Охтирський Портал - Вадим Косарєв

Головна

Розділи

Життя та люди

Вадим Косарєв – доброволець і поет

Автор Админ

28.12.2021 г.

Сьогодні у нас інтерв’ю із сучасним українським поетом Вадимом Косарєвим. Ми зустрілися напередодні Нового року, обговорювали плани на майбутнє. А ще говорили про рік минулий, про Охтирку, Донбас, українців, війну, футбол, дружбу, відповідальність, про повернення…

Ці теми хвилюють поета і складаються у віршовані ритми. Він готує до друку наступну збірку своїх поезій, яка матиме назву «Реверсія актуальних епізодів».

- Вадиме, чому саме така назва?

- «Реверсія» - іншомовне слово, що означає «повернення». Повернення у минуле, або туди, де немає життя, наприклад, на Марс… Кожен читач зрозуміє мої поезії по-своєму, оскільки у кожного з нас своє повернення. Мені цікаві мої читачі, і цікаво як вони сприймуть нову збірку.

Назва має дуже важливе значення, бо вона передає декількома словами суть усієї збірки. Я довго думав над назвою збірки, майже півроку загалом.

- Назви попередніх твоїх збірок: «Меланхолія», «Модерні стереотипи», «Генератор підсвідомості» - передають основну загальну тему. Нагадай про попередній досвід.

- Остання збірка «Генератор підсвідомості» наразі є на абонементі національної бібліотеки ім. академіка Вернадського в Києві. Це про щось говорить. Та я і сам вважаю, що остання моя збірка сильна. Перший вірш написав у 13 років, і деякий час писав російською мовою. Після Майдану принципово перейшов на українську.

- «Нас завтра може вже не бути -

Немає виходу ніде…

Прикида снігом щедрий лютий

Лиш квітень докази знайде…» (23.02.2016. Донецька обл..)

Вадиме, ти двічі був на війні. Дякувати Богові, повернувся живий. А той вірш увійшов у збірку «Генератор підсвідомості». Мабуть, і в наступній збірці буде про війну.

- Так, звичайно. Згаданий вірш присвятив своїм бойовим побратимам, що відійшли у вічність. Війна не відпускає у думках, повсякчас відбувається оте повернення…

- Як і коли народжувалися твої вірші у зоні війни?

- Вночі. В 1 чи 2 години ночі. На бойовому посту Світлодарської дуги. Зайцеве. Окупанти за 140 метрів. Я чув їхні голоси і бачив їх, коли вони мовчать. Буває й тиша, не весь час стріляють. Їх заставляють. Їх тримають у рабстві. 5.40 І я чую розпачливий голос кухарки за 140 метрів: «Як це мене задовбало!»… Тиша. Терикони. Одне й те саме місце, виходу немає. Ти повинен виконувати свій обов’язок, захищати країну. По ту сторону - зовсім інший обов’язок, між нами різниця наче небо і земля. Я можу стріляти, бо я захищаю країну. Я повернувся – а тут, у мирному житті треба пристосовуватися…

- Тебе не призивали, ти пішов добровольцем. Чому ухвалив таке рішення?

- Як зараз пам’ятаю. 2015 рік. Остання хвиля мобілізації. Ми сидимо з товаришем Ігорем Гончаром за столом, дивимось новини по ТБ, спілкуємося… І тоді постає питання: «Що ми тут робимо? Там наших пацанів убивають, а ми тут спокійно теревенимо». Вадим Кутовий, Руслан Білан були моїми друзями, разом грали у футбол. Вадим Кутовий, до речі, був дуже гарним футболістом. Вони загинули ще в 2014-ому… Ми викликаємо таксі і їдемо у військомат. Ігор передумав. А я потрапив у 43-ю артилерійську бригаду. Захищали рубежі біля с. Гранітне.

У 2016-ому повернувся в Охтирку. На початку 2021-го знову повернувся на фронт. Спочатку проходив навчання на Волині, у «Десні» на Чернігівщині. Після навчання був направлений у 30-у окрему механізовану бригаду імені князя Костянтина Острозького. Я відмовився від звання сержанта, я – просто солдат української армії. Пішов захищати свою матір, дитину, місто, Україну. Мені звання не потрібне.

- Вадиме, тобі довелося за цей рік побачити й відчути Україну від заходу до сходу, від Рівного до Бахмута. Яку різницю відчув у містах і людях?

- Донбас – це повна розруха, темнота, сірість. Люди – безвідповідальні, їм все одно, хто воює, хто їх захищає, вони просто існують. Питається, що я там робив, коли місцеві говорять «ідіть звідси»…

На заході – теж боягузи, тікають ще далі на захід, на заробітки. Ті, що були патріоти, перші кинулись захищати країну – більшість загинули, або ще й досі воюють.. Загалом, відчувається якась безвідповідальність на чолі із президентом. Мені здається, що вони там уже все порішали… Коло замкнулося…

- І як же жити далі?

- Пристосовуватися. Працювати, писати, жити далі. Після першого повернення не міг пристосуватися до тиші, мирного життя. Постійно снилася війна, вибухи, стрілянина, жахливі картини… Вдруге свідомо йшов на війну. Чомусь уявлялося - на смерть. Мамі про всяк випадок сказав, де мене похоронити. Та Бог, мабуть, вирішив, інакше, що я ще не виконав свою місію, тому я живий.

- Нам цивільним рекомендують не задавати питань про війну у тих, котрі щойно повернулись. Вибач, Вадиме, не обійшлося. Здається ми більше про війну, аніж про лірику. Розкажи про знакові зустрічі у твоєму житті.

- Бойові побратими – то святе. Вдячний долі, що у свій час звела мене із охтирським метром поезії Анатолієм Дудченком. То мій перший вчитель. А ще тішуся дружбою із українськими зірками спорту і музики. Еліна Світоліна, тенісистка та Юлія Саніна, співачка – мої щирі друзі, як не дивно.

- Як відбулося таке зіркове знайомство?

- Якось дуже просто. 2006 рік. Я у Харкові, п’ю каву, милуюсь краєвидом за вікном, слухаю музику. Зненацька у кафе забігає дівчинка, і падає. Я допоміг піднятись. Підійшов її тато, подякував, розбалакались і я на прощання залишив йому свій телефон, записаний на серветці… Років 4 тому, дзвінок. Дівочий голос запитує: «А ви не той дядько, що допоміг мені піднятись…?» Так ми й познайомились. я подарував їй свої збірки. Тепер запросто спілкуємось про все на світі, вона легка людина, я її поважаю, за те, що досягає поставленої мети. Еліна любить мої поезії. Якось поділилася своїми планами, що хоче взяти «бронзу». Я її підтримав: «колись почуєш пісню «Бронза»». Вірш буде у «Реверсії…».

Юлія Саніна, солістка українського гурту «The Hardkiss». З нею познайомився через її продюсера. Бував на концертах гурту, передав 2 збірки. Пройшов місяць, їду на Волинь, дзвінок від Юлі Саніної. У наступній збірці є вірш, адресованій і їй; «Ви мене, пані, зрадили тихо…».

- Цікаві знайомства. Заінтригував. І вже цікаво побачити й почитати твою збірку. Коли вона вийде у світ?

- У наступному році.

- Вадиме, твої побажання читачам ?

- Хочу побажати охтирчанам бути пильними, «не спати», мати власну думку і ні перед ким не вклонятись, бо повернення не буде.

«Чекай, я скоро буду,

Мій друже безпробудний -

Лишилось сон порушить,

Вдягнутися і рушить.

Готуйся зустрічати

Запізненого брата -

Повір, не міг раніше

Гніздо своє полишить.