Реклама

влажн.:

давл.:


Главная arrow Наш город arrow История arrow «Голос Охтирщини» та його творці
«Голос Охтирщини» та його творці Печать
Автор Газета "Лидер"   
19.04.2010 г.

Частенько на сторінках тижневика «Лідер» подибуємо учнівські дослідження з історії рідного краю. Так нещодавно таке дослідження учня 10 класу Бугруватої ЗОШ Миколи Колодяжного було представлено загалу читачів. Озаглавлене воно «Окупаційна газета в Охтирці». Дослідження стосується історії розвитку преси в краї.

Треба зазначити, що юний історик добре постарався, «накопавши» чимало цікавих відомостей про творчу роботу редакції окупаційної газети «Голос Охтирщини». Але чимало відомостей залишилося поза увагою, бо юнак просто не міг їх «виконати» - не стачило досвіду, а основне - ні в кого спитати: сучасники - працівники окупаційної газети відійшли у вічність.

Тож я хочу запропонувати свою розвідку, зроблену ще в 1998 році під заголовком «голос свідка» («Прапор перемоги», число 91 від 6-го жовтня 1998 року). Тоді ще був живий колишній літпрацівник окупаційної газети Олександр Васильович Віденко, котрий якось приїхав з Ташкенту, де після «відсидки» постійно мешкав. Тоді я й записав його спогади. Хочу, аби ними скористався і молодий дослідник. Цікаво буде й читачам.

Як і будь-яка сучасна влада має свій друкований орган — газету, так і в роки окупації фашистами нашого краю (14.10.1941-25.08.1943) була заснована (на початку 1942 року) газета Районної управи (бургомістр Зубицький), яка виходила під назвою «Голос Охтирщині». Формат її був різним (від 0,5 до 1,0 ум. друк, ар.), але вона обов'язково поділялася на дві частини. Перші дві сторінки відводилися для друкування різноманітних матеріалів «нової влади», дві інші - для суто місцевих. Газета виходила українською мовою, часто з національним орнаментом і навіть на Великдень) з крашанками.

Окупувавши Україну, вермахт спочатку як би загравав з українським народом, ставлячи, звичайно, далекосяжні цілі, дозволив національним силам вільно пропагувати свої патріотичні ідеї - друкувати матеріали про своїх героїв: Т.Шевченка, І.Франка, Лесю Українку, гетьманів та інших історичних осіб. Такий маневр фашиської влади спонукав редакційні колективи, в т.ч. й газети «Голос Охтирщини», до розкутої активності, до виявлення своїх, часом навіть потаємних, думок. Редактор «Голосу Охтирщини» Іван Костянтинович Яценко, відповідальний секретар видання Борис Петрович Губарев, котрий до війни працював учителем російської мови та літератури в школі №4, заввідділом сільського господарства та промисловості Борис Йосипович Зіньков, перекладач Іван Олексійович Карханін, колишній професор математики Глухівського інституту, літпрацівник Олександр Васильович Віденко, коректор Віра Захарівна Дьякова працювали натхненно і невтомно, залучаючи до співпраці свідомих дописувачів. Так, для /фуків своїх художніх творів та належного оформлення газети, колектив редакції залучив письменника і художника І.П. Лозов'ягіна (І.Багряного), котрий, аби мати якусь копійку для прожиття (через хронічну рецидивну хворобу легенів на фронг не потрапив), ті «обов'язки» і виконував.

Сьогодні назву будь-якої газети можна красиво набрати на комп'ютері. В ті далекі часи кололограф І. Лозов'ягін вирізав її та й інші атрибути на лінолеумі «по-арабськи», тобто справа наліво. Відтиск на папері мав такий вигляд: у верхньому лівому куточку першої сторінки містився тризуб, за ним великими літерами - назва газети, у правому куточку - інші атрибути: число (номер), день і дата. За час виходу газети (січень 1942 - серпень 1943 рр.) кліше назви видання художник міняв тричі. Якщо друге кліше було виготовлено для покращення дизайну, то третє спричинилося різкими змінами вермахту до патріотів України: багато їх у Львові заарештовано і розстріляно. Як тільки про це стало відомо в редакції, Лозов'ягін виготовив нове кліше, де не було вже тризуба, а назва газети подана німецькими літерами: «Goloss Achtirschschiny», а через тире «Stime von Achtyrka».

Оскільки Лозов'ягін був позаштатним кололографом, легко полишає газету й переходить в районний будинок культури, де на базі евакуйованого робітничо-селянського театру ім. Т.Г.Шевченка діяла якась драматична група, яка називала себе театром. Туг він малював декорації та антрактові завіси, через одну з яких його мало не розстріляло гестапо (в нижньому кутку завіси - сонце, що сходить, а в правому верхньому - чорна зловісна хмара). Гестапо: «Сонце - то СРСР, а хмара - то фашизм?» Лозов'ягін: «Та ви що, Господь з вами! Чорна хмара - то більшовизм». А тут ще заступився німецький генерал, з якого Лозов'ягін писав йому портрета. Так художник уникнув розстрілу.

Але повернемося до газети. Після того, як Лозов'ягін перестав її оформляти, вона «зблідла», втратила національний колорит і спрямування. Та й самі газетярі дещо «згасли» - бракувало їм натхненника національної ідеї, зник творчий запал та дискусійне обговорення матеріалів до наступних номерів газети. Вона втрачала актуальність, а її творці - наснагу. Щоправда, в перший відступ німців вони отримали моральну й матеріальну підтримку: до редакції несподівано завітала донька С.Петлюри - Леся. Поцікавившись, як ідуть справи в питанні поширення української ідеї, підбадьорила і надала грошової допомоги. На деякий час робота редакції пожвавилась, але вже не мала попереднього настрою. Та й німці, терплячи крах на кожнім фронті, послабили увагу до «Голосу Охтирщини».

На цьому можна було б і завершити розповідь про редакційний колектив окупаційної газети «Голос Охтирщини», якби він займався лише суто газетярською справою. Та й нічого ще не сказано про його подальшу долю. Тож повімо далі.

Не зважаючи на те, що названі вище працівники редакції, в т.ч. і позаштатний Лозов'ягін уже накликали на себе осуд своїх сучасників та гнів радянської влади, вони, певно ж не заради виправдання й пом'якшення вироку займалися ще й ризикованою і небезпечною для свого життя справою. Разом з працівниками біржі праці Шурою Семенченко, Борисом Зайцевим, Горбушкою та Лоскутьком (на жаль, імена останніх не встановлено) вдалися до підробки бланків у картотеці по відправці молоді на роботи в Німеччину. Справа ця була копіткою та нелегкою. Бланки були різного кольору, а кожному кольору відповідати чималі літери A,B,C,E,F. До перших трьох заносилися прізвища та інші дані цілком здорових, практично здорових та з незначними хибами, але працездатними. До бланку з літерою Е (він був жовтого кольору) вписувалася хвора, що потребує певного лікування, молодь. До бланку з літерою Б (він був синього кольору) - зовсім хворі, а отже не здатні працювати хлопці та дівчата.

Не важко здогадатися, які операції мали проробляти біржовики, аби як найбільше зробити здорових підлітків «хворими». Але оскільки всі бланки строго облікувалися, то потрібні були зайві. їх-то, за виготовленими Лозов'яіїним кліше таємно й видруковували газетярі. Таким чином від угону до Німеччини було врятовано десятки хлопців та дівчат. Декотрі ще й зараз мешкають в Охтирці й поза нею. Вони можуть засвідчити той ризикований факт.

Як склалися долі всіх працівників газети «Голос Охтирщини» після визволення міста від фашиських загарбників, нині дізнатися важко. Було б добре, якби відгукнулися нащадки, якщо є такі, та пролили світло на це питання. Достеменно ж відомо лише про двох: О.В.Діденко та І.П.Лозов'ягіна. Перший років 15 тому, у черговий приїзд до Охтирки, розповідав авторові цих рядків, що він, як і голова райуправи Зубицький та заввідділом народної освіти К.А. Коросташев (чит.: Галкін О., Освітянські колізії за окупації -«Роксолана», в № 28 за 2004—р) були засуджені Трійкою на 10 років позбавлення волі з відбуванням терміну покарання у радянських концтаборах (ГУЛАГах). Відбувши «належний» строк, О.Діденко оселився в м. Тайшет РФ, де мешкав до смерті. І.П.Лозов'ягін, попрацювавши деякий час керівником художньої студії при районному будинку культури, через нове переслідування НКВС, в серпні 1943 року подався в Волинські ліси, де в загонах УПА виготовляв листівки, прокламації, писав коломийки, малював карикатури як на Гітлера, так і на Сталіна та їхніх генералів. Тут же, на нелегальній квартирі в Моршині, написав він і видав у видавництві «Вечірня година» свого романа «Тигролови», яким вперше і відкрив Європі сталінські ГУЛАГи. О.Солженіцин про це написав тільки в кінці*1969-1970-х років.

■ Олександр ГАЛКІН, член Національної спілки журналістів України

 
onclinik_010719.gif

bezp.gif

doma.jpg

Реклама

express.gif

Реклама

tada2.png

Загрузка...

Реклама