "одвіку" Скелька лісом покрита, і росли там столітні дуби, а їх зрубали і вивезли кудись...

Дуже хотілось би побувати в рідних місцях. Та боюсь: маю вже гіркий досвід. І заводська стінка на місці будинку, де пролетіло моє щасливе дитинство в Охтирці. І обгорілі стовбури дерев, і чорна земля там, де був колись такий красивий зелений гай під Лутищами.

"Не повертайтесь на круги своя: нічого це, крім болю, не приносить", -заспівав наш співак Віталій Білоножко, після того як побував на своїй батьківщині через багато років, і не впізнав ні свого села, ні людей, колись добрих і привітних. Якщо це і закономірність, то не скрізь на землі. Ви теж, Якове Івановичу, після різних незгод і втрат приїхали в Охтирку, де колись були щасливими. Знайомих уже не зустріли.

"Знайшов я город наш, стоїть запустілий, тини поламались, садок погорів..." Тільки "на грядці стояла унизана листом висока верба", яка опустила над Вами свої гілки, ніби пригорнула і сховала від пекучого сонця. І раділи Ви їй "буцім коханій дитині", бо це була та гілочка, , яку Ви в вербну неділю встромили з холодну землю між калиною та й поїхали свою долю шукати. А верба - побратима не забула добро і зігріла Вашу душу.

Багато на Охтирщині поетів - хороших і різних. (Чи не Ваша гілочка пустила свої паростки?)

Ось переді мною поетична сторінка в районній газеті "Вишневий цвіт", названій так на честь нашого земляка письменника-сатирика Остапа Вишні. Ніна Багата, Олександр Галкін, Микола Литвиненко, Олена Листопад, Іван Краснокутський, Юлія Позняк дарують нам нові вірші.

"Ріка життя" - так назвав Вашу любиму Ворсклу І. Краснокутький: "Старезне Ворскло тече тим краєм, там флейта іволги співає, зозуля там кує удачу, там солов'ї сміються й плачуть.." А Юлія Позняк з такою любов'ю пише про своє село Рибальське і людей, які там живуть, що починаєш вірити в незламність Духа нашого народу.

'Такої краси і такого села.
Повірте другого на світі нема...
В нас зорі ясніші і сонце тепліше,
Черешні і вишні у нас найсмачніші."

Ох, ці черешні! Як багато вони нагадали! Як уві сні бачу, як ми з братом двоюрідним (мені 13 років, а йому- менше) сидимо на черешні і не можемо відірватися від цих справді найсмачніших ягід... Потрапили ми в Рибальське до Васіної тітки після того, як облазили всю гору в пошуках місця, де колись був монастир (і таки знайшли), про який розповідається в романі І.Багряного "Скелька". Коли чоловік тітки (не пам'ятаю їх імен), сільський вчитель, побачив у мене книжку Багряного, я зрозуміла, що вона йому потрібна, і подарувала її йому. А потім була війна. А зараз мені раптом здалося, що ця книга - це моя вербова гілочка, яку я колись давно залишила в Рибальському. І з неї виросла Юлія Позняк і Олена Листопад та інші поети.

Поетеса Катерина Квітчаста пригадала таке висловлення поета Миколи Зерова про творчість Якова Щоголева: "... слово не вмирає: при перших променях - оживає, і знов робиться дійсною силою."

Спробувала я оживити слово чудового поета і благородної людини, щоб воно допомогло нам зрозуміти самих себе і те, що відбувається навколо нас.

Г. Кравченко