Члени «Українського клубу» пройшлись історичним центром Охтирки. Про те, що побачили, розповіла Валерія Бакуліна.

Ось і грудень прийшов! Надзвичайно важливий місяць року, бо завершальний. Пора підбивати підсумки справ і проектів. От і ми, «Український клуб Охтирки», вирішили довести до вінця проєкт «Сотні міста Нашого», пройтися  історичним центром Охтирки. Як же без нього? Це наша фортеця, серце й душа міста. 

Ми майже щодня проходимо, пробігаємо, йдемо по звичних маршрутах: у справах, на роботу, на базар, до крамниць або просто прогулюємось у парках і скверах. Що ми знаємо про ту чи іншу споруду? Чому змінюється архітектурний стиль міста? Хто повинен відповідати за збереження культурної спадщини? Запитань більше, ніж відповідей.

МУЗЕЙ ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ

1 грудня дивимося очима туриста на «музей під відкритим небом» і водночас самі собі екскурсоводи. Наш маршрут - від площі Успенської до площі Соборної по вулиці Незалежності, провулками Друкарський, Ярославського, Харківський. А ще й не забути про вулиці Батюка й Паркову, які обрамляють історичний центр. 

Зустрілися біля Будинку з колонами. Споруда у стилі провінційного класицизму, належить школі імені Антоненка-Давидовича. У дворі гімназії кипить робота. Ми не могли пройти повз, бо вже давно мріяли заглянути в гімназійне приміщення, як воно там усередині? Там розпочато капітальний ремонт. І це вселяє надію, що історично-архітектурна пам’ятка місцевого значення буде реставрована і збережена для майбутніх поколінь. Та все ж гімназія належить до 6 сотні і ми вже раніше розповідали про школу та про всіх знаменитостей, які в різні часи тут навчалися.

УСПЕНСЬКИЙ СКВЕР

Пройшлися стежками-доріжками Успенського скверу, підійшли до Стіни Пам’яті, до наших героїв, до Хреста жертвам Голодомору, привіталися із Іваном Багряним. Тут ніби порядок (окрім дерев’яних скульптур), які наче сироти: стоять похилившись Мавка і юнак із пташкою, тільки Котигорошко охороняє пам’ять загиблих воїнів. 

А як же не згадати про Успенську церкву? Церква-каплиця діє, відчинені двері, іде служба. Нагадаємо, що колись на цьому місці була перша козацька церква Успіння Пресвятої Богородиці, яку більшовики знесли з лиця землі у 1939 році. Фундамент і підвали під пагорбом і досі. Та ніхто поки що цим не займається. Тут ще й Успенська дзвіниця була. Пам’ятаєте? Мабуть, бачили на старих світлинах і Успенську церкву, дзвіницю, пам’ятник Леніну. Тепер козак сидить у задумі...

Про будівлю райдержадміністрації навіть совісно говорити, але здається, що деякі стіни скоро відваляться, а це ж районове управління! Колишня Земська Дума.

ПАРК ЮРСЬКОГО ПЕРІОДУ

Хай думають, а ми пішли в сучасний наш парк. Тут чого тільки немає і для дорослих, і для дітей, і для молоді. Пройшлися «золотою доріжкою»,  відчувається поспіх - лавочки, ліхтарі, сміттєві баки є, могутні тополі додають сили і природної краси, але вже знову все заростає, засмічується.

Річка «заростає чуханцями і ряскою», та ще й новими відходами. Та все одно на світлинах виглядає доволі романтично. Все залежить від ракурсу. Так і дійшли ми до рекламного стенду «Охтирська слобода», на якому план-схема майбутньої рекреаційної зони відпочинку із вказівками всіх локацій. Якби ж то колись втілилось! 

Поки що охтирчан і гостей міста вітають динозаври. Із альтанки можна милуватися природою, посидіти  біля мольберта художника Сєрова. Ми покружляли біля дерев’яних козаків із «човном-чайкою». Молодь інколи збирається в розмальованому автобусі. Довкола майдану і понад річкою «Сад українських пісень та байок» - я знову про дерев’яні скульптури. До речі, русалки й досі немає. Хто ж «реставрує»?..

«Кнєжа» - міський головний  осередок культури виглядає слабенькооблуплено з усіх боків. Аж невдобно. Скоро Новий рік, прикриють гірляндами й ілюмінацією. На майданчику поставлять ялинку, буде святково.

ДВОРИ ІСТОРИЧНОГО ЦЕНТРУ

Ну ось і починається, власне, наш музей під відкритим небом: старий кінотеатр, перша електростанція, будинок городничого, Народний Дім, а напроти -в’язниця. Уявили місто 20, 19, 18 століть? І вже здогадалися, що це Будинок молоді, філія «Сумиобленерго», центр адміністративних послуг, Будинок культури Чернеччинської ОТГ і будинок міської ради Охтирки. Якось некомфортно від того, що Чернеччина вривається у наш простір.

А напроти – швейна фабрика «МіК», торговий центр, кнайпи… Гламурно-сіре «Doppio» («подвійне еспресо»), дари моря, дитячі іграшки в колишньому адмінцентрі охтирської швейної фабрики. Біля торгового центру чистенько-охайненько, із декораціями - видно, що тут господарі дбають про свою територію. Крізь грати дивимось на колишню в’язницю і уявляємо… Ні далі, далі від суми і від тюрми…

Оминувши ще один торговий центр «University», завертаємо на провулок Друкарський. Тут дві культурно-історичні споруди: друкарня і музична школа. Фасад друкарні такий знайомий усім, а якщо подивитись з інших сторін, наприклад, із двору – о, які форми, еркери, пілони, вікна, дах, але недоглянуті бідні. Двір у чагарниках. Вхід під ліхтарем довоєнним (можна кіно знімати). А двері раритетні просять: «почистіть нас та пофарбуйте! Збережіть нас». Дійсно, треба це зробити вже давно, бо такий убогий вхід до володінь редакції міськрайонної газети «Прапор перемоги» та Чернеччинського відділу освіти (знову Чернеччина) вказує на рівень освіти, рівень піклування про освіту й культуру… І не вистачає ще однієї таблички: «Тут відбувся 1-й «Самвидав», у 1925 році Іван Багряний видрукував власноруч збірку новел «Чорні силуети»… А стіна світить всіма шарами попередніх кольорів. Навіть заходити якось не комільфо.

Музична школа імені Петра Білинника виховує таланти, які щороку, та що там, щомісяця, перемагають на різних конкурсах, концертах, фестивалях.  Випускники школи прославляють Охтирку в інших містах України й світу. Споруда музичної школи не приваблює, вибачте. 

Двір краєзнавчого музею теж виглядає убого. Майданчик музейного простору відкритий для огляду, потребує оновлення. Виходимо на головну вулицю. На музеї – меморіальна дошка Григорію Сковороді. Вітаємо з днем народження, мандрівний філософе! В наступному році Григорію Савичу будемо відзначати 300-річчя. 

А краєзнавчий музей у жовтні відсвяткував свій 100-річний ювілей. Засновником музею був Борис Антоненко-Давидович. Але чомусь біля музею з’явився пам’ятник князю Святославу? Антоненко-Давидович прославив Охтирку у своїх романах і так багато зробив для просвіти міста у свій час. А, взагалі, Охтирку вже треба рятувати від  новітніх недолугих пам’ятників. Здається, що їх штампують.

ПЕРСОНАЛЬНІ ПЕРЕТРУБАЦІЇ

Купці й меценати Курили мабуть здивувалися, якби побачили й дізналися, як змінювалися їхні володіння. Нині тут «Продуктова хатка», і ще купа всіляких торгових точок. Дім, двір перебудований. Новітні купці перебудували по-своєму. А раніше курилівські володіння тягнулися аж до річки. В садку були альтанки, фонтани, статуї, бузкові алеї.

От би перенестись на машині часу в 19 століття, прийти в гості до Курилів, Чикалів, Власовського…

Там де жив і творив охтирський художник Костянтин Власовський тепер мешкають сотні охтирчан у дев’ятиповерхівках.

Семен Гафанович  із меморіальної дошки дивиться на руїни свого дітища, на колишній завод всесоюзного значення. Немає інституту, і годинника на ньому, немає фонтану, а заводської їдальні, і кафе «Гусари» тепер суцільний секонд-хенд.

Григорій Чикало, купець, меценат побудував 1-й готель. Наразі тут що? Звісно, крамниці всілякі, торговий ряд. А тут же, в першому готелі у 1889 році по дорозі на Полтаву зупинявся Антон Чехов. Ще й написав комусь у листі «Ахтирка отличается какой-то европейскостью…». Про Чехова тут ніде не згадується, ніяка табличка не сповіщає туриста. Нас потягнуло заглянуть у дворики готелю. Довгі камінні коридори вже прикрашені новорічними гірляндами, дерев’яний засклений балкон – раритетний. А за воротами здається час зупинився…

От у «Пивбарі» з часом все нормально. Ніщо не нагадує про 1-у охтирську аптеку, тим паче про міську ратушу. 

ПОСПІШАЙТЕ ТВОРИТИ ДОБРО!

Вінцем Соборної площі – Покровський кафедральний собор, в який входять Графська церква і Введенська церква-дзвіниця. Покровський собор являється одним із 7 чудес Сумщини, наша візитівка. Історія цих архітектурних шедеврів –  окрема тема, пов’язана з багатьма відомими іменами. На фасаді Покровського собору заклик «Поспішайте творити добро!».

Міський парк колись був улюбленим місцем відпочинку охтирчан. Колись до Жовтневого перевороту там постійно грав оркестр Леграна, був більярд, і загадкові статуї-божки... Коли парком опікувався завод «Промзв’язок», там було багато дитячих атракціонів, навіть чортове колесо було! А ще танцмайданчик, великі дерева. Тепер парк оголений і майже порожній. Хоча з’явилися новітні спортивні майданчики. Із фонтаном ніяк не складеться.

«Славна» торговий центр – це справжні лабіринти, в яких можна заблукати. А колись був міський будинок культури заводу «Промзв’язок». І там господарювала «культура». Тепер також є кінотеатр і кафе. Просто змінилася культура. 

Григорій Чикало мріяв про «город всеобщего благодєнствія». І старався для міста. Побудував ще й 2-й готель і Спасо-Преображенський храм, який пережив радянську владу, склад, спортзал і знову став храмом і окрасою міста, правда на задвірках храм також потребує ремонту…

ПРОВУЛОК ХАРКІВСЬКИЙ

Дворами-базарами переходимо на провулок Харківський. Нас негостинно вітає  Гостиний двір. Ми ще пам’ятали «Дім офіцерів». А зараз що? Майже ніщо, наруга над культурною спадщиною Охтирки. Охтирський Колізей можна зробити.

Матвій Курило колишній міський голова побудував особняк по провулку Харківському. Тепер довкола будинку базар. Ми вже не звертаємо уваги на архітектурні особливості будівлі. Зверніть увагу, при нагоді. А от наступний житловий будинок по провулку Харківському, 8 волає про ремонт. Це найгарніший будинок у центрі. Хто повинен займатися ремонтом, мешканці чи ЖКГ? Ми заглянули у двір. Там теж час наче зупинився. Нікому нічого не треба.

Іван Григорович Шаповал, почесний громадянин міста жив і творив тут, по Харківському провулку, у дворі була його майстерня. Навесні цього року Охтирка попрощалась із Іваном Григоровичем. Прикро, що майстер так і не діждався виставкової зали в Охтирці. Сподіваємося, що відповідальні люди збережуть творчий доробок охтирського художника і можливо невдовзі з’явиться художній музей Івана Григоровича Шаповала. Мрії ж збуваються!

Петро Ярославський. І знову дворами переходимо на вулицю Ярославського. Там теж прикрість щодо губернського архітектора. Пам’ятний знак людині, яка спланувала генплан Охтирки і спроектувала Введенську церкву-дзвіницю ганебно знехтувано. Понабудували погребів, сараїв, автівки мало не збивають пам’ять. Куди дивиться архітектурний контроль? І хто дає дозвіл на будь-які забудови в історичному центрі міста? Якесь архітектурне беззаконня! І ніби відповідь - малюнки на будинках, наче говорять «ми нічого не бачимо, і нам все фіолетово…». Згадали? Обличчя закрите блакитним метеликом. А на «Відео-плюс» на стіні діти сидять спиною до людей. Цікаве у нас місто, загадкове навіть.

Ось ми вийшли на Торгову площу, у сквер Шевченка, до пам’ятника батька нашого Тараса. Це місце зустрічі багатьох охтирчан, вшанування Кобзаря та проведення міських культурних подій. 

За стіною міська рада, там працює влада, яку ми обрали.

На стіні - дівчина у вінку. У верхньому кутку послання від Кузьми Скрябіна «Ти сам собі країна».

Велика справа починається з першого кроку. Ми їх зробили. І вже запланували наступні дії на майбутній рік.

Валерія Бакуліна