До нас ідуть бандити, грабіжники. Вони будуть всіх різати, вішати, розстрілювати, влаштовувати різноманітні тортури над мирним населенням, забирати їх майно та спалювати житлові будинки.Такими маювала нас, воїнів Радянської Армії, гітлерівська пропаганда, коли наші війська вже вступили на німецьку територію. Мешканцям міст та фольварків (невеликих поселень сільської місцевості) пропонували при наближенні фронту покидати свої помешкання й тікати вглиб країни.

Певна частина німецького населення повірила в цю дезінформацію. Люди обладнували кінні фургони, брали з собою найнеобхідніше й сім'ями виїжджали подалі від фронту. Та  чи далеко на коні заїдеш? Ці невинні люди, обдурені геббелівською пропагандою, самі попадали в смертельну пастку.

Про одну з них і хочу розповісти. Війська 2-го Білоруського фронту під командуванням маршала К.К. Рокосовського після звільнення Польщі від німецьких загарбників вступили на територію Німеччини. Одного вечора 72-й стрілецькій дивізії якось легко вдалось відтіснити ворога з лінії оборони. Наш артилерійський полк вийшов на околицю невеличкого міста майже без бою. За ніч укріпили свої позиції, гармати привели в повну готовність, підвезли нам необхідну кількість снарядів. Піхота зайняла рубежі в німецьких траншеях попереду нас метрів за двісті-триста. А далі – відкрита низовинна місцевість.

Ранком німці почали наступ із-за лісової галявини. Наші війська потужності цього наступу не відчули й почали просуватися вперед. Та, як виявилося, ворог навмисне заманив нашу піхоту на відкриту місцевість, а потім застосував психічну атаку. Сила силенна піхоти суне на нас, а її супроводжують танки. Наші кулеметники косять німецьку піхоту, але на її місце йде нова армада. Ми ведем безперервний вогонь осколковими снарядами, вже фарба тліє на стволах гармат, а вони сунуть, ніби сарана.

Підпустивши танки поближче, ми почали вести вогонь по них. Коли факелами запалали перші півдесятка танків, апетит у ворога згас. Піхота призупинила наступ. Наші війська почали тіснити ворога з флангів, загрожуючи оточенням. Згодом ініціатива перейшла на наш бік і надвечір позиції ворога були вже у наших руках.
На місці бою була жахлива картина: сотні вбитих німецьких вояків, трупи місцевих жителів, вбитих та поранених коней, десятки обгорівших танків, понівечених автомашин, перевернутих доверху колесами кінних фургонів. У повітрі літає пір'я з розірваних подушок, ніби сніг взимку. Це щось неймовірне. Наближаємось з гарматою до однієї розбитої підводи, а біля неї сидить маленька дівчинка й плаче, а поряд вбиті мама й старший братик.
Я наказав своїм солдатам посадити дівчинку на лафет і везти до першого зустрічного німця, щоб передати дівчинку та вказати, де знаходяться її батьки. Вскорі ми зустріли стареньке німецьке подружжя і передали їм дівчинку. Ці люди були шоковані нашою люб'язністю. Вони прозріли. Взяли сирітське дівча на руки, а нас обнімали, цілували і з ненавистю промовляли: “Гітлер капут, Гітлер капут”.

Поступово німці на власні очі побачили, що ми прийшли до них з добрими намірами і вже до наших солдатів стали  ставитись по-дружньому. А коли закінчилась війна і ми виїжджали на Батьківщину, то на вокзал прийшли тисячі людей з квітами, музикою і відряджали нас, як своїх визволителів.

О. Новаченко